Низькопідлогові “Електрони”, подарунки з Цюріха і найдовший маршрут країни. Так виглядає новітня історія українського трамвая, який незважаючи на війну, змінюється, оновлюється й не втрачає ходу.

Ми зібрали найцікавіші факти про розвиток трамвайного транспорту в Україні з 2013 року до сьогодні✍🏻:

🚋 2013 рік → у Львові ввели у повноцінне використання п’ятисекційний, низькопідлоговий трамвай Електрон T5L64, зібраний місцевим підприємством “Електронтранс”. Це перший низькопідлоговий трамвай, зібраний в Україні.

🚋 2020 рік → Вінниця підписала ще один меморандум про співпрацю з Цюріхом. Місто отримало ще 35 трамваїв моделі Tram 2000. Другий етап співпраці триватиме до 2027 року, а місто поповнить технопарк загалом на 67 трамваїв.

🚋 2022 рік → одеський трамвайний маршрут №7 продовжено до 11-ї станції Люстдорфської дороги, що зробило його найдовшим в Україні – 29 кілометрів.

🚋 2024 рік → Львів отримав 11 трамваїв Duewag / Vevey Be 4/8 з Берна, безкоштовну передачу яких для міста профінансував Державний секретаріат Швейцарії з економічних питань. Домовлено про передачу місту трамваїв з кантону Базель-Ленд.

🚋 2025 рік → трамваї працюють у 18 містах України: Вінниці, Горлівці, Дніпрі, Донецьку, Дружківці, Євпаторії, Єнакієвому, Житомирі, Запоріжжі, Кам'янському, Києві, Конотопі, Кривому Розі, Львові, Маріуполі, Миколаєві, Одесі та Харкові. Ще у трьох – Авдіївці, Краматорську та Костянтинівці – трамвай рух тимчасово зупинено через бойові дії.

Фото ілюстративне.

▶️ Ще більше фактів читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

Для одних Роман Шухевич – національний герой, який очолював антикомуністичний спротив на західноукраїнських землях. Для інших – зрадник і нацистський злочинець. Одні – ідеалізують його. Інші – звинувачують у всіх смертних гріхах.

30 червня – день народження Романа Шухевича!

Його постать уже десятиліттями залишається предметом жвавих дискусій й часто сприймається доволі суперечливо. Варто подивитися на нього як людину своєї епохи. Жорстокої і прагматичної, але водночас і героїчної. Врешті, подивитися на нього і просто як на людину – зі своїми ідеалами, мріями, захопленнями, страхами, забобонами.

Боротьба за Україну була сенсом його життя. Він завжди буде одним із символів української боротьби, як би хто до нього не ставився.

Пропонуємо розглянути найсуперечливіші сторінки біографії командувача УПА, проаналізувати популярні міфи, що виникли навколо його постаті ⬇️

https://localhistory.org.ua/texts/statti/shist-mifiv-pro-shukhevicha-iaki-ne-daiut-vam-spokoiu/ 

Більше про справжнього Романа Шухевича дізнавайтеся у мальописі “Шух. Історія легенди” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/shuh-istoriya-legendy/

7 липня 1897 року львівські часописи поширили повідомлення, розіслане поліційною дирекцією: Мальвіна М., 19 років, учениця приватного навчального закладу, дівчина пристойна і красива, зникла безвісти. З настанням канікул вона мала виїхати до батьків у Броди, однак так туди й не дісталася.

Журналісти висловлювали версії того, що трапилося. Вважали, що дівчина вирішила сховатися, бо боїться покарання через запропащену науку. Або ж йдеться про втечу на тлі юначого кохання. Жарти виявилися недоречними — через кілька днів стало відомо, що Мальвіна Місон померла внаслідок отруєння.

Мальвіна була донькою листоноші з Бродів, чоловіка небагатого, але поважного. Торік восени вона прибула до Львова, аби навчатися у школі для дівчат Софії Стралковської. Спочатку мешкала у якоїсь Рав’янової по вулиці Скарги, 2. Поводилася пристойно і жодних проблем з наукою не мала. Все змінилося взимку, коли Місонівна перебралася до пані Забільської на вулицю Сигізмундівську, 17.

Протягом неповних семи місяців учениця пропустила 140 занять. Часто вешталася по віддалених дільницях міста, траплялося, виходила з дому пізно вночі в товаристві якогось чоловіка. Софія Юрчак і Гелена Яшуш, шкільні подруги Місонівни, згадували: після зміни помешкання вона, раніше весела і балакуча, стала замкнутою і ніби присоромленою. На питання: "Що тобі є, Мальвінко?" — не відповідала.

На світанку 9 липня з кімнати Мальвіни лунав нестерпний кашель. Тіло юнки посиніло і вкрилося плямами. Її сорочка і руки були червоні від фарбника. По підлозі були розкидані сірники, з яких ретельно зішкрябано фосфорні головки. Ввечері Мальвіна Міссон випустила духа. Стверджували, що дівчина "перебувала у поважному стані" — себто була вагітна. "Маємо численні докази, що пок. Мальвіна Місон впала жертвою торговки дівочими принадами. Вона не змогла пережити цю ганьбу й отруїлася".

Що передувало смерті Мальвіни? Як на її долю вплинули нічні прогулянки, підроблені документи, сірчані сірники, брехня й плітки? Читайте про це в матеріалі Дениса Мандзюка ↓

https://localhistory.org.ua/texts/statti/divchina-azh-niiak-ne-pristoina/

1 липня 1569 року еліти Польщі, Литви та Руси-України уклали угоду про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського у федеративний союз держав – Річ Посполиту.

Люблінська унія передбачала створення єдиної держави зі спільним монархом, гербом, парламентом, валютою, зовнішньою та оборонною політикою. При тім суб’єкти союзу зберігали осібні скарбниці, канцелярії, армії та судочинство.

У 1869 році до 300-річниці польський художник Ян Матейко створив величезне полотно площею понад 15 м², де зобразив на полотні декілька неправдивих деталей.

Які саме? Розповідаємо у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/ian-mateiko-liublinska-uniia/?fbclid=IwY2xjawLPqH5leHRuA2FlbQIxMQBicmlkETEwMXYwVGc3bUdxckJLakVOAR7NJyEdnW-IFcof75GGxSIzh99GUkjOLDJegf0e7v5C47yPi6YJ3l0QhIHPpQ_aem_LP-TQkhhLC8vRHbDmEQTWw 

Про Люблінську унію читайте більше у книжці Річарда Баттервіка “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/ 

Сьогодні скельний комплекс в історико-культурному заповіднику "Тустань" — скарб українців. Тут можна повністю зануритися в епоху Середньовіччя. Кожен крок відвідувача продуманий так, що ця частина української історії буквально закарбовується в пам’яті.

Сьогодні Тустань — це не лише історичне місце, пам’ятка чи заповідник. Фортеця знову виконує оборонну роль, лише трохи в інший спосіб. Вона стоїть на сторожі української культури та робить людей фанатами живої історії.

Фортеця відома фестивалем середньовічної культури "Ту Стань!", заснованим у 2006 році. Він проходить щороку в серпні. Тоді розбивають справжній середньовічний табір, де можна скуштувати страви того часу, побачити одяг, відчути побут і послухати менестрелів. Фестиваль відвідують цілими сім’ями, адже тут цікаво всім. Вдень діти бавляться на стилізованому майданчику, а ввечері дорослі відтворюють штурм фортеці.

Роман Миська, заступник директора заповідника з наукової роботи, розповідає, як колишнім учасникам експедиції Михайла Рожка, які давно відійшли від археології, Тустань настільки запала в серце, що вони з різних куточків України та світу сприяють в діяльності заповідника.
А в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну команда Тустані ініціювала створення Лабораторії моніторингу української спадщини HeMo. Сьогодні ця організація працює над оцифруванням і порятунком культурної спадщини в умовах війни по всій Україні. Тож Тустань і зараз залишається колискою збереження українського.

Відвідайте її, щоб відчути цей дух, що дуже потрібен нам зараз!

[ Репортаж створений у співпраці з Тустань ]

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/tustan-istoriia-shcho-ozhivaie-dlia-liudei/ 

Більше про середньовічну фортецю Тустань у випуску журналу "Локальна історія". Замовити можна тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tustan-2-2025/ 

2 липня 1938 року у Львові відбулася одна з наймасовіших українських маніфестацій міжвоєнного часу.

Це не була політична акція чи страйк. Понад 20 000 українців з різних країв зібралися, щоб провести в останню путь генерала Мирона Тарнавського — командира Легіону УСС та Начального вождя Галицької Армії.

Моменти з похорону, який організувала рекламна фірма "Фама" Романа Шухевича, збереглися на відео.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/ostannia-defiliada-generala-tarnavskogo-video/

“Приблизно 1900 року сформувалось щільне українофільське середовище, яке складалося з кількох досвідчених активістів і їхніх родин, серед яких був Яків Шульгин, його дружина Любов та їхні четверо дітей. Домашнє життя сім’ї стало основою національної активности.

1887-го, через чотири роки після повернення із заслання, Яків Шульгин одружився з Любов’ю Устимович. Упродовж наступних років у пари народилося четверо дітей: Надія, Олександр, Володимир і Микола. Сільське походження Любові Шульгиної-Устимович означало, що її діти з раннього дитинства мали можливість добре ознайомитися з українським селянством.

Любов Шульгина з дитинства знала українську мову — або, точніше, сільський діалект Полтавщини. Її володіння українською відігравало головну роль у самовизначенні сім’ї Шульгиних як родини «патріотичного духу». У спогадах, написаних через кілька десятиліть, Олександр Шульгин стверджував, що в дитинстві в їхньому домі «завжди панувала українська мова. […] за весь свій вік ні я, ні сестра, ні брати не сказали до мами чи до батька ні одного слова по-російскому». У публічній сфері поява українськомовної інтелігенції дивувала деяких спостерігачів: в Олександрових спогадах згадано, як російськомовні жінки в Єлисаветграді дивувалися його матері, цій «дивній дамі, яка вдягнена в малоросійський стрій, тримає своїх дітей за руку і розмовляє з ними малоросійською». Тим часом українофіли, такі як драматург Іван Карпенко-Карий, були вражені, коли почули дітей, які розмовляли українською.

Щоб передати українофільські та народницькі погляди дітям, Любов Шульгина до приблизно чотирнадцяти років навчала їх вдома. Це давало їй змогу викладати деякі предмети українською та додавати специфічну українську складову до офіційної програми. Любов з дуже раннього віку читала своїм дітям вірші Шевченка; за свідченнями, Володимир 5-річним міг прочитати з пам’яті «Гайдамаків». У мемуарах, написаних наприкінці життя, Олександр Шульгин зазначав, що домашня освіта була основним чинником, який прищепив йому, братам і сестрі національний світогляд.

У національному русі українська мова виконувала три функції. По-перше, це був бажаний засіб самовираження українського проєкту. Проте на практиці українофіли в Російській імперії зазвичай писали й часто розмовляли російською. По-друге, інституціоналізація української мови була однією з головних цілей руху. Після 1876 року активісти боролися за легалізацію українськомовних видань; після 1905-го — за українськомовні школи та суди. По-третє, використання української мови мало важливий символічний вимір. Поки більшість суспільства вважала «малоросійську» лише селянським діалектом, послуговування цією мовою в міському оточенні інтелігенції допомагало ідентифікувати себе українофілом. Це сигналізувало і прихильникам, і опонентам, що українська може стати відповідним засобом комунікації для всіх сфер життя”.

Як родинне виховання впливало на формування національної ідентичності? Читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ

Фото: Любов Шульгина з дітьми Олександром та Надією, 1897 рік. Приватна колекція родини Іщуків-Пазуняків, за дозволом Олени Леонтович.

Родовід родини Шульгіних.

На телеканалі Галичина TV відбулася важлива розмова з дослідниками Павлом Артимишиним, Юлією Шелеп та Данилом Кравцем, присвячена проєкту «Жіночі голоси Другої світової війни». Він повертає до суспільної пам’яті забуті або замовчувані історії жінок, які воєнні події. Це особисті свідчення про виживання, спротив, біль втрат і силу.

У програмі учасники розповіли про ідею та мету проєкту, поділилися своїми ролями в дослідницькому процесі, від інтерв’ю з героїнями до архівної роботи. Вони пояснили, як відбувався відбір свідчень тридцяти жінок, чиї історії вже оцифровані й представлені широкій аудиторії. Особливу увагу було приділено емоційним викликам, які виникали під час роботи з матеріалами, особливо тими, що стосуються насильства та втрат.

Дослідники поділилися найсильнішими враженнями, які залишилися після занурення в архіви пам’яті, а також розповіли про унікальні родинні фотографії й документи.

Окремо було обговорено роль проєкту у деколонізації історичної пам’яті України, в переосмисленні ролі жінки як активної учасниці історичних подій. Дослідники проаналізувати, чим відрізняється жіночий досвід війни від чоловічого, і чому важливо, щоб саме ці голоси звучали сьогодні.

Проєкт «Жіночі голоси Другої світової війни» відкриває нові сторінки історії та дозволяє почути особистий досвід очевидець.

https://www.youtube.com/watch?v=UUgLWVqZUrk 

Кінні екіпажі проти електричних колісниць: хто першим підкорив львівські колії?🛤️

🚋 Кінний трамвай курсував вулицями Львова майже три десятиліття.

Розбудовою мережі займалися компанії з Австро-Угорщини, а колії та депо (возівні, як тоді казали) спорудило Трієстське акційне трамвайне товариство. Вагони мали коричневий колір з білим написом, обведеним червоною смужкою: Tramwaj Lwowski. Трамваї були двох типів: відкриті літні та закриті купе. У першому класі сидіння були обтягнуті оксамитом або шкірою, висіло дзеркало та сатинові завіси на вікнах. Другий клас був скромнішим, стояли прості дерев’яні лави. Кінний трамвай курсував широкою колією – 1435 мм.

🚋 Електричний трамвай у Львові з’явився у 1894 році.

Будівництво депо, парової електровні та прокладання колій виконала німецька компанія Siemens & Halske. Вагоновод (водій) кермував стоячи: лівою рукою перемикав контролер для прискорення руху, правою – прикручував гальмівний держак. Формально вагон міг вмістити 30 пасажирів, насправді їх набивалося значно більше. Через це трамвай називали «бальонем» (надувною кулею). Для дітей зростом до одного метра проїзд був безкоштовним, на вході навіть встановлювали спеціальні планки для перевірки.

Протягом 14 років у Львові одночасно курсували і електричні, і кінні трамваї, щоправда, різними маршрутами. Колії перетиналися у двох місцях – на вулиці Карла Людвіґа (теперішній проспект Свободи) та на площі Галицькій🚡

У перший же рік сталася аварія: трамвай зіткнувся з вагоном «кінки». Удар був потужним – «кінка» злетіла з колії, а візник впав на землю. Пасажири не постраждали. Випадок обговорювали на засіданні магістрату. Вирішили, що на вулиці Карла Людвіґа перевагу матиме електричний трамвай, а на Галицькій – кінний.

👉🏼 Про еволюцію львівських трамваїв читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

У 1630-х ми бачимо активізацію козацьких виступів, спроби вибороти автономію. Здається, Військо Запорозьке прямувало до створення власної держави. То чому це не вдалося тоді, а вдалося в 1648 році?

“Причин кілька. По-перше, був військовий успіх, але не було дипломатичного. Не знайшлося сильних переговорників, які могли б використати перемоги, як у 1630 році, коли козаки завдали полякам втрат, яких ті не знали навіть у війнах зі шведами. У результаті битви вдалося отримати усну обіцянку збільшити реєстр до 8 тисяч, яка діяла лише кілька років.

Далі невдалий час для наступних виступів у 1637–1638 роках. Поляки були краще підготовлені, а поразка під Кумейками виявилася катастрофічною: загинула козацька еліта. Лідер повстання Павлюк, якого називали Сіверським князем, мав радикальні плани, але не встиг їх реалізувати. А після його поразки частина козацтва визнала необхідність бути лояльними до Речі Посполитої, це призвело до розколу.

Ще один фактор — відсутність єдиного харизматичного лідера. Тарас Федорович мав авторитет, впливав на рішення рад, але не зміг згуртувати військо. У 1635 році, коли йшлося про виступ на підтримку Сулими, рада відмовила. Як згадує свідок, Федорович “худобу побив, бджоли подер, обійстя своє обдер і пішов в степи на українсько-московські прикордонні”. Інші лідери, Павло Бут, Яків Острянин, Сулима мали військові успіхи, але не змогли втримати ініціативу.

Інших яскравих постатей у цей час козаки не мають. Організація була, вона функціонувала в тому чи іншому вигляді, але не було авторитарного типу людини, як того самого Сагайдачного, наприклад. От Сагайдачного дуже не вистачає в цей час”.

Фото ілюстративне.

👉 Більше про Військо Запорозьке як автономну мілітарну корпорацію зі своєю ієрархією, правом, економікою і навіть зовнішньою політикою розповів Тарас Ковалець, кандидат історичних наук, викладач Чернівецького Національного Університету ім. Юрія Федьковича у програмі “Без брому” → https://bit.ly/4k3H13q