Сьогодні Іларіон Павлюк написав заяву на вихід з PEN Ukraine - і я вважаю його рішення принциповим і правильним. Річ у тім, що сьогодні Загальні Збори ПЕНу проголосували за те, щоб не виключати Винничука з організації.

Юрій Винничук одним коротеньким текстом не тільки попсував собі репутацію, але й успішно посіяв розбрат у наскрізь лицемірному ПЕНі, де тепер два табори якось мають реагувати. Начебто. Проте відреагував не словом, а ділом один Павлюк. Він виступав за те, щоб Винничука викинули геть, та опинився в меншості й приняв єдине можливе рішення: - вийти з організації геть, якщо "сексист" і "мізогін" Винничук залишається.

А що там Софія Челяк? А Катерина Калитко й Тетяна Терен, десяток інших обурених? Де ж їхня принциповість? Президент ПЕНу Володимир Єрмоленко принципово виставив пафосний допис про свободу й демократію, намагаючись одночасно виправдати бажання викинути Винничука й залишитися в ПЕНі разом з Винничуком - і ще й якось зберегти обличчя перед членкинями ПЕНу. Віцепрезидент Андрій Любка навіть не прокоментував свій репост рішення Зборів, хоча принципово і потужно коментує все. Отак лиш Іларіон Павлюк продемонстрував солідарність з тими, хто бореться з мізогінією, та от самі жінки й чоловіки, яких образив Винничук, чомусь не такі принципові й підтвердити свою позицію конкретними діями - покинути ПЕН і втратити насиджені місця, - не рвуться.

Чи вважаю я текст Юрія Винничука огидним - так, однозначно. Хоча ностальгії за епохою, коли на харасмент закривали очі я там не побачив. І виправдання домагань теж. Катерина Родак - ініціаторка справи проти Йосипа Лося - теж не побачила, до речі. Та публікувати таку дичину в жодній формі неприпустимо. Бо письменник має нести відповідальність за свої тексти й висловлювати погляди максимально адекватно, якщо вже вони суперечливі. Та чи співмірна відповідь ПЕНу на "розпусну епоху" Винничука? Навряд чи. Це було схоже на партійні збори й вручення "вовчого квитка" (погугліть, що це, якщо хто не знає цього совєцького атрибуту) за неблагонадійність. Та як принциповий чоловік Винничук після хвилі гейту від колег мав би сам піти достойно у відставку ще до офіційного виключення, щоб тепер бідолашні опонентки й опоненти не опинялися в незручному становищі😄 Напевно, вже й не дуже раді кіпішу, який зчинили. Адже тепер Павлюк виглядає більшим борцем за права жінок, ніж Калитко чи Цілик. А чекати від них принципової позиції, яку продемонстрував Іларіон Павлюк зможе хіба наївний ідеаліст. ПЕН - це не про наївність та ідеали. Чому? А ось чому:

Юрія Винничука спершу вигнали з ПЕНу, бо

..."Український ПЕН не толерує проявів ґендерно зумовленого насильства і дотримується принципів, висловлених у Women’s manifesto Міжнародного ПЕН, зокрема у його першому пункті “Non-violence” (“...покласти край насильству проти жінок у всіх його формах, зокрема юридичних, фізичних, сексуальних, психологічних, вербальних та цифрових…”)".

Та як же відреагував Український ПЕН, коли "насильство проти жінок" проявилося щодо Ірини Фаріон? Проявилося в граничній формі. Не словесною образою з нібито виправданням домагань, а фізичним вбивством. З якою заявою виступив PEN Ukraine? Де була реакція Володимира Єрмоленка, Катерини Калитко, Тетяни Терен? Я вже писав, як вони постили чілові фоточки з Карпат і гидили Фаріон в соцмережах навіть у день убивства. При тому, що Фаріон була письменницею, науковицею і реальною патріоткою. Їх колегою, по суті. Ось, у кого варто було би вчитися принциповості. Й ось, кого треба було захищати від реальних загроз, а не від хріновеньких текстів на Збручі. Де була тоді жіноча солідарність і принципова готовність "покласти край насильству проти жінок"?
Така ось форма вибіркової - безпечної - принциповості.

Папа, а там наші билі?
Папа, а оні там стоялі насмєpть?

#inprogress

Домучую У напрямку Ксенополісу Кшиштофа Чижевського - доброго, чуйного і співчутливого чоловіка, - але поляка. І його текст буквально з кожного розділу кричить мені, що полякам, навіть якщо вони добрі й співчутливі, довіряти не можна. Бо добрий поляк швидше знайде спільну мову з харошим русскім, ніж з добрим українцем.

І можна багато говорити про недоліки цієї книги - від романтичного (і цілком маніпулятивного) замилування Річчю Посполитою ДВОХ народів до обожнювання прикордоння - але чомусь прикордоння тієї ж таки Речі Посполитої, першої чи другої, де обов'язково мусить всістися поляк зі своїми культурними програмами та міжнародним порозумінням (що означає повагу до поляка і його культурнава наслєдія). На захист Чижевського скажу, що його есеї писалися у відносно спокійній обстановці ранніх двотисячних, коли після краху совєтської імперії все ще були романтичні мрії про те, що відтепер все буде гаразд, всі народи вільні й давайтє жить дружна. З іншого боку - я не надто чітко усвідомлюю контексти польсько-білоруського та польсько-литовського порозуміння, адже автор цим займався все своє життя, а я тільки три роки був отією людиною прикордоння, спілкуючись у Польщі з білорусами, литовцями та й росіянами теж. Ще більше я просто не вловлюю і не розумію з тексту, бо стиль автора дуже красномовно абстрактний, а я розучився сприймати інтелектуальні напівтіні, натяки й високі матерії. І, врешті, хто знає, чи написав би Чижевський зараз таку ж книгу, тими ж словами й із тими ж ідеями, коли побачив, що Росія робить тепер, що вона не трансформувалася і нікуди не поділася. От тільки це припущення й виправдовує автора в моїх очах. Бо, пишучи про людей прикордоння, а саме про Томаса Венцлову, він пише наступне:

Довго пам'ятатиму вечір у мене вдома, всього через кілька днів після смерті Збігнєва Герберта, коли Томас Венцлова декламував по пам'яті Повернення проконсула. Ми сиділи біля столу, заслухані в melos російської мови, якою відомі фрази звучали вражаюче правдиво, а певні значення і приховані підтексти кристалізувалися навіть виразніше. [...] Закінчив декламацію і одразу приступив до пояснення всіх нюансів послання поезії Герберта його дружині, росіянці. а потім ми читали Плач Фортінбрасса...
Я зрозумів тоді, що означає бути справжнім східноєвропейцем: сповна належати до Центральної Європи, що прагнула визволитися з "братніх" обіймів імперії, підкреслювати приналежність до литовських, західних рубежів совєтського архіпелагу, а заразом шукати опертя, зрозуміння і духовної спорідненості в околицях Петербурга або Москви. Якщо правда, що Росію від центральноєвропейських країн відділяє безодня, про яку писав Мілан Кундера, то Томас Венцлова прокладає над нею природний поміст і є найкращим провідником для тих, хто подорожує в обидва боки.

І мені не треба було 2022-го року, щоб усвідомити марність порозуміння з росіянами та будування якихось там мостів над прірвою. Кундера (світла йому пам'ять і вітання з минулим днем народження) з його радикальним і принциповим відмежуванням від усього російського совєтського спадку, а заразом і від імперії - мені імпонує значно більше, ніж співчутливий поляк Чижевський, чи людина прикордоння Венцлова.

У відповідь Чижевському я би сказав, що також усвідомлюю, що таке бути східноєвропейцем - це бути людиною, для якої очевидним є той факт, що росія давно зробила свій цивілізаційний вибір, і він не на користь демократії, плюралізму думок, ба навіть загальнолюдських цінностей, що росія порвала із заходом рішуче й безповоротно. Бути східноєвропейцем - це хапатися за те все, що намагається знищити росія та росіяни - за власну ідентичність, за приналежність до Заходу, - і водночас припинити будь-які спроби тягти за собою на Захід ту блінолопатну скотоублюдію, шукати хароших русскіх і надіятися, що їх чомусь ще можна навчити, перевиховати. Ні, не можна.

Як вам ця моя тематична футболка на Великдень?)

Насправді щиро вітаю всіх своїх підписників християн, котрі святкують цей радісний день - свято Великодня. Для мене він також назавжди залишиться важливим святом - перш за все родинним. Тож бажаю усім благословення Господа, і пам'ятати, що життя перемагає смерть, віра перемагає зневіру, а добро врешті решт перемагає зло. Хоч і боротьба їхня вічна.

Перепрошую, що пропав надовго. Та я повертаюся, адже десь саме в цю пізню годину рівно два роки тому був створений канал Index Librorum. Таке ось маленьке свято, з яким себе і вас вітаю також. І хочу подякувати всім і кожному за те, що ви тут, що ви зі мною - й об'єднують нас книги. Та й не тільки.

🎉 🎂 🎉

Терміново!
Передзамовлення роману Рафала Воячека Санаторій спливає 27 квітня. Лінк унизу. Та спершу трохи контексту.

В інстаграмі з'явився простий, але такий потрібний проєкт Павла Шведа (засновника видавництва Komubook) - Ґраба, - що сповіщає про інтелектуальні книги, які незабаром з'являться друком. І ось виявилося, що мало хто в курсі, що готується українське видання єдиного роману культового польського поета Рафала Воячека Санаторій. І якось так між іншим Павло Швед каже, мовляв, запиши якесь промо-відео про книгу. Ну я і записав. По-стерненківськи суворе й пафосне. Постіронія зайшла в чат 🤭

То що я хочу сказати? Видавництво П'яний корабель зробило важливу річ - підготувало перший український переклад роману в якісному виданні. Він у самій Польщі тільки раз виходив окремою книгою. І ціна за передзамовленням більш ніж демократична - всього 300 гривень. Ви отримаєте круту книгу, та ще й підтримаєте видавництво.

Замовити роман можна через ґуґл-форму за посиланням.

Десь півроку - від листопада - мої книги лежали кількома великими купами в найтеплішій кімнаті будинку, оскільки сусідка за моєю стіною третю зиму підряд проводить у Польщі й не опалює свою квартиру, тож моя кімната стає холодна й волога від конденсату - а від цього страждали книги. З'являлася цвіль, жовтів папір. Тож взимку приходилося їх оберігати, а ще чистити й обробляти формаліном, щоб грибок не поширювався.

Й ось більше місяця тому я нарешті почав їх назад переносити на свої стелажі й розставляти в новому порядку. І я не уявляв, яке це буде непосильне завдання. А ще це - одна з причин, чому моя активність в соцмережах була мінімальна.

Оскільки книги, придбані за останній десь +/- рік я тримав окремо, то тепер виявилося, що в мене катастрофічно бракує місця, щоб розставити всі книги. Щоб оптимально заповнювати полиці, приходиться комбінувати шалені критерії. І все воно ніяк не клеїться.

Аж сумно за часами, коли в мене було менше книг. І це ж я майже не купую новинок. Все одно їх ставити вже ніде 🤷🏻

OMG, уже доступний для перегляду фінальний - 5 сезон - вбивчо книжкового серіалу Ти.

Я подивився щойно першу серію і готовий пищати як школярка, бо мене нагодували всім найкращим, що було в серіалі. Це наче квінтесенція того, що було раніше: той самий Нью-Йорк, книжкова крамниця, таємничі знайомства, щасливий шлюб, інтриги, натяки та відсилки. Йооой, наче римейк першого сезону з усіма фішечками. Творці точно знали, на що натиснути, щоб у нас потекло 🤣 Включно з останнім кадром, хоч він і був ну дуууууже передбачуваним.

Коли пройшов захват перших хвилин, то розумію, що багато чого виглядає штучно, недостатньо яскраво чи провокативно. Все продумано-стримано, так би мовити. Але які ще інтриги, коли ми і так знаємо вже все про головного героя і чого від нього очікувати?

Тим не менше, серіал ну дуже файний. Сподіваюся, до самого кінця триматиме планку.
Гарного мені перегляду!

*сенс життя на найближчі два дні знайдено*

І до новин про справжніх, а не кіношних, збоченців.

Стало відомо, що 24 квітня МОН України надало вчене звання доцента кафедри акторського мистецтва і режисури драми Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого тому самому режисеру Андрію Біолусу.

Цей режисер Молодого театру в Києві звинувачувався в сексуальному насильстві, але так і не був ні звільнений, ні покараний. А тепер він уже й доцент.
Інститут репутації в дії. Правова держава і громадянське суспільство, яке ми (не) заслужили.

В цей момент мені смішно і прикро за те, як цькували і обливали брудом того ж таки Винничука, хоча письменник якраз і вистьобував отаку викладацьку шушваль, що користується посадою в університеті задля харасменту. І поки всі обурювалися і цькували Винничука, писали заяви на вихід з ПЕНу, реальний збоченець і злочинець став доцентом.

Так переможемо.