В часи Другої світової війни та активного періоду національно-визвольного руху Марія Шайнога носила їжу повстанцям у село Бабичі та сусідні місцевості. Уся її родина, як і багато їхніх односельців, допомагали українському підпіллю.

8 листопада 1944 року дівчину разом із батьком заарештували. Протягом місяця їх утримували у внутрішній в'язниці міста Радехів. Тоді ж сестру Катерину арештували, через приналежність чоловіка Михайла Козака до УПА. Її разом з дворічним сином Євгеном та батьками на Святвечір 1945 року депортували на спецпоселення до Архангельської області, РСФСР. Там впродовж трьох років вони жили в дерев'яних бараках та працювали на лісоповалі.

Марію з Радехова відправили до Львова в Замарстинівську тюрму, де під час слідства проводили жорстокі допити та били. На "Замарстинові" Марію утримували протягом року. Потім жінку етапували до Києва в табір, а вже звідти до Харкова. Там вона працювала на польових роботах, потім в підсобному господарстві.
За браком доказів пані Марію звільнили у 1947 році.

👉 Про проведення слідства у в’язниці у Львові Марія Олійник розповіла у матеріалі → https://bit.ly/4klkAHN

[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]

Фото: сім'я Шайногів с. Вузлове Радехівського району Львівської області. Зліва направо стоять: Марія Олійник, Олексій Шайнога, Ярослава Микитин (з дому Шайнога), Євген Олійник.

Про життя Марії Олійник читайте у матеріалі → https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/2b6d4456-aed3-4e35-ba04-c8665a324626

““Дивно, що я ще живий, коли стільки найкращих чоловіків уже мертві”, — писав журналіст Дж. Л. Годсон наступного дня після того, як у Європі скінчилася Друга світова війна. Моральна проблема позбавлення життя була очікуваною, до неї були готові та здебільшого переборювали. Проблема виживання виникала несподівано.

Френсіс Макґоверн, навідник бомбардувальника Lancaster зі складу 6-ї авіагрупи Королівських військово-повітряних сил Канади, був важко поранений під час нальоту на Лейпциґ у жовтні 1943 року, тож на час лікування осколкових поранень руки, ноги й очей його відсторонили від польотів. Його замінив Том Гастінґс. Двома місяцями пізніше літак підбили в небі над Франкфуртом, екіпаж загинув. Гастінґс був одружений і мав двох дітей. Макґоверн ніяк не міг пробачити собі його смерть: “Я мав би бути там, на його місці. Відчуття провини не покидало мене дуже довго”. За рік і механік-водій Роберт Дар пройшов через подібне пекло каяття, коли його танк підірвався на міні біля Оверлуна в Нідерландах. Сам важко поранений, він намагався врятувати з палаючої машини двох своїх товаришів, але не зміг. Пізніше в нього з’явився дзвін у вухах, він втратив мовлення. Навіть 1999 року він відчував провину: “Я досі думаю, що мав докласти більше зусиль, щоб урятувати їх” .

У січні 1946 року полковника авіації Леонарда Чешира, кавалера Хреста Вікторії, було усунено від командування після того, як йому діагностували 255 психоневроз. Нервове виснаження офіцера наприкінці війни зрозуміти нескладно — його оточували привиди. З екіпажу, з яким він здійснив 102 вильоти, крім нього не залишилося нікого. Сім’ї загиблих друзів писали йому, шукаючи розради. Він став, як висловився його біограф, “довіреною особою мертвих синів… дорадником розбитих горем батьків”. Це вичерпало запас його душевних сил.

Когось війна вбивала, а когось щадила без особливих на те причин. Хтось привертав увагу снайпера, а хтось — ні. Хтось опинявся саме в тому місці, куди падала бомба, а хтось дивом уцілів, перебуваючи за кілька метрів від епіцентру вибуху. Смерть не виказувала поваги ані до таланту, ані до відваги, ані до заслуг. Доля була прихильною до одних і відверталася від інших”.

Про те, як після завершення війни ветерани стикалися з непереборним почуттям провини за своїх товаришів, що загинули читайте у книзі Алана Олпорта “Демобілізовані. Повернення після Другої світової війни” → https://bit.ly/49pUz5Y

Фото: Леонард Чишер, пілот Королівських військово- повітряних сил, 1940-ві роки.

130 років тому народився Епіфаній Никифор Дровняк, відомий у світі художник-самоук із лемківського містечка Криниця. Усі 73 роки свого життя він фактично був жебраком, навіть тоді, коли його картини експонували в Парижі.

У Никифора була вічна проблема –  на чому малювати. Та він знаходив рішення – брав викинутий картон або ж коробки з-під цигарок. Таких акварельок намалював десятки тисяч, більшість із них, на жаль, знищена.

Лемківський художник переважно зображав персони святих, або ж краєвиди міста із небосягами. Це дивує, якщо взяти до уваги те, що Никифор їх ніколи не бачив.

Про життя талановитого художника читайте у матеріалі на нашому сайті ↓
https://localhistory.org.ua/texts/statti/nikifor-drovniak-mitets-zatmarenogo-rozumu/ 

Запрошуємо на презентацію книжки “Демобілізовані: повернення додому після Другої світової війни” у Львові! Зустріч відбудеться у середу, 28 травня, о 19:00 в “Копальні кави” (вул. площа Ринок, 10).

📖 “Війни закінчуються не на полі бою, а тоді, коли військові повертаються додому. У роки Другої світової війни мільйони британців були в окопах і, опинившись на батьківщині, не завжди впізнавали країну, за яку воювали, а побачене їм не завжди подобалось. Демобілізованим доводилось знову вчитися жити в родині, шукати нову роботу та долати посттравматичний синдром. Не всі змогли пройти цей шлях. Цивільні почасти з острахом ставилися до них, побоюючись, що вони принесуть насильство.

📖 Алан Олпорт на основі особистих щоденників, листів, тогочасної преси, літератури та кіно описав і як демобілізовані адаптовувались до мирного життя, і політику держави, і зміни, які переживало суспільство Великої Британії після Другої світової війни. Ця книжка розповідає про важку дорогу від війни до миру, демонструє універсальний досвід і водночас нагадує, що демобілізація – це окрема битва, якої у жодному разі не можна програти.

👉 Модератор події: Юрко Вовкогон, ветеран, Менеджер ветеранських та мистецьких проєктів YMCA Lviv.

👉 Учасники події:

ℹ️ Сашко Буль, капітан, начальник пресслужби Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, музикант, письменник.

ℹ️ Андрій Жолоб, ветеран, керівник Центру надання послуг учасникам бойових дій, лікар, музикант.

👉Коли: 28 травня (середа) о 19:00.
👉Місце зустрічі: “Копальня кави” (вул. площа Ринок, 10).
Вхід вільний!

Запрошуємо на презентацію випуску журналу “Локальна історія” присвяченому темі "Київське християнство". Зустріч відбудеться у вівторок, 27 травня, початок о 16.30 у Книгарні Сенс на Хрещатику (Київ, вул. Хрещатик, 34).

Номер підготовлено у співпраці з Центром релігійної культури імені Ігоря Скочиляса Українського Католицького Університету.

Участь у заході візьмуть:
Іван Альмес, історик, директор Центру релігійної культури імені Ігоря Скочиляса УКУ;
Максим Яременко, історик, професор кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія";
Юрій Волошин, історик, професор Полтавського університету ім. В. Короленка.

Подію модеруватиме філософ та громадський діяч Костянтин Сігов.

Дослідження історії Церкви в Україні не відбувається без згадок про Київське християнство. Але що означає цей термін? Як він пов'язується із супутніми термінами - Київська традиція і Київська церква? Чому вивчення цієї парадигми так важливе сьогодні? Відповіді на ці питання спробують дати учасники презентації, автори матеріалів до випуску "Київське християнство" журналу "Локальна історія".

Придбати журнал можна на сайті - https://publishing.localhistory.org.ua/product/kyyivske-hrystyyanstvo-12-2024/

Коли: 27 травня, о 16.30
Місце зустрічі: Книгарня Сенс на Хрещатику (Київ, вул. Хрещатик, 34).
Вхід вільний.

Здоров’я Тараса Шевченка стрімко погіршувалося, а біль посилювався. Для найближчого оточення смерть поета була прогнозованою, але водночас стала несподіванкою. Шевченко помер у момент найбільшої слави, тоді, коли почав готуватися до нового життя. Натовп на похороні в Петербурзі не зміг поміститися у церкві та влаштував біля труни колотнечу.

Коли домовину везли до України, у дорозі Шевченка наділили позаземними силами. У головному соборі Полтави відспівувати не дозволили, адже був "політичним в’язнем". Київська влада впустила похоронну процесію до міста лише після тривалих роздумів. Але заборонила транспортувати тіло сушею, щоб не провокувати велелюдної ходи. Втім це не допомогло. У воза із труною впряглися київські студенти та дівчата. На шляху до Канева Шевченка супроводжували тисячі українців.

Врешті поета перепоховали 22 травня 1861 року. Тарас Григорович справді починав нове життя. Як міф.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/zagroza-dlia-imperiyi-navit-pislia-smerti-iak-perepokhovali-shevchenka/ 

22 травня 1879 року народився Симон Петлюра, військово-політичний діяч, голова Директорії, Головний Отаман військ і флоту Української Народної Республіки.

Утім не менш вагомим є його культурний бекґраунд. До того як очолити військо і державу Петлюра був відомим театральним рецензентом та літературним критиком. Сам добре грав на сцені і любив співати, навіть диригував. Дуже любив читати та переказувати прочитане іншим.

За любов до музики Миколи Лисенка його вигнали із семінарії, з любові до пісні Миколи Леонтовича він ініціював один із найуспішніших проєктів культурної дипломатії в історії модерної України.

"Кохався у всьому гарному та естетичному", — згадували про нього сучасники. До української культури ставився як до мети і засобу розбудови незалежної України.

Про Симона Петлюру, театрального рецензента та літературного критика читайте у матеріалі → https://bit.ly/4dwKnKS

Фото: Симон Петлюра, редактор газети "Слово" (у 1907—1909 роках), поруч із колегами Валентином Садовським, Миколою Поршем, Федором Міхурою.

У 1940-х роках Катерина Качмар допомагала учасникам українського націоналістичного підпілля їжею та медикаментами. За це її було заарештовано та ув'язнено у Яворівській в'язниці. Про приналежність дівчини до визвольного руху засвідчив односелець, який згодом загинув. Завдяки зміні слідчого та допомозі односельця, що працював у відділенні НКВС, жінці вдалося уникнути арешту.

Під час допиту вона вдала, що свідчення проти неї це наслідок відмови дівчини, та помста їй свідка. Оскільки на момент слідства свідок уже загинув, а інших доказів не було, жінку відпустили.

Батько Катерини під час Другої світової війни був мобілізований до лав РСЧА. Після повернення вів приватне господарство. Через володіння земельними угіддями, сім'я Гереги потрапила в списки для вивезення як "куркулі". Проте підтвердивши статус ветерана, Олекса Герега зміг вберегти родину.

[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]

У матеріалі Катерина Качмар розповіла про життя в міжвоєнний період, нацистську та радянську окупації, загрозу депортації, арешт, а також про культурно-громадське життя села — діяльність читальні товариства "Просвіта", інших українських організацій, аматорського театру та хору↓

https://livehistory.org.ua/eyewitnesses/667fac24-0234-41aa-88ef-a244a0889da8

23 травня 1938 року о 12:13 помірний плин життя нідерландського портового містечка Роттердам сколихнув вибух. 

Згодом з’ясували: у чоловіка, який розглядав афішу кінотеатру "Люм’єр", здетонувала коробка шоколадних цукерок. Коли на місце події прибула поліція, в особистих речах загиблого знайшли візитку готелю "Централь" та паспорт на ім’я Йозефа Новака. 

Під час слідства виявилося, що вбито провідника ОУН Євгена Коновальця.

Виконавцем виявився Павло Судоплатов. Він також був причетний до вбивств Романа Шухевича та єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Теодора Ромжі.

https://localhistory.org.ua/texts/statti/vbivstvo-providnika/?fbclid=IwY2xjawKbrrhleHRuA2FlbQIxMQBicmlkETE5c0t0WlJ1OXdMbXNveWJlAR5j-me7_Z_TQJQ0T0dTwKcT7jKw8taLMJe_1oUkVOw7xFvSL6APk6-lqJMwjQ_aem_2OaARYdeyOFt-DIGCI3kUQ 

Яким володарем був Лев Данилович?

Найстарший, після смерти Данилового первістка Іраклія, син короля Руси змалку був призвичаєним до військових виправ. Лев продовжив справу батька. Десь у 1270-х князь приєднав до своїх володінь Київську та Переяславську землі, а в наступні десятиліття опанував Люблінщину та Закарпаття. Він не лише об’єднав розділене Королівство Руси, а й значно примножив його обшири. Недарма, попри відсутність корони, у латинськомовних джерелах Лева іменували королем, що підтверджує його статус як одного з найпотужніших володарів Центральної Європи ХІІІ століття.

Однак не тільки вдалі військові кампанії виказують Левів хист державотворця. Князь не лише завойовував землі, а й освоював їх. Адже заслуга Лева, а не його батька, — заснування Львова як нового адміністративного осередку на межі старих князівств. Уже за кільканадцять років місто розрослося, одержало маґдебурзьке право та стало столицею.

Важливу роль наш герой, як переконливо доводить Ярослав Погоральський, відводив малозаселеному передгір’ю Карпат. За часів Лева активно розбудовували карпатську лінію оборони, споруджували монастирі та фортеці, зокрема Тустань та Сянок. Неабияку активність Лева Даниловича на цих теренах підтверджують і численні грамоти-фальсифікати, які місцеве населення ще впродовж століть використовувало, щоб легітимізувати свої права. Осібне місце в карпатському проєкті Лева посідав Спас — укріплений і сакральний осередок, який Лев, імовірно, задумав за зразком батькового Холма.

Попри те, що Спасу так і не судилося стати столицею, саме тут Лев, прийнявши восени 1300-го монаший постриг, знайшов свій спочинок.

Ми ще не знайшли могили князя, але в наших силах позбутися чорної легенди волинського літописця і в історії України віднайти належне місце для Лева Даниловича”.

Колонку Віталія Ляски з нового номеру журналу “Тустань” читайте у матеріалі ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/znevazhenii-kniaz-vitalii-liaska/ 

Більше про середньовічну фортецю Тустань — у випуску журналу "Локальна історія". Замовити можна → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tustan-2-2025/

““Як ти думаєш, можна зняти бандаж?” — запитую я свою тренерку Айлін. Це моя перша церемонія вручення золотих медалей, і фотографії з неї нагадуватимуть мені про цю мить аж до скону. Я не хочу бачити на фото бандаж. Я взагалі не хочу згадувати про травму. “Ні, не можна. Ти перемогла зі зламаним ліктем. Пишайся цим”.

Пізно ввечері ми виходимо на п’єдестал: російська спортсменка — на третьому місці, німецька — на другому, і ось вона я. Перша. Офіційна представниця вішає мені на шию золоту медаль. Потім вручає плюшевого чорного ведмедика — символ Олімпійських ігор у Пхенчхані 2018 року. Він символізує сміливість і сильну волю до перемоги. Я розглядаю ведмедика. І згадую момент, коли відмовила спина, померла мрія про воду, але на снігу розгорілося вогнище іншої мрії. Іноді життя веде непередбачуваними, хаотичними шляхами. Воно привело мене сюди, але щоб дістатися цього місця, мені довелося розплутати чимало заплутаних клубків.

Здіймається американський прапор. Лунає гімн, і я кладу руку на серце. Поруч із серцем пульсує татуювання ключа. Дивлюся на моїх тренерів, що злилися з юрбою — на Джона, на Айлін. Там же стоїть Ембер і більшість моїх товаришів по команді: Енді, Кендалл, Аарон. Ось заради кого я тут. Завжди хтось сумніватиметься у вас — на моєму шляху таких людей було чимало. Але є й ті, хто вірить у вас. Я хотіла би, щоби на п’єдесталі зі мною стояли вони усі — ті, хто тут, і ті, кого зараз немає поруч, як-от Ренді та Боббі. І зненацька розумію, що саме цього прагнула: стояти на п’єдесталі, дивлячись в очі людям, які допомогли мені зійти на нього. Потім відшуковую поглядом маму. Її обличчям струменять сльози. І я вже не стримуюсь. Ті, хто дивиться на мене зараз, бачать мене в переможний момент переможних змагань у найпереможнішу мить мого життя.

Соціальні медіа, репортери, мої спонсори негайно відреагували, відзначаючи мій успіх. Їм здається, що мій шлях був прямим. Засоби масової інформації люблять показувати відфільтровані, відретушовані версії людей, що стоять на п’єдесталах. І часто нехтують згадки про важкий шлях, всіяний невдачами — важкі часи, що спонукають волю до успіху. Гімн закінчується, і я торкаюся губами золотої медалі”.

Про найпереможнішу мить життя, здобуту через біль, сумніви й віру, дізнавайтесь у мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

У 1940 році Марта Скобельська вийшла заміж за греко-католицького священника отця Артемія Цегельського, який водночас був скрипалем в оперному театрі у Львові.

Після Львівського псевдособору в березні 1946 року отця Артемія неодноразово викликали представники радянських спецслужб, аби переконати долучитися до РПЦ. У відповідь на відмову його зарештували, а під час арешту знищили церковну бібліотеку. На Щедрий вечір – 17 січня 1946 року отця Артемія засудили та відправили до Воркути, Комі АРСР. Залишившись з трьома дітьми та матір’ю Марта почала шити одяг, щоб прогодувати родину. Протягом усіх років ув’язнення чоловіка вона надсилала йому передачі — сушені хлібці, родзинки, завдяки чому отець Артемій міг відправляти Літургії та сповідав в таборах.

17 березня 1950 року Марту заарештували за звинуваченням у належності до ОУН — її помилково прийняли за сестру Марію. У слідчому ізоляторі вона зазнала психологічного і фізичного насилля.

9 травня того ж року Марту разом із дітьми та матір’ю депортували на спецпоселення в Томську область. Відбувши п’ятирічний термін ув’язнення у таборах до сім'ї приєднався отець Артемій. Упродовж усього заслання родина Цегельських вела підпільну діяльність — у їхньому домі відправлялись Літургії.

Після реабілітації у 1956 році сім’я повернулась до Львова. Отець продовжив душпастирську діяльність катакомбної УГКЦ, готував майбутніх священників, передаючи їм знання богословських дисциплін аж до своєї смерті у 1985 році. Після виходу УГКЦ з підпілля Марта активно свідчила про переслідування греко-католиків у радянські часи, брала участь у з’їздах дружин священників.

👉 Більше про життя Марти Цегельської читайте у матеріалі → https://bit.ly/4jeFqHU

[ Проєкт "Жіночі голоси Другої світової війни" підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe ("Дім Європи") ]