”Яків Шульгин, як і його вчителі Драгоманов і Антонович, вважав національні та соціальні питання тісно пов’язаними. Його бажання покращити становище селянства, ймовірно, привело до відданости українській національній культурі. У будь-якому разі, щоразу більша симпатія до українофільства не виникла з бажання виражати свою вроджену «етнічність» або «рідну культуру» вільніше. Він виріс серед київської російськомовної інтелігенції, погано знав українську мову й вивчив її аж у дорослому віці. Ситуація з нерідною українською була доволі типовою для українофілів того періоду.

Через репресії проти української літератури в Києві російська залишалася основним засобом спілкування. Популярна епіграма кінця 1870-х насміхалася з українофілів, адже вони переходили на російську, коли треба було обговорити складні питання: “Збиралися малороси у тісненькому колі обговорювали справи на россійській мові”.

Українофіли Києва 1870-х років не були радикальними націоналістами, які мали на меті розірвати усі культурні й політичні зв’язки з Росією. Більшість із них працювала на царську державу. Як писав Драгоманов у 1872 році, «Справа української освіти в Росії тісно пов’язана із прогресом всієї держави та розвитком тієї нової, вільної Росії, саме вона є метою демократичного українофільства». За Драгомановим, українофільство мало сенс лише в межах широкого всеросійського прогресивного руху. Україні російська література й російська мова були потрібні для того, щоб скористатися найпрогресивнішими європейськими тенденціями в мистецтві та науці. Українськомовна література, на його думку, не могла задовольнити всіх інтелектуальних потреб. Її мали писати для простого люду і про простий люд. З політичного погляду Драгоманов уявляв Україну як автономну частину майбутньої федералізованої Росії чи навіть панслов’янської федерації, але ця частина його програми була досить розпливчастою.

На відміну від Драгоманова, інші українофіли Києва не писали докладних програм майбутніх дій. Більшість із них прагнула створити українську високу культуру, проте вони не вважали, що реалістично або бажано витіснити російську мову в усіх сферах громадського життя. Однак українофіли розглядали традиції України як суттєво відмінні від російських і вірили, що регіон потребує окремих освітніх та політичних рішень. Це призводило до конфліктів із прихильниками імперії та централізованої держави.

Ймовірно, ця розбіжність у відданості місцевій специфіці та централізованому підходу, а також різниця у ставленні до автократії стали причинами сварок у родині Шульгиних між молодим радикалом Яковом та його консервативним дядьком Віталієм”.

Докладніше про ідейні суперечності в родині Шульгиних та їхню роль у формуванні українського та російського національних рухів читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ

А ви знали, що перший електричний трамвай у всій Російській імперії з’явився саме в Києві? Це було ще у 1892 році, задовго до того, як така технологія дісталась Петербурга чи Москви.

Ось як усе починалося! Зібрали добірку фактів про появу трамвайного руху в українських містах:

🚊 Кінний трамвай почав пасажирські перевезення у Львові у 1880 році. За декілька тижнів – в Одесі. Третім українським містом, де запустили “кінку” став Харків – у 1882 році.

🚊 Перший у Російській імперії та перший на теренах сучасної України електричний трамвай з'явився у Києві у 1892 році. Тоді ж паралельно курсували й парові трамваї.

🚊 У 1894 році електрифіковану трамвайну систему впровадили у Львові, певний час вона функціонувала поруч із кінною. Першими пасажирами стали відвідувачі найбільшого в історії краю ярмарку – Крайової виставки.

🚊 У Житомирі електричний трамвай запустили у 1897 році. Спершу ним перевозили лише вантажі (деревину та зерно), через 2 роки почали використовувати як пасажирський транспорт.

🚊 У Харкові електричний трамвай з'явився у 1906 році, вагони виготовила німецька компанія MAN.

👉 Більше про історію та розвиток трамваїв в Україні та світі читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

Книжка “Світло і пломінь” уже приїхала з друку!📖

У ній автор Річард Баттервік розповідає про малознаний з української перспективи період нашої історії — від міжкоролів’я 1733-го до третього поділу Речі Посполитої 1795 року, який часто залишається у тіні Гетьманщини та націєтворення ХІХ століття. Особливу увагу приділяє Правобережній Україні, яка у XVIII столітті стала ареною реформ, демографічного зростання та соціальних і релігійних трансформацій.

Ми вже пакуємо та надсилаємо примірники передплатникам📦! Обіцяємо, книжка вартує кожної хвилини очікування.

❗️Якщо ще не встигли замовити – до 25 червня маєте змогу придбати книгу за акційною ціною передпродажу: лише 590 грн замість 690!

👉 Замовити книгу можна в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/3ZDArcM

В середу, 11 червня у Львівському муніципальному мистецькому центрі, відбулася презентація результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни", що був реалізований завдяки фінансовій підтримці House of Europe!

У дискусії взяли участь Віталій Ляска, головний редактор проєкту "Локальна історія", Юрій Пуківський, редактор онлайн-архіву "Жива історія", Роксолана Попелюк, історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту та Данило Кравець, історик, архівіст проєкту.

Учасники поділилися власним досвідом роботи з усними свідченнями, розповіли про цінність збереження унікальних історій жінок, які пережили численні події XX століття, а також демонстрували рідкісні візуальні матеріали з приватних родинних архівів.

Особливо наголошували на важливості кожної історії, від загальних свідчень до найдрібніших деталей.

Щиро дякуємо всім, хто долучився до зустрічі!🤍

Презентація результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни" → https://www.youtube.com/watch?v=UTc7IeIGS7o

Запрошуємо на презентацію результатів проєкту "Жіночі голоси Другої світової війни", що був зреалізований завдяки фінансовій підтримці House of Europe!

Проєкт мав на меті оцифрувати та забезпечити вільний онлайн-доступ до зібраного раніше архіву свідчень про жіночий досвід і способи виживання в умовах війни.

Автори проєкту зібрали 30 свідчень жінок, у яких відображені початок війни, депортації родин, репресії, ув’язнення, співпраця з ОУН, голод, переслідування церкви, допити, окупація та насильство українського населення.

На зустрічі поговоримо про наш досвід упорядкування усних свідчень, а також представимо цінні розповіді і візуальні матеріали з приватних родинних архівів.

Почути раніше не чутні голоси і побачити обличчя людей з минулого – це не лише статична фіксація культурної спадщини задля її збереження. Це її переорієнтація на моделювання інклюзивної політики національної пам’яті, формування ідентичності української нації та можливість деколонізувати суспільне мислення та зберегти історичну пам’ять українців.

Учасники та учасниці дискусії:

👉 Павло Артимишин – історик, учасник дослідницької групи проєкту;
👉 Роксолана Попелюк – історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту;
👉 Юлія Шелеп – історикиня, учасниця дослідницької групи проєкту;
👉 Данило Кравець – історик, архівіст проєкту.

📌 Коли: 25 червня, початок о 17:30.
📍 Місце зустрічі: Івано-Франківськ. Підземний Перехід Ваґабундо, вул. Пилипа Орлика, 7.

Вхід вільний.

“Віталій Шульгин та українофіли мали спільного предка в особі Михайла Максимовича з його аполітичним, етнографічним українофільством. Однак вони розвивали спадщину Максимовича в різних напрямах. Шульгин використовував її, щоб підтвердити історичну російськість регіону, активісти КГТ слідували за Миколою Костомаровим, який перетворив етнографізм Максимовича на сучасний націоналізм. Яків Шульгин, біологічний племінник Віталія, пішов їхнім шляхом.

Суттєве розходження між Віталієм і Яковом, імовірно, трапилося під час конфлікту у КГТ. Яків, який на 1874 рік уже був радикалом і українофілом, якоїсь миті вирішив віддати перевагу своєму політичному наставникові Драгоманову й розірвати зв’язки з дядьком. 28 березня 1875 року Яків став членом КГТ; його прийняли на тій самій сесії, коли Віталія Шульгина та Юзефовича за їхнім бажанням звідти вилучили. Можливо, розколу посприяла якась особиста незгода. Понад 15 років потому Яків написав у листі, що «завдяки його [Віталія] дружині, яка врешті-решт жорсткого його образила, мої стосунки з ним, здається, зовнішньо закінчилися, але внутрішньо завжди залишалися міцними, і мій дядько сам визнав це в останні дні свого життя». Тут Яків посилається на роман своєї тітки зі студентом Дмитром Піхном; однак цей лист написаний у контексті, коли Яків мав сильний стимул приглушити політичні причини конфлікту

Розкол у родині Шульгиних був остаточним. Виникли дві окремі гілки, які практично більше не перетиналися.

Яків Шульгин залишався українофілом до кінця свого життя. Його біографія свідчить, що українська національна мобілізація ХІХ століття не діяла за схемою, коли люди «усвідомлювали» свою вроджену етнічність (культуру, мову), а потім політизували її. Навпаки, Яків обрав політичний проєкт, народницький соціалізм, і потім працював, щоб стати зразковим членом відповідної національної спільноти, вивчаючи українську мову та історію регіону. Націоналісти свідомо вибирали та формували свою «національну ідентичність», щоб відповідати своїм політичним цілям.

Кар’єра Віталія Шульгина — хороший приклад малоросійського патріотизму, який був повністю сумісним із імперським лоялізмом і загальноросійським націоналізмом. Шульгин мав особисті зв’язки з багатьма українофілами й остаточно розійшовся з ними лише тоді, коли втратив надію навернути їх на загальноросійський шлях. На відміну від них, він вважав, що централізована держава й малоросійські селяни принесуть користь одне одному. Держава мала засоби інституціоналізації російськости регіону, за що взамін отримала б успішне та вірне російське населення. Шульгин зумів отримати державне фінансування, щоб просувати свій політичний проєкт. У виданні «Кіевлянинъ» його інтелектуальна спадщина й далі розвивалась. Знамено єдности Малоросії з Великоросією підняв спочатку його колишній протеже, молодий економіст Піхно, а пізніше — Василь Шульгин, чоловік, якого вважали (хоч він таким не був) біологічним сином Віталія.

Ідеологічний розкол у родині Шульгиних і конфлікт між консервативними малоросіянами та українофілами загалом виставили один проти одного два різні національно-політичні проєкти. Обидва вони постали з регіонального патріотизму початку XIX століття, але один був призначений для того, щоб зміцнити імперську державу, а другий став народницьким і потенційно підривним”.

Детальніше про те, як родина Шульгиних опинилася по різні боки національного протистояння та як формувалися конкуруючі проєкти читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ