Перед цим святом таємно насипали могили загиблим героям. На саме свято закликали дощ, задобрювали мавок та русалок, виганяли нечисть з полів. Традиції святкування Зелених свят в Україні – розмаїті. 

Давні вірування тут поєдналися із християнством, а суспільні й політичні процеси внесли свої корективи. Які звичаї ми успадкували від попередніх поколінь? А що залишилося в минулому? 

Ми зібрала регіональні особливості святкування Зелених свят. Про це читайте у матеріалі ↓ 

https://localhistory.org.ua/texts/statti/pamiataiuchi-pro-sichovikh-striltsiv-ukrayinski-traditsiyi-zelenikh-sviat/

“Відчуваю бажання сказати кожній дівчинці та кожному хлопчикові: незалежно від вашого віку, навіть якщо ви маєте інший вигляд або вважаєте себе іншими, ніколи не дозволяйте суспільству диктувати, що саме вам бачити, дивлячись у дзеркало. Ніколи не переймайте обмежені погляди інших на те, чого ви здатні досягти або ким можете стати.

Пригадую питання моєї тренерки Айлін, яке вперше пролунало кілька років тому: “Що б ти сказала восьмирічній собі?” Тепер я знаю відповідь. Я сказала б їй: “Не відступай. Продовжуй боротися. Ти не завжди будеш такою”. Ми всі складаємося з багатьох шарів. Чи не кожна людина зазнала важкої долі або травми — емоційної чи фізичної — просто деякі глибші за інші. Часто ми витісняємо душевний біль іншим болем — ріжемо себе, напиваємося (і це я також робила) — будь яким болем, що дає нам змогу відчувати, наче ми щось контролюємо. Нам здається, що ми допомагаємо собі, а насправді чинимо навпаки.

Мені пощастило знайти інший, позитивний вихід для емоцій у веслуванні, і я навчилася використовувати минуле як паливо — замість того, щоб неперервно скніти у травмі. Величезна подяка за це мамі. Вона відкрила двері до спорту й чекала, поки я увійду. Але не в кожного є мама, яка відкриє двері. А можливо, комусь потрібні інші двері. Думаю про те, що люди, побачивши мене вперше, вважають мене супергероїнею. Але їм також потрібно зрозуміти, що життя — це безлад. І нормально, якщо не все складалося ідеально. Нормально оповідати про важкі часи й використовувати спогади про них як спонуку, щоб досягти бажаного.

Заглибившись в роздуми, я думаю про матерів та дітей, які пережили те саме, що і я — та про те, що означатиме для них моя історія. Думаю про те, як важливо їм побачити мене — не просто незломлену, а й живу та успішну. Побачити в мені не об’єкт для жалості, а приклад сили. Жінку, яка навчилася черпати силу зі своєї травми і яка заслуговує на те, щоб її сприймали не через те, що вона пережила, а через те, що вона зробила”.

Про шлях від болю до сили, про боротьбу за себе і натхнення для інших читайте в мемуарах Оксани Мастерс → https://bit.ly/40oOWT5

Фото: Оксана Мастерс у повний зріст на білборді заввишки з будинок у Лос-Анджелесі для рекламної кампанії за участю збірної США для бренду Кім Кардашьян “SKIMS”.

Один із найперших обмінів військовополоненими зафіксований ще в античності. В битві при Сфактерії в V столітті до нашої ери афіняни захопили в полон 120 спартанців. Спарта розпочала перемовини, щоб їх повернути. Наслідком стали перемир’я та обмін спартанців на афінян, захоплених в інших битвах.

Ще з давніх часів військовополонених розглядали як дипломатичний ресурс.

Під час Другої світової війни між СРСР і Німеччиною обмінів не існувало взагалі, бо обидві сторони не визнавали "законність" інших. Попри це, навколо цього вирує чимало легенд. Наприклад, те, що нібито німці зверталися до радянського керівництва з пропозиціями обміну сина Сталіна Якова Джугашвілі на фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Відомий апокриф свідчить, що Сталін заявив: "Я фельдмаршала на лейтенанта не міняю". Проте немає жодних доказів того, що він казав цю фразу, як і те, що подібна пропозиція надходила з німецької сторони.

У 1953 році після завершення активних бойових дій на Корейському півострові розпочалась "Операція Великий обмін". Комуністи мали близько 12 000 полонених з військ ООН, в той же час сили ООН захопили приблизно 100 000 північно-корейських і китайських солдатів. Під час цього нього виникла несподівана ситуація, коли більше 20 000 північнокорейських і китайських солдатів відмовилися від обміну. Наслідком став міжнародний скандал, коли комуністи звинуватили опонентів у тиску на військовополонених та в їх примусовому утриманні.

У теперішній російсько-українській війні обміни полоненими відбуваються під час конфлікту. Станом на кінець травня 2025 року між Україною та Росією відбулося 67 обмінів військовополоненими, внаслідок яких Україна повернула 5757 осіб з російського полону. Наприкінці травня 2025 року ще близько 8000 українських військових вважаються зниклими безвісти або перебувають в полоні. 800 із них — з полку "Азов".

Їхнє повернення є однією з головних завдань нашої держави.

Історії обмінів військовополоненими у воєнні часи читайте у матеріалі Романа Пономаренка ↓

https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vid-spartantsiv-do-zsu-obmini-viiskovopolonenimi-v-voiennii-istoriyi/

“Узимку 1206/1207 років почався кількалітній період поневірянь Данила чужими дворами, що лише на короткий час переривався перебуванням у Русі. Через якийсь час після прибуття Романової родини до двору Лешека Білого, польський князь вислав Данила до Угорщини, залишивши у себе вдову та Василька. Коли саме це сталося — невідомо.

Розділення родини Романовичів і вислання Данила до Угорщини як своєрідного заручника, що би мав гарантувати збереження status quo, виразно вказує на поділ сфер впливу між угорцями та поляками. Про кількарічне перебування Данила в державі Арпадів, яке з перервами тривало до 1213/1214 років, не знаємо майже нічого. Крім хронологічних меж цього періоду в житті молодого князя, які можна досить чітко встановити, можемо лишень вказати на те, що в той час цілковито змінилось його найближче оточення, а також його статус.

Романів син, якому на той час було приблизно 6 років, виховувався у середовищі угорських у державному сенсі, та етнічно угорсько-німецько-слов’янських суспільних еліт, що, звісно ж, вплинуло на формування його особистості. Можемо щонайбільше здогадуватися, що на час перебування Данила при монаршому дворі там домінували Андекси, родичі королеви Ґертруди. Про той період немає жодної інформації, яка бодай би натякала на те, що Романовича утримували відособлено.

У Галицько-Волинській хроніці натрапляємо на кілька звісток про оточення Андрія ІІ, які можна потрактувати як надвірні плітки. Сумнівно, що вони могли потрапити до тексту по-іншому, ніж за посередництва Данила або його матері, яка в певний період перебувала із сином в Угорщині. Вже перша у хронологічному сенсі викладу із цих звісток містить певною мірою сенсаційну інформацію. Із неї дізнаємося, що угорський король Андрій ІІ, що не мав сина, за порадою своїх бояр та «всієї землі», захотів свою доньку видати заміж за Данила, який перебував в Угорщині. І «наречений», і «наречена» тоді ще були дітьми.

Ця оповідь виразно нагадує надвірну байку, яку принесли в Русь і розказали авторові хроніки через триваліший відтинок часу після подій, про які у ній йшлося. Знаємо, що представник роду Романовичів міг прибути до Угорщини найраніше на початку 1207 року. В той час уже жив перворідний син Андрія ІІ Бела, який народився між 7 червня та 29 листопада 1206 року. Тому інформація про мотиви, які могли спонукати Андрія ІІ укласти династичний союз із Романовичами, є неправдивою.

Складно припускати, що Андрій ІІ, молода дружина якого ще перебувала в дітородному віці, був здатний вбачати в кількарічному Данилові свого наступника. Проте король міг натомість вважати, що шлюбний зв’язок із Романовичами буде корисним з перспективи збереження угорського контролю над Галицьким, а може, і навіть Володимирським князівствами.

Як можемо здогадуватися, Данило при дворі Арпадів принаймні певний час мав нагоду виховуватися разом з угорськими королевичами. Але припустити, що між ними міг виникнути якийсь тривкіший зв’язок, складно. Надто значною була різниця у віці”.

Дитинство Данила — між вигнанням і династичними інтригами. Докладно у книзі Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія» → bit.ly/4l4DZxT

У ніч на 10 червня 1944 року в нацистському концтаборі Заксенгаузен загинув діяч ОУН, поет і вчений Олег Кандиба-Ольжич.

У травні 1944-го гестапо затримало його на конспіративній квартирі літератора Романа Маланчука у Львові. За спогадами соратників поета, він знав, що німці стежили за цим житлом. Після арешту гестапо доправило Олега в Берлін, а згодом — до Заксенгаузена.

Ольжич перебував в одиночній камері з твердими нарами, закутий ланцюгами до підлоги. “Водили на нічні допити й підчас них нещадно катували аж поки цю духом свобідну, відповідальну моральному законові людину не замучили з 9-го на 10-те червня на смерть.

З усіх українських в’язнів в Саксенгавзені німці тоді тільки єдиного Олега Ольжича замордували”.

Про долю поета, очима Олега Лащенка, його заступника в Культурній референтурі ОУН, читайте у матеріалі → https://bit.ly/4dSVhLa

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Львів став гуманітарним хабом для сотень тисяч людей, які були змушені залишити свої домівки. Всі вони рухалися через залізничний вокзал, розташований за 15 хвилин їзди від центру міста. Трамвай – основний транспорт, який туди курсує з усіх районів.

Саме тоді у ЛКП «Львівелектротранс» зрозуміли, що їхня система не готова до такого пасажиропотоку. Фахівці порахували: щоб забезпечити скорочення інтервалів руху до 5 хвилин, потрібно додати до 75 трамваїв. Також це потрібно для розвитку нового маршруту – до центру реабілітації українських військових Unbroken.

«Упродовж вересня 2022-го наша команда розробила проєктний запит з метою збільшення рухомого складу підприємства до 75 одиниць вживаними трамваями, – розповідає заступниця директора з міжнародних проєктів та розвитку ЛКП «Львівелектротранс» Ірина Іванишин. – 7 жовтня Департамент міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради звернувся з цим проєктним запитом до Посольства Швейцарії в Україні. Рівно через два роки, 7 жовтня 2024 року перші два трамваї Vevey перетнули український кордон і рушили у вагоноремонтні майстерні нашого підприємства».
‍
«У липні 2023 року ми отримали відповідь від Державного секретаріату Швейцарії з економічних питань – вони були готові безоплатно передати нам 11 низькопідлогових трамвайних вагонів від компанії Bernmobil типу Düwag Vevey/BE 4/8 з міста Берн у робочому стані. Тоді ж почалась попередня оцінка, яку Державний секретаріат Швейцарії з економічних питань доручив провести компанії Rubi Bahntechnik GmbH. Ми були дуже раді, коли дізналися, що результат оцінки – позитивний.

До речі, 14 лютого 2025 відбувся останній рейс Vevey у місті Берн».

👉 Про експорт трамваїв з Берну до Львова читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

Маємо невелике оновлення: за добу ми отримали понад 200 заявок. Тому вимушені призупинити прийом заявок. Щиро дякуємо за інтерес до наших видань та за вашу відкритість до популяризації української історії!

Підписуйтеся на наші сторінки в соціальних мережах, щоб не пропустити наступні акції та розіграші для нашої спільноти.

******

Даруємо книжку бібліотекам!📖

Ми вирішили подарувати 35 примірників нашої новинки — “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” автора Фабіана Бауманна українським бібліотекам.

📌 У книжці швейцарський історик показує націоналізм як свідомий вибір, а не історичну неминучість. Через мікроісторію київської родини Шульгиних, яка розділилась на українську й російську гілки, він досліджує вплив родинного життя, освіти й соціальних зв’язків на формування ідентичності. Революція 1917 року остаточно розмежувала їхні шляхи: один із родичів загинув під Крутами, інший — воював проти УНР.

Заснована на архівних джерелах, ця драматична оповідь ілюструє глибші процеси розходження України та Росії, що тривають і нині.

Щоб ваша бібліотека отримала примірник, потрібно:

👉 Заповнити гугл-форму → https://forms.gle/g4jBLBeUYwFEKYH49

👉 Після отримання — надіслати фотозвіт нам у соцмережі або на пошту📩.

❗️Дедлайн заповнення форми — 17 червня
❗️Важливо: доставку книжки оплачують бібліотеки.

👉 Заповнити гугл-форму → https://forms.gle/g4jBLBeUYwFEKYH49

А придбати книгу "Розділена династія" Фабіана Бауманна за ціною 520 грн можна в онлайн-крамниці видавництва → https://bit.ly/4kMJsZZ

1938 року молоді соціал-демократи вважали себе «солдатами Бенеша». Це було передусім заслугою чехословацького президента, який від початку свого терміну урядування робив усе, щоб покращити імідж армії, модернізував її та готував до неминучого наближення — як він пророкував — війни.

Бенеш поринув у вир оборонних приготувань із властивою йому енергією та методичним підходом. Щотижня він проводив одну зустріч із міністром національної оборони, іншу — за участи найвищих рангою генералів і шефа французької військової місії.

Він відвідував підрозділи та лінії споруджуваних укріплень, спостерігав за великими маневрами та артилерійськими навчаннями. Президент розпитував про технічні подробиці, терпляче вислуховував пояснення генералів над аркушами мап, оглядав озброєння та спорядження вояків. А головне: він невпинно боровся за гроші на модернізацію та розширення армії.

Жоден чехословацький політик не зробив для збройних сил більше, ніж цей президент, який навіть ніколи не служив у війську й кожним своїм жестом справляв враження невиправного цивільного.

Чи вистачить зусиль Бенеша, щоб підготувати країну до неминучої війни? Чи зможуть чехословацькі війська стати на захист своєї батьківщини, коли загроза стане реальністю? Читайте у книзі Пйотра Маєвського «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → bit.ly/3XcHus3