#war #psychology
Я змирилась із тим, що у мене є певна форма розладу уваги, яку я частково вмію контролювати (а частково — ні). Тому я зараз читаю книгу "Розсіяний розум". Її автор штовхає незвичну думку, що
1) розлади уваги спричинені не генетично/спадково, а вихованням;
2) не всі з них супроводжуються гіперактивністю: вона більш характерна для маленьких хлопчиків, а у дівчаток зустрічається менше через виховання,
3) вони піддаються корекції в будь-якому віці.
Заради пункту 3 я її й читаю, хоча ловлю інсайти по всій дорозі. Один із них на скріні.
В контексті книги він стосується дітей, чиї батьки емоційно недоступні. Але я в ньому впізнаю себе зараз. Для мене нестерпно, наскільки дурнішою я стала за часи повномасштабки, наскільки важче мені стало вчитись чомусь новому, розкурювати складні концепції та жонглювати багатьма задачами. Останнє особливо боляче, бо я завжди пишалась своїм умінням керувати всім водночас і так встигати все.
Здається, скрін натякає на причини цього.