Оксен Забудько - канадійський письменник українського походження, відомий своїми кримінально-еротичними романами з претензією на високу полицю. Очікуйте на XXXII Book Forum Lviv 2025.

Ось вам трохи теоретизування і дещиця голої математики для подальших спекулятивних висновків.

Вічна суперечка про "високу" та "низьку" літературу - великою мірою безсенсовна, оскільки критерії слабо піддаються верифікації. Більше того, вони змінні, часом взаємовиключні - все залежить від контексту та площин аналізу. От, скажімо, якщо порівняти творчість Германа Гессе та яку-небудь Татьяну Устінову чи Даніеллу Стіл, то все елементарно. Де в цій дихотомії "високе", а де "низьке" зрозуміти не важко. Але навіть приклад Агати Крісті - це вже не настільки очевидно. Йдемо далі? Ось вам цілі жанри - фентезі та фантастика. Градація всередині жанру теж начебто досить явна. Проте жоден фантаст чи автор фентезі досі не отримав Нобелівської премії. Немає спеціальної топової премії, скажімо, в жанрі соціального роману чи магічного реалізму. А от вузькоспеціалізовані премії в жанрі фантастики, горрору чи фентезі - піжалуста, скільки влізе. А це вже свідчить про якесь виключення, окремішність, вимір літератури в інших системах координат. Але, повторюся, ці координати плинні та змінні. І так з кожним письменником можуть виникнути проблеми. Діккенс. Писав дядько розважальні романи для свого часу та відповідної публіки. Зрештою, він практично втілив феномен серіалу в книжках. Чимало його творчих прийомів були спрямовані виключно на збільшення продажів. Але Діккенс водночас незаперечний класик. А давайте візьмемо Леся Подерв'янського 😜 Ну, для мене це не "висока полиця", бо його п'єси - це вже найвища антресоль на чеській меблевій стінці ;) І наявність у нього букерівської премії чи "Книги року BBC" взагалі не грає ніякої ролі. Продажі? Пфф, та в нього й книг не так багато. Водночас "Fifty shades of gray" має рекордні продажі. Але це навіть не полиця. Це підставка під тумбочку.

І тим не менше, ми інтуїтивно, навіть без літературознавчої критики відчуваємо, де - розважальна комерційна література, а де - справжнє високе мистецтво. І от куди ж би я сам зарахував тексти Софії Андрухович? Попри сміх і сльози, мій внутрішній критик визнає, що її творчість має претензію саме на "високу полицю". Тому й претензії до книг відповідні. І їх немало. Проте, як дехто з вас пам'ятає, про смаки не сперечаються. 😁 І довести комусь, що чийсь смак об'єктивно ліпший, ніж чужий - справа невдячна. Тому хай емоції притлумить математика.

Olx - найбільша, напевно, платформа для продажу книг, яка цілком незалежно ілюструє циркуляцію книг. Так ось: на olx вчора було в продажу сукупно всього лиш 13 штук книг Ольги Токарчук (українською мовою). При тому, що перекладено аж 14 книг письменниці й половина мають по два видання. Та одного лиш роману "Фелікс Австрія" (теж два видання) Софії Андрухович в продажу було 65 штук. На весь olx у продажу є тільки 3 штуки "Дванадцяти обручів" Юрія Андруховича. А роман має щонайменше п'ять різних видань.

От тепер черга спекуляцій. Ми не знаємо (точніше я не знаю) загального тиражу всіх книг Ольги Токарчук, виданих в Україні. Не знаю і кількості проданих екземплярів "Дванадцяти обручів". Проте на сьогодні знаємо, що "Фелікс Австрія" розійшовся тиражем понад 50 тисяч примірників. Тож, начебто, 65 штук, які продають по колу на olx, від загальної кількості 50 тис. - це дрібниця. Але не зовсім так. Роман Софії Андрухович продають в дуже вузькому ціновому діапазоні. Тобто на продажі цієї книги ніхто особливо не прагне заробити. Єдиний примірник "Книг Якова" Ольги Токарчук продають майже за 1300 грн. Відчуваєте різницю?

Тобто, майже щодня на olx з'являється нове оголошення про продаж "Фелікс Австрія", БО людина банально прочитала роман і готова його позбутися навіть за безцінь. Натомість роман Ольги Токарчук хтось продає лише з огляду на перспективу заробити на ньому грубі гроші. По суті, якщо крута книга навіть видана великим тиражем, то читач залишає її для власної бібліотеки, а не виставляє на продаж, щоб купити щось інше. Тож коли закінчується тираж справді вартісної літератури, то можливість знайти і купити примірник втрачається. Тоді як посередні тексти постійно перепродуються.

І це для мене дуже вагомий показник "високої" чи "низької" літератури.

Так, я цілком свідомий того, як багато факторів гріють роль у цих продажах на olx, проте згрубша правило діє безвідмовно: якісна література потроху осідає в особистих бібліотеках, а прохідні твори вільно циркулюють. І навіть ціни тут не грають великої ролі, як і тиражі. Тож "Польові дослідження з українського сексу" чи "Музей покинутих секретів", як і "Фелікс Автрію" чи "Сьомгу" не становило проблеми придбати і ще довго не становитиме. А от "Книги Якова" хоч і досить дорогий роман, проте вже став дефіцитним. Згадайте самі, які книги ви довго шукали і не могли знайти. І ви відчуєте, де "висока полиця", а де лиш претензія на неї. Єдине уточнення: це правило діє щодо відносно популярних та відомих видань. Маловідомі та рідкісні книги з нього випадають.

З вас – донати,
З мене – книги, ок?

Відкриваю допоміжну банку на комплекс безпілотної авіаційної розвідки для STAFF_GROUP на Покровський напрямок. Сума банки як для мого мікроблогу – непідйомна, аж 5 тисяч гривнів. Чи підйомна? ❤️‍🩹 То залежить від нас всіх. Давайте закриємо цей важливий збір.

Якщо подумати, то додаткова мотивація донатити – це якась дичина, адже насамперед це в наших же інтересах, а не якогось абстрактного підрозділу. Якщо в них буде розвідкомплекс, то будуть влучні піу-піу по мckлях. Краса, нє?

Проте куди ж без книжкової мотивації! Якщо нам вдасться закрити мою допоміжну баночку, то я розіграю серед усіх донатерів дві свої книги Богуміла Грабала в одні руки. Це «Занадто гучна самотність» від видавництва "Комора" та «Я обслуговував англійського короля» (яку взагалі вже ніде не дістати) від @ababahalamaha
Умови прості:

🔷 ставите + в коментарях
🔷 донатите на банку – отримуєте від мене номерок для розіграшу. Номерок кратний 40 грн, тож більша сума – більше номерків, а тому більше шансів стати власником книг 😉
🔷 в коментарі до донату вказуєте ваш нік з соцмереж, щоб я нікого не загубив. А ще краще пишіть мені відразу в директ.

Всьо.
Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/87Y3EEkE2L
А також – у шапці профілю.
https://www.instagram.com/p/DBIx_nfNFin/?igsh=MWE0dmkwdW5hZ3Q0cg==

Не повірите, але я поважаю вас усіх більше, ніж пані Оксана Забужко – свою аудиторію й адекватне людство загалом. Адже я не порадив би вам читати відверто погані книги.

Тепер по суті.
У фейсбуці (де ж іще) відома філософиня Забужко нарікає на прикру відсутність суспільного інтересу до книги італійського письменника Джованні Кателлі Камю має померти. Адже в Європі книга начебто наробила шуму, а в нас її оминають увагою (принаймні так здається пані Оксані). Ось лінк на її допис. То що з ним не так?

Забужко називає книгу Кателлі своєю "книжкою року" 2023. І це вганяє мене в ступор, адже позитивних відгуків про цей текст я ще не чув. Це псевдожурналістське розслідування, що вперше вийшло друком у 2013 році, не містить жодних фактів чи переконливих аргументів, а лиш у художній формі подає домисли автора про причини загибелі Камю. Русскіє, мовляв, мали зуб на письменника, а тому мусили б його вбити. Домисли, повторювані багатократно як мантра. Та справа не в тому, чи справді Камю вбили (бо цілком імовірно, що так воно й було), а в підігруванні міфу про всемогутні російські спецслужби. Про "довгі руки" всюдисущих кеґебістів, що дотягнуться до всіх.

Так, Камю був лідером думок свого часу й вагомою фігурою в світі; так, він рішуче засудив радянське вторгнення в Угорщину й звинуватив самого міністра закордонних справ срср Шепілова. Й останній, мовляв, особисто віддав наказ кдб ліквідувати письменника. Та ось у чому річ: доказів не існує. І це не придворні інтриги часів пєтра вєлікого, а 1960 рік, коли міжнародну операцію по ліквідації нобелівського лауреата було би приховати не легко. Це мінімум десятки задіяних осіб, серед яких хтось та й мав залишити докази. Та менше з тим: срср мав зуб на безліч відомих людей по всьому світу, й безліч відомих людей відверто звинувачували срср в тяжких злочинах. Вибіркова ліквідація Альбера Камю – це вірогідне рішення для кпрс, та аж ніяк не доконечне. Наявність мотиву не означає абсолютної невідворотності злочину. Але що ми маємо? Ми маємо радянський кдб як терористичну організацію, що тримала в страху пів світу. Адже саме страх – головна мета тероризму. Не ліквідація окремих опозиційних осіб, а саме страх – як найдієвіший інструмент контролю над масами. Чим більше заляканих осіб, тим менше безстрашних опозиціонерів. Тому міф про «довгі руки» радянських спецслужб настільки корисний для росіян. Мовляв, не смійте нас критикувати, бо ми дістанемо вас навіть в Антарктиді. І от саме цьому міфу підігрує Забужко.

Вона настільки переконана в усемогутності русні, що презумпція винуватості кдб у смерті Камю для неї непорушна. А отже – їй не потрібні докази. Забужко наче закликає: «Бійтеся! Бо росіяни всесильні, безжальні й доказів не лишають. У них довгі руки й дотягнуться до всіх». Й ось, коли весь світ буде також переконаний у цьому, то й «довгим рукам» росіян не знадобиться навіть кудись там тягнутися.

А відсутність "суспільного інтересу" до книги Кателлі пояснюється оцінкою 2.9 з 5 на Goodreads. Навіть пересічний читач не настільки тупий, щоб захоплюватися поганими текстами, які обіцяють багато, а не дають нічого.

Проілюструю вам свої думки з цього приводу наступним прикладом.

Камю гине в автокатастрофі. Скрябін гине в автокатастрофі. Схожість ситуацій у тому, що обох їх можна було назвати опозиційними лідерами думок. І гинуть обоє на піку популярності, в кризові моменти, що спричиняє значний резонанс, а тому автокатастрофи не здаються випадковими. І якщо в випадку загибелі Камю справді є підстави припускати зумисне вбивство, то у випадку загибелі Скрябіна підстав чи хоч би яких реальних доказів немає. Але заждіть!

А що якби Скрябін загинув у росії? Якби автокатастрофа сталася не на Дніпропетровщині, а в якомусь Краснодарському краї? Навіть у мене не було б сумнівів, що аварія підстроєна. Зрештою, як немає сумнівів у причетності російських спецслужб до будь-якої трагедії, що вигідна русні.

Але чому так? Та ось саме через цей міф про безжальні всемогутні російські спецслужби. Русня працювала на цей міф настільки ретельно, що тепер міф працює на русню. Тож чи насправді Камю вбили кадебісти, чи справді Смоленська трагедія - це справа також їхніх рук, вже не так важливо, адже міф змушує нас вірити у винуватість росіян. Винуватість, а отже - всемогутність. І безкарність. В такій ситуації якісь докази й голос розуму вже безсилі. Красота, нє?

А правда в тому, що лайно інколи трапляється. І навіть без участі русні, хоч це їм і вигідно.

…грішно зупинюся на одному моменті болю, якого завдав мені товариш… Можливо, я б і не грішив – не розвереджував старих болячок, якби в них не заціпеніла образа за посягання на мою честь.
Я вимагаю публічного вибачення від Миколи Рябчука, який у закордонному інтер’ю Бугомілі Бердиховській […] змалював мене як совєтського колаборанта.

Ну що, заінтригував я вас цією цитатою?
Ось так починає розповідати Роман Іваничук у своєму "Нещоденному щоденнику" про свій конфлікт із Миколою Рябчуком. Конфлікт, який, вочевидь, існував тільки в уяві глибоко ображеного Романа Іваничука. Тож через десятиліття, все ще переживаючи свою інфантильну образу, він у своїх мемуарах вирішив представити свою версію подій, намагаючись хоч якось помститися Миколі Рябчуку за нібито завдану образу. І куди ж без самовихваляння? Складається враження, що Рябчук узагалі своєю кар'єрою політолога мав би завдячувати Іваничуку. Отже, запрошую до продовження.

Тож треба дійти до такого свинства!.. А чи ти вже забув, Миколо, як я розпинався на приймальній комісії Спілки письменників, членом якої був довгі роки, щоб тебе прийняли до неї, та ще й рекомендацію тобі давав? […] А пам’ятаєш, як ти дякував мені, наздогнавши на Пекарській, і за рукав тягнув, запрошуючи на вино, щоб у такий спосіб віддячитись. Я ж не пішов на могорич, тож нині ти позбувся свого боргу в такий нешляхетний спосіб. […] Мені треба було покепкувати з вискочки, та я, на свій сором, затаїв на нього пізьму і, зовсім справедливо оцінивши його бездарні екзерциси, висипав на його голову купу нищівних завваг, вдовольнивши при цьому свою амбіційність.
У редакційній кімнаті сиділо нас четверо. Я, звісно, навчав початківця недозволеним тоном, і він, затаївши на мене злобу до того часу, коли я вже перестав бути йому потрібен, заявив на всю Європу, що вмисне я говорив так голосно, щоб працівники редакції почули, і хтось з них доніс у КҐБ! Але ж доносити не було що…
Одне слово, я своїм нетактовним випадом зробив ще й добру справу: відбив назавше Рябчукові охоту писати прозу, і він став непоганим критиком і політологом. […] Не знаю, чи попросиш вибачення, та якби раптом повернулися до нас лицарські часи, я б викликав тебе на дуель.

#прочитане

Іваничук Роман, Нещоденний щоденник, Львів: Літопис 2005, 216 с. [прочитав 05-13.01.2024]

Почавши читацький рік із «Записок українського самашедшого» Ліни Костенко, я по інерції занурився в наступний, начебто схожий текст – про ті ж 2003-2004 роки. Понадто після їх осмислення в художній прозі кортіло для більшого контрасту чіткої мемуаристики, – а тут ще й чоловіча! Та контраст виявився надто різким. Попри пафосний старосвітський стиль письма, спершу мене захопили згадки про події, які пам’ятаю сам, що перегукуються з «Записками…» Костенко (Скнилівська трагедія чи смерть Соломії Павличко). А ще сентиментальні, щирі згадки про родину автора, особливо про брата й дочку Наталю, згодом визнану майстриню перекладу. Зрештою, завдяки цьому тексту я відкрив для себе кількох нових авторів та книжкових титулів. Навіть описані піші маршрути Іваничука захотілося пройти самому. Проте, все ж фізична палітурка виявилася естетично привабливішою від самого тексту.

#прочитане

Прогулянки з динозаврами, або чому я не читатиму романів Іваничука

Забуваємо про назву: цей текст із нерегулярними датованими записами навряд чи справді писався як щоденник. Радше на основі розрізнених нотаток згодом і була написана книга спогадів (хоча це й не має великого значення). Це мішанина згадок про дитинство, оповідей про родину, роздумів про літературний процес, політику (особливо про політику!), жалів та нарікань, звинувачень, а паралельно – хвастощів, самовихваляння і напучувань. Втиснув Іваничук у текст навіть цілу свою доповідь з нагоди вручення йому премії фундації Антоновичів, - понад шість сторінок. І все це з пафосом, помпезно, патетично – як з уст ведучого концерту в районному будинку культури з нагоди державного свята.

Звикнувши до ролі класика, депутата і просто великого цабе, Іваничук лиш ледь описує світ, побачений крізь мильні розводи своєї бульбашки, де й досі важливі конформізм, зібрання і з’їзди, лінія партії та спілка письменників. Це слова людини, яка не зрозуміла, що вона давно випала з реальності й потяг життя поїхав далеко вперед, торохкочучи вагонами. Навіть зі слів автора про самого себе, я з легкістю можу уявити його типовим вишиватником – людину застарілих поглядів, обережного конформіста, чванливого бюрократа, наділеного всіма «чеснотами» зразкового комуняки, який, проте, якимось чудом є щирим українським патріотом. Пихатим комуністичним патріотом. От десь у цьому його звинуватив Микола Рябчук, за що останньому Іваничук погрожував дуеллю. Лиш на сторінках книги, звісно.

Здається мені, вже навіть тоді живого Іваничука ніхто не слухав, тож своє бачення суспільного майбутнього, геополітичні зауваги, а також погрози старим ворогам він ретельно виписував у цих мемуарах, між іншим, також нікому не потрібних (зважаючи на продажі). Місцями шанований прозаїк впадає у відвертий маразм, за що мені, як читачеві, ставало дико соромно. Печально, якщо це старість так впливає на світлі уми. Хоча куди страшніше думати, що таким Іваничук був завжди. Як після цього сприймати творчість письменника серйозно – я не знаю. Тінь цього неадекватного тексту визначатиме мої враження від кожного його роману, якби я взявся їх читати. Та мені пощастило, що історичних романів я загалом не люблю, тож не втрачаю багато.

Було все ж дещо й цікаве: це плітки й подробиці з літературного життя ранніх 2000-х. Відразу впадає в око, що з нього автор випав давно й безповоротно. Про молоду ґенерацію письменників та поетів він пише (часто з огидою) майже виключно на основі їх книжок чи почутого десь на презентаціях. Сам же він же гастролює по сільських бібліотеках, школах і тільки зрідка – по університетських аудиторіях (ймовірно, на запрошення таких же динозаврів). Проте можна знайти пікантні подробиці деяких скандалів, про які вже давно забули і ЗМІ, і читачі. Та Іваничук пам’ятає. І щедро поливає гівном Іздрика, Винничука, Покальчука, Андруховича, Жадана, Кокотюху і ще дуже багатьох. Здавалося б, натомість він мав би поважати і любити якихось покручів, хіба ні? Та ось похвала від Іваничука дезорієнтує, адже його список фаворитів не викликає заперечень: Василь Герасим’юк, Ніна Бічуя, Олег Говда, Галина Пагутяк, Василь Ґабор, Олег Лишега (з ноткою докору за вторинність). А Євгенові Пашковському або ж Тані Малярчук він узагалі пророкує Нобелівську премію.

З передбаченнями у тексті справа десь така, як у Грицака: якщо збуваються, то навпаки. Хтозна, як би пережив Іваничук той факт, що зараз Жадан – найімовірніша кандидатура на Нобелівку. Натомість він твердо заявляв, що Медведчуку в 2004-му – гайки, ніякого політичного майбутнього, тільки розправа від соратників. А головне – що Янукович ніколи не стане президентом. Ось тому й страшно, що з таким даром «пророцтв навпаки» нам узагалі Нобелівка з літератури не світить.

P.S.: Дивно, що в потоці самовихваляння, Іваничук не пропонує себе на роль лауреата. Ймовірно, лише тому, що глибоко в душі не сумнівається в тому, що заслуговує на премію. Тож мовчить, щоб не псувати театральної драматичності.

#прочитане

Ви думали, це все?
Ось моя "улюблена" цитата з "Нещоденного щоденника" Романа Іваничука

…а тут, пасучи корову на воловоді, я знущався над уїдливими ґедзями – нашпилював їх на соломинку й пускав у повітря, й летів той ґедзь, наче відьма на кочерзі, й зникав над житами; а коли корова бицкалася й бігла у шкоду, я розстібав розпірку на штанцях і пісяв – тоді моя Мінка верталася із найсмачнішої шкоди й вилизувала солону траву аж до ґрунту: ті сліди надовго залишалися на землі, й батько, коли косив отаву, сварив мене за те, що я зіпсував вигляд гладко виголеного покосу…

Оце так поворот

Скоро собаки їстимуть корейців в Україні.

Нижній текст

#кіно

You (2018 - ...) - серіал від Нетфлікс, чотири сезони якого я ковтнув за п'ять днів. Частково через настрій, частково ...та ви взагалі за вікно дивилися? Мені порадив його брат, тож очевидно, що я мав дуже низькі очікування. Та сюжет мене захопив повністю, проте тільки погіршив і без того похмуру атмосферу листопада.

Я здивований, як багато моїх підписників також бачили цей серіал, проте більшість закинула після першого чи другого сезону - і тут я їх розумію. Ні, він крутий і зберігає висхідну динаміку. Другий сезон кращий за перший, а третій - ще кращий за другий. Навіть у четвертому є свій шарм. Та після перегляду хочеться вимитися. Стійке загострення мізогінії та мізандрії водночас. Спазми відрази від слова кохання. А починав же дивитися задля книжкового вайбу першого сезону! А тут уже відзнятий п'ятий - хвала Богу, останній. Добре, що його поки нема, бо мені необхідна перерва.

Серіал аж ніяк не шедевральний, але грає на базових тригерах безпеки і довіри в стосунках. І сторітелінг таки майстерний!

#inprogress

занадто складно так жити занадто рано померти залишаються спогади квіти книжки закладки конверти залишаються тіні на стінах залишатися очі не бачать люди у сірому місті за вранішнім сонцем на вранішнє сонце крячуть крячуть і плачуть

Дзвінка Матіяш
"Реквієм для листопаду"

#inprogress

Він кладе руки їй на груди. Накриває долонями груди. Тепло по шкірі і тепло по шкірі і тепло по шкірі. Шкірі тепло, шкірі щемно ще і ще щемно. Дарина співає свою пісню пісень і майже задихається від слів, які вириваються з неї разом зі стогоном і шаленою печаллю, бо й пісня пісень доспівується.

Все той же "Реквієм для листопаду"

#inprogress

Немає жодного значення, чим я займаюся. Немає жодного значення, що я роблю і чи зроблю щось важливе. Не хочу, щоб від мене чогось чекали та чогось від мене сподівалися. Єдине, що має значення - це те, що я можу бути тут. Хочу, щоб зі мною було добре декільком людям, тому що зі мною не може бути добре багатьом.

Так, це все ще "Реквієм для листопаду"

Апокаліптична секта, білоруська література, black metal і вимерле село, Або як випадкова рекомендація YouTube Music підірвала мені мізки.
Вєршалін!

Підкинув YouTube свіжий трек, на який я страшно залип, аж вирішив загуглити, хто ж записав цей лютий блек-метал з дивною назвою Wierszalin III. І копнув я аж до культурного шоку 🤯

А йдеться про типовий приклад "кресової релігійності" - мішанини вірувань на стику культур та народів серед соціальних низів. Героєм цієї історії початку ХХ ст. став неписьменний селянин Еліаш Клімовіч. Місце дії - Білосточчина, теперішнє Підляське воєводство Польщі, край дрімучих лісів і не менш дрімучого православ'я. Хто бачив гору Ґрабарку - знає, про що я. (Це, до речі, перша локація, котру я відвідав у Польщі, а потому жив майже рік у Білостоку. Але менше з тим) Походження Еліаш Клімовіч мав мішане: вихованець католицько-православної родини польських білорусів. Це Kresy Wschodnie - звична справа. Аж якось у нього стався конфлікт з місцевим бандитом, чи то Еліаш просто подався до Іоанна Кронштадського по тлумачення свого містичного сну, проте справа така: люди бідкаються, а влада розводить руками бандита ігнорували царські жандарми, тож селяни вбили його "по-тихому" з поверненням Еліаша, а старець Кронштадський витлумачив Клімовічу, що Бог наказує тому звести храм в його рідному селі Стара Ґжибовщизна. Звідкись узялися на це кошти й будівництво відстрочила тільки Перша світова. Вже тоді, в цьому проєкті, релігійним запалом Еліаша Клімовіча перейнялися односельці й слава його ширилася й обростала чутками. Минає трошки часу - й божого чоловіка стали називати білоруським перевтіленням біблійного пророка Іллі, а до самого Еліаша потягнулися симпатики й паломники, яким Клімовіч проповідував і зцілював від хвороб. Врешті запланував прийняти постриг і правити літургії у своїх вибудуваних церкві й каплицях. Звідси тягнеться коріння конфлікту з місцевим духовенством, який набрав загрозливих масштабів. За "пророком" стояли натовпи вірних, що врешті проголосили Еліаша новим месією. Він і сам не був проти ролі нового Ісуса. Не вистачало тільки нового Єрусалиму. Так і постав Вєршалін.

Адепти чимраз радикальнішої секти "пророка" Іллі розірвали зв'язки з колишнім життям і заснували посад серед Книшинської пущі десь у 30-х роках. До майбутньої столиці світу (з кількох будинків) зійшлися поляки, білоруси й навіть українці з Волині. Нового "пророка" оточили й нові апостоли. Апокаліптичний екстаз дійшов до межі, коли вірні, зібравши врожай 1936 року, вирішили, що нового Ісуса потрібно "по-новому" розіп'яти. Проте Клімовіч відсидівся у підвалі й символічно "воскрес" через три дні. А от Вєршалін воскреснути й розростися не зміг, чим підірвав віру уходників. Тим часом навколо пущі вже розгорялася нова війна. У 1939 році підійшла Красная армія і за доносом одного з "апостолів" арештувала "пророка" й засудила на висилку. Допит витримав так стійко, ніби справді був святим. А от численні версії подальшої долі Клімовіча кардинально різняться. Він або був розстріляний на місці стихійною білоруською поліцією, або ж помер у 1939 (чи 1941-му) році в околицях Красноярська по амністії. Вєршалін занепав, а сектанти розбіглися, лиш символічно збираючися щороку на горі Ґрабарці, щоб пом'янути свого пророка. А від "столиці світу" наразі збереглися кілька дерев'яних хат. І помітний слід у поп-культурі: книги, фільми, музика...

Білоруський письменник з Ґродна Аляксєй Карпюк написав про цю секту свій opus magnum - "Вєршалінскі рай" (1974), котрий додав йому клопотів з комуністичною владою, яких опальному автору й так не бракувало. Його виключили з компартії та Спілки письменників. Книга доступна онлайн, проте лишаю посилання лиш на Goodreads, щоб не загубили. Буде вам досвід читання білоруською. Прекрасна мова.

І, нарешті, блек-метал. Виявляється, скандальний польський гурт Batushka розпався. З нього вийшов, як пророк з моря, новий проєкт - Patriarkh. 3 січня 2025 року Napalm Records релізне їхній перший альбом. І присвячений він кому? Так, білоруському пророку Іллі. Два сингли з альбому вже доступні для прослуховування. Амінь!