Нарешті ЄС почав боротьбу з "реальною" загрозою - "чоловічим" штучним інтелектом.

Європейський Союз оголосив війну «маскуліністським» алгоритмам, закликаючи до посилення контролю над системами штучного інтелекту, які, на його думку, упереджені проти жінок.

Міністри зайнятості та соціальних справ Європейського Союзу схвалили низку висновків, які закликають до дій проти того, що вони називають «гендерною упередженістю» у штучному інтелекті (ШІ).

Це включатиме встановлення нагляду та застосування чинних антидискримінаційних правил.

В Брюсселі вважають, що штучний інтелект може відтворювати або навіть посилювати нерівність, якщо його не спрямовувати належним чином. Тому вона закликає всіх до повноцінної боротьби з гендерною нерівністю та подальших досліджень «мізогіністичного та маскуліністського контенту та мереж в Інтернеті».

Також пропонується зміцнення урядових структур, що займаються питаннями гендерної рівності, надаючи їм мандат щодо впровадження гендерної перспективи в усі напрямки європейської політики.

Вражає відродження прагнення ЄС регулювати алгоритми, особливо після років бездіяльності щодо більш відчутних питань на всьому континенті.

Для ліваків і далі загрозою для Європи є не московський агресор, інфляція, неконтрольована імміграція, а забезпечення того, щоб ChatGPT чи Google не відтворювали «чоловічі стереотипи».

З Днем Військово-Морських Сил Збройних Сил України!

Україна – морська держава. Була. Є. І буде.

Слава Україні!

Однією з центральних концепцій конфуціанської філософії є таке визначення як «чженмін» («виправлення імен»).

Основи цієї концепції викладено в «Лунь юй», глава Цзи Лу:

Цзи Лу запитав [Конфуція]: «Вейський правитель має намір залучити Вас до управління державою. Що Ви зробите насамперед»?

Вчитель відповів: «Необхідно розпочати виправлення імен».

Цзи Лу запитав: «Ви починаєте здалеку. Навіщо потрібно виправляти імена?

Вчитель сказав: «Який ти неосвічений, Ю! Шляхетний чоловік виявляє обережність стосовно того, чого не знає. Якщо імена неправильні, слова не мають під собою підстав. Якщо слова немає під собою підстав, то ці справи неспроможні здійснюватися...

Тому шляхетний чоловік, даючи імена, має вимовляти їх правильно, а те, що вимовляє, правильно здійснювати. У словах благородного чоловіка не повинно бути нічого неправильного».

В європейській традиції про це є один із діалогів Платона - «Кратил, або про правильність імен».

Адже всі проблеми виникають ві того, що ми речі не називаємо своїми іменами.

Цікава стаття в часописі "American Affairs" дослідника з Університету Чепмена Джоела Коткіна під назвою «The Heartland's Revival». (Посилання в першому коментарі).
Гартленд – це і є та центральна частина «старої» Америки, де традиційно переважають парадигми споконвічної волі до індивідуальної свободи з епохи батьків-засновників США.
Це ті її мешканці, яких зарозумілі інтелектуали і журналісти мегаполісів називають реднеками...
Де кожна людина може мати будь-які переконання, говорити і думати все, що завгодно - ніхто та ніщо не може обмежувати всі відносини між суб'єктом та об'єктом. Ніхто не може наказувати, що людині слід думати, говорити або писати. В чому і полягає суть American dream.
Критерій лише один - «Я не чіпаю твоє, а ти не чіпай моє». І це стосується не тільки матеріальних речей, – а й вірувань, способу мислення, почуття власної гідності, політичного вибору…
І ця рівність прав й недоторканність свобод втілюється в Другій поправці до Конституції - у вільному праві володіння і носіння зброї…

Вечір. Нарешті можна зайнятися своєю улюбленою справою - спокійно попрацювати...

На цей раз щодо спроби людині вийти за межі тваринного егоїзму, помислити ціле, людський зв'язок, готовність відстоювати інтереси інших, знаходити в інтересах інших свої власні, стверджувати, що свобода можлива тільки в суспільстві - без якого, як казав Арістотель, людина перетворюється або на бога, або (що ймовірніше) в тварину.

Зрештою, це спроба на практиці довести логіку - якщо існує загальне благо (commune bonum), то добре й індивіду, що належить до нього, а не навпаки.
Це і є спільна справа (res publica) на державному рівні.

Ми ж дружимо з конкретними людьми, і аж ніяк не з кожним зустрічним, припускаючи, що і він може бути гарною людиною.

Так і державницькі проєкти мають бути реалізовані разом із тими, хто близький вам за духом.

В іншому випадку весь пафос суспільного договору виявляється лицемірною фальшивкою.

Дякую, що читаєте. Пишіть. Долучайтеся.

Своїми філософськими та правовими підставами ідея світської держави сягає епохи формування класичного європейського модерну, піком якого стала французька революція 1789 року.
Після закінчення якобінського терору з його руйнуванням храмів, наругою над святинями, скасуванням чернечих громад, репресіями кліру, реакцією стає юридичне оформлення нових відносин - "Декрет про свободу культів та відокремлення церкви від держави", прийнятий післяякобінським урядом (Директорією) у 1795 році.
Тобто "свобода культів" передбачала неможливість особливого юридичного статусу для однієї з конкретних конфесій - мова йшла лише про допустимість сповідання громадянами однієї й тієї ж країни різних релігійних переконань.
"Відділення церкви від держави" означало відсутність "державної конфесії", "державної Церкви", якою була Франція до революції.
Тобто таке відділення розумілося, як неможливість поширення особистих релігійних переконань держслужбовців на їхню професійну діяльність.
Радянське законодавство щодо Церкви чітко показує, що там не могло бути й мови про принцип світської держави, яке передбачало невтручання державних органів у життя релігійних об'єднань.
СССР був не світською, а атеїстичною і тим самим богоборчою державою.
Те, що використовують в своїй пропаганді сьогоднішні ліваки.
Далі буде...

Про соціокультурні аспекти історичної пам'яті 👇

Цікаво про історичну пам'ять у французького філософа та соціолога Моріса Альбвакса (Maurice Halbwachs 1877-1945 рр.) - учня філософа-інтуїтивіста Анрі Бергсона та засновника французької соціологічної школи, одного з представників позитивізму Еміля Дюркгейма.
Саме він ввів у науковий обіг поняття «колективна пам'ять», а також висунув та обґрунтував тезу про колективну пам'ять як засіб самоідентифікації різних спільнот людей.
На жаль, в існуючій вітчизняній науці практично не розкрита тема зв'язку образу минулого з проектами майбутнього.
Стисло щодо його концепції.
Альбвакс виходить з того, що індивіду доступні два види пам'яті – індивідуальна та колективна.
Пам'ять, як відображення людською свідомістю того, що було в минулому досвіді, шляхом запам'ятовування, відтворення та впізнавання, перетворюється на соціокультурне явище, коли фокусує увагу на колективному чи нормативному аспектах пам'яті.
Тому він запропонував спогади спільної історії розглядати, як суспільний феномен, необхідний в соціальній практиці для виживання суспільства. Саме колективна пам'ять є, на його думку, запорукою ідентичності суспільства.
Пам'ять не є сумою спогадів окремих людей, а певним колективним витвором, який розвивається під впливом сім'ї, релігії та соціальної групи через мовні структури, повсякденні життєві практики та громадські інститути.
Відповідно зміст пам'яті (що потрібно пам'ятати, а що ні) визначається завданнями сьогодення, які стоять перед етносом, народом, нацією...
Тобто історична пам'ять – це не просто одне з джерел інформації про минуле, а й засіб самоідентифікації індивіда чи будь-якої соціальної групи. Так само як без індивідуальної пам'яті немає особистості, так і без колективної (історичної пам'яті) немає нації.
Що дає історична пам'ять на формування національної ідентичності?
По-перше, знання витоків тієї чи іншої нації чи держави.
По-друге, формування образу «Іншого» (самоідентифікація вимагає протиставлення своєї нації сусіднім).
По-третє, відбуваються пошуки міфів та символів, здатних згуртувати націю, поєднуючи різні міфи у загальну тканину національного наративу, тим самим закладаючи основу тієї чи іншої концепції національної ідентичності.
Таким чином образ минулого стає проявленням сьогоднішніх цінностей.
Зрозуміло, що минуле неможливо змінити, але його образ піддається переробці, контури якого задаються потребами сьогодення.
Це можна проілюструвати аналогіями з індивідуальною пам'яттю - аби зробити навіть якусь найпростішу дію «тут і зараз», ми маємо актуалізувати більший чи менший шар власної пам'яті.
Крім того історична пам'ять має ще одну функцію – це трансляція історичного досвіду іншим поколінням.
І її зміст залежить не тільки від завдань сьогодення, а й проектів майбутнього.

В античності категорія свободи розумілася не так, як ми до цього звикли.
Там свобода була повністю вплетена у структуру суспільства («полісу»).
Як писав Аристотель: людина - це «політична тварина» (zoon politikon). Відповідним чином поза суспільством (в силу своєї природи, а не випадкового збігу обставин), можуть жити або тварини, або боги.
Тому в античності людина могла залишатися людиною тільки в рамках полісу, причому виключно будучи його громадянином.
А свобода, для еллінів, була нерозривно пов'язаною з чеснотами.
Тобто аби поліс залишався вільним, його громадяни повинні мати громадянську доблесть і виконувати свій обов'язок, навіть якщо це пов'язано з жертвами, труднощами чи смертю.
Для цього вони здійснюють свій вільний вибір підкорятися закону полісу, оскільки той вищий за кожну окрему людину.
Хоча вони можуть не підкоритися, але зазнати найстрашнішого покарання – вигнання з суспільства («полісу»), без якого людина не є не тільки вільною, а й людиною зовсім.
Таке розуміння свободи демонструє нам Сократ, якого, (хто пам'ятає), несправедливо засудили до смерті нібито за порушення закону.
Друзі намагалися його визволити – підкупили варту, організували втечу, але він відмовився тікати і доблесно випив отруту, продемонструвавши цим, що закон та рішення полісу для нього є понад усе.
Чому це логічно?
Тому, що в античному полісі кожен громадянин бере участь так чи інакше у законотворчій діяльності.
Тут справедливість має договірний характер.
Кожен громадянин має право навести аргументи на користь внесення змін, і якщо ці аргументи переконали решту громадян (більше, ніж аргументи суперника), то зміни ухвалюються.
Таким чином, підпорядкування закону тут вільне саме тому, що громадяни самі, а не тиран чи купка олігархів, обирають та створюють цей закон, визнають його справедливість та є відповідальними за нього.

Майбутнє Європи — через консервативне бачення.
10–12 липня у Неаполі, під егідою Європейської консервативної та реформістської партії (ECR), проходитиме конференція «Європейські дні обізнаності», де зберуться провідні консервативні лідери Європи.
Ключові теми конференції:
1. Зміцнення Європи через консервативне бачення. Збереження національної та культурної ідентичності європейських держав як основи єдиної, але різноманітної Європи.
2. Управління міграційними потоками: консервативна перспектива. Питання безпеки, захисту національної ідентичності та запровадження суворішої політики прикордонного контролю.
3. Блакитна економіка -використанні морських ресурсів країн, що межують із Середземним, Чорним та Балтійським морями – стратегічними районами Ініціативи «Трьох морів».
4. Європа та майбутнє України: «Безпека, суверенітет та реконструкція». Підтримка України – це моральний та стратегічний обов’язокю. Європейські держави повинні допомогти у відбудові зруйнованої інфраструктури, а також підтримувати суверенітет України, не нав’язуючи політичних чи економічних моделей.
Конференція в Неаполі має на меті показати, що консервативне бачення пропонує цілісну та прагматичну основу для вирішення викликів, які сьогодні є перед Європою.

Населення Європейського Союзу минулого року зросло до 450,4 мільйона мешканців.
Такі данні опублікував Євростат.
Але...
З 2012 року в ЄС смертність перевищує народжуваність.
Єдиним рушієм зростання населення є міграція...
81.67% мігрантів не є з європейського континенту.

Штурм королівської фортеці - в'язниці Бастилія 14 липня 1789 року знаменував кінець правління у Францї династії Бурбонів - молодшої гілки королівського дому Капетингів та створення республіки.
Станом на 4 липня в Бастилії перебувало усього 7 чоловік ув'язнених – 4 фальшивомонетника, 2 божевільних та відомий усім маркіз де Сад, який з вікна своєї камери закликав народ прийти та звільнити в'язнів.
Після штурму фальшивомонетники приєдналися до повсталих, божевільних довелося вбити, бо вони накинулися на тих, хто їх звільнив. А маркіз де Сад, з лікарні Шарантон, виступив із промовою перед повсталим народом. Як завжди запальною.
Так почалася "Велика Французька революція".

15 липня — День Хрещення України-Руси

Святкова Божественна літургія в Успенському соборі Києво-Печерської лаври о 9:00

У час, коли за нашу ідентичність точиться боротьба, ми особливо гостро відчуваємо потребу повертатися до витоків — до джерела, з якого починається наш духовний шлях, наш історичний вибір, наша єдність.

1037 років тому за волею святого рівноапостольного князя Володимира у Києві відбулося Хрещення Руси — подія, яка назавжди визначила обличчя нашого народу. Ми прийняли не просто віру — ми прийняли цінності, які стали основою нашої культури, нашої державності, нашої духовної сили.

Сьогодні ця спадщина — знову під атакою. І боротьба точиться не лише за землі, а за серце й душу народу, за правду проти фальсифікацій, за памʼять проти забуття. Але ми — спадкоємці живої традиції, яку ніхто не зітре з нашої історії, мови, культури й молитви.

Разом у вірі, разом у молитві, разом у боротьбі.

Бо з нами — правда. А де правда — там і перемога.