Вже кілька днів тримаю нотатки про шоу відкриття Олімпіади. Але думаю, що всі трохи схаменулися і можна розібрати це дійство.

Реакцій було багато: одні обурювались такою "інтерпретацією" Таємної Вечері, інші шукали численні причини її "нормалізації" від іронічних насмішок над християнством до "раціональних" пояснень, що будь-яка "теза" має "антитезу", а тому все норм.

У вирі цих емоцій режисер шоу почав виправдовуватись, мовляв, ви неправильно зрозуміли, це цитування іншої роботи і зображення язичницького свята, яке присвячене "олімпізму". І можна було б у це повірити, але...

По-перше, "референс" належить нікому невідомому художнику, а сама робота зберігається навіть не в Парижі. Тобто, це не той твір, за допомогою якого можна комунікувати зі СВІТОВОЮ спільнотою. Чого не скажеш про Таємну Вечерю, чия іконографія настільки впізнавана, що жодні декорації не приховають відсилку до неї. Режисер акцентує увагу на Діонісі, однак візуальною та ідейною домінантою був не він.

Людина, яка професійно займається творенням образів, чудово розуміє, які символи і яким чином будуть сприйматися в конкретних обставинах. Хтось почав виправдовувати режисера і цим же принижуючи обурених глядачів, тим, що в постановці було зашито багато відсилок до французької культури, до літератури і міських легенд. Мовляв, ви дурні, тому і біситесь. Країна, яка приймає велику міжнародну подію, авжеж має право на те, аби вписати у шоу оповідність про себе. АЛЕ це речі мають бути зрозумілими людям з різних точок світу. І саме таким образом була Марія Антуанетта, а не богиня річки Сени чи сцена зі Знедолених.

По-друге, ми маємо своєрідне трактування язичництва та олімпізму. Сучасними постмодерністами звернення до античності є популярними, адже через цей наратив в їхньому трактуванні дозволяє їм естетично протиставляти себе християнству і суспільству, що виховано на християнських цінностях. Оголене тіло, різноманітні сексуальні практики, полігамія, гедонізм - це загортається в язичницьку обгортку і набуває ідеологічного змісту. Те, що це може не відповідати реальному стану речей в минулому для них зовсім не є важливим, адже окремі факти екстраполюються на глобальний стан речей. Дане шоу не є зверненням до "олімпізму", адже являє собою вакханалію - протилежність аполлонічного свята сили та краси, якими є Олімпійські ігри.

Сукупність цих образів, які викликали найбільше реакцій, загалом можна характеризувати як певну маніфестацію "проти старого світу", що підкреслює образ Марії Антуанетти з відсіченою головою. "Старий режим" у вигляді гетеросексуальності, моногамії, поділу на дві статі, здоров'я, сили та краси, а разом з ним і християнство - все це має зникнути у вирі нової революції. І це не шоу на якомусь музичному фестивалі - це використання символу Олімпу задля його ж знищення. При чому, для цього використовується не пантеон олімпійських богів, а пантеон сучасної політики ідентичності - товста жінка нівелює як Христа, так і Аполлона. Вона нівелює навіть античних богинь. А її "свита" спотворює розмаїття людської природі в образах богів заміщенням постмодерністським "різноманіттям" розщепленості людини.

Антон Дробович або реально не розуміє, що сам собі суперечить, або свідомо маніпулює, видаючи основні наративи ліволіберальної політики (інклюзивність, гуманізм, рівність, екологічність) за позаідеологічні "принципи" (детальніше про ліволіберальні тези розповідала тут).

Нагадаю, що нещодавно Дробович запропонував перефарбувати Арку дружби народів у кольори прапору ЛГБТ. Яка "національна пам'ять" нам залишиться після такого інституту та його очільника?

Друзі, я давно не знімала відео, бо бурхливе повсякдення не лишає мені часу. Але! Маю для вас цікаву альтернативу - філософські розмови з Сергієм Форкошем про різні сторони нашого життя.🌚

В першому відео ми обговорили повсякденність та надзвичайність, відмінності української та європейської буденності, спонтанність та ритм у філософії та творчості.

Запрошую вас до перегляду!
https://youtu.be/RF3ofikkkx0?si=E2NIwlVy-VUGOO3E

"Не знаю, де є це дно ницості і невігластва" - написала мені одна дівчина в контексті однієї історії зневаження з боку незнайомців. Я подумала про це і згадала, що ми щораз дивуємось черговій крінжовій ситуації і вже жартома говоримо, що "дно пробито". Ми чомусь завжди переконані у тому, що є межа людській ущербності і рано чи пізно деградація завершиться. Але ні.

Насправді, межа може бути лише "зверху". Людина, яка виховує себе і прагне бути гідним членом суспільства і загалом представником людського роду, обмежує себе чеснотами, які спрямовані на загальне благо. Благочестиві люди однакові у своїх стосунках з суспільством, адже дотримуються одних і тих же принципів та орієнтирів. І справа не у світогляді. Це можуть бути політичні чи релігійні опоненти, але внутрішній каркас у них буде однаковий - вони вестимуть чесну боротьбу і прагнутимуть блага для суспільства. І кожний гідний вчинок не веде людину до "вищого рівня" благочестивості, а лише утримує її на досягнутій точці.

Але межі у занепаді немає. З кожним ганебним вчинком людина стає здатна до ще гірших дій, слів та думок. Як тільки втрачається внутрішній каркас, душа пускається береги. Саме тому нам так легко слідувати пристрастям і слабкостям, і так важко утримувати себе в належному дусі, відчуваючи значний "відкат" після найменшого негідного проступку.

Здорове суспільство підтримує і заохочує благочестя, та засуджує ущербність. Але для існування такого суспільства необхідні моральні та етичні принципи, які слугували б "відправною" точкою для виховання. В наш час відсутності істини та постгуманістичних покручів мораль та етика вважаються репресивністю та обмеженням індивіда. Однак, злий жарт полягає в тому, що це слугує обмеженням лише для негідників, які таким чином отримали легітимацію свого статусу як рівноправного стану в суспільстві. Тобто, гідні люди, для яких самообження є нормальним і бажаним станом, втрачають свій авторитет і значення через урівняння з ущєрбними істотами, сила яких переважає через більшу кількість, що зумовлена "легкістю" та прийнятністю такого існування.

Такими людьми легко управляти і, мабуть, кожний Левіафан прагне множити цей тип людей. Але ж, люде! Ми самі обрали відрізняти добро і зло! Невже задля того, аби пізнати глибину нашої ницості? Ми нічого, окрім вічних страждань, там не знайдемо, адже вона нескінченна. А тому треба виявляти і засуджувати негідників, обмежувати прояви ущербності та повернути авторитет благочестивості. Хіба у нас є інакший вибір?

"Традиція" - спільнота, що об'єднує юність правого руху, організації та активісти, публіка та змагання, всесвіт віри та завоювань, поема та мистецтво, сатира та вічність пера ✨

• https://www.tgoop.com/addlist/eSlAXf3sKLE3OTVi

Долучайся до лав новітньої традиції! 🇺🇦

Трохи футурологічних роздумів з наявного контексту.

В Інстаграмі та Фейсбуці мені часто видає рекламу від репродуктивних клінік. При чому, ще пару років тому це були переважно пропозиції сурогатного материнства, зараз же чи не кожне рекламне оголошення містить заклик стати донором яйцеклітин. Оскільки Україна є лідером у сфері репродуктивних технологій, це лише початок нового етапу їх розвитку. І нам є, над чим задуматись.

По-перше, перші ластівки "світлого майбутнього" натякають на те, що жіноче тіло, або певні його складові, буде продовжувати бути товаром. Питання фертильності та народжуваності постає все гостріше у різних країнах і не лише у західних - існують прогнози, що навіть в африканському та близькосхідному регіонах, які є лідерами за відтворенням населення, до кінця ХХІ століття народжуваність вирівняється з іншими країнами. І зниження вже почалось. Причини наразі упускаємо, це окрема тема. І Україна, як одна з небагатьох країн, де ці послуги і технології дозволені (чи, принаймні, не заборонені), навряд відмовиться від потенційних прибутків (якщо сутність держави та покладена в її основу філософія не будуть докорінно змінені).

По-друге, ще в 2022 році китайські дослідники оголосили про тестування "штучних маток". Науковці з інших країн поставити під сумнів готовність цієї технології до початку роботи зараз, але ця заява та презентація подібного концепту під назвою "Ectolife" від мікробіолога та наукового візіонера Хасема Аль Гаїмі говорять про те, що такий розвиток подій цілком можливий у найближчій перспективі.

Мені відразу згадалась антиутопія Маргарет Етвуд "Оповідь служниці", де жіноча фертильність стала обмеженим і цінним ресурсом, перетворивши здатних до народження жінок в рабинь з народження дітей. У вигаданому світі Етвуд владу захопили релігійні фанатики, які виправдовували таке використання жінок Біблією. В реальності ж правила диктують технології, які швидко розвиваються поза межами етики і вже постфактум створюють складні колізії, де будь-який варіант матиме негативні наслідки.

Хоча штучні матки і створюються нібито для того, аби дати можливість мати дітей жінкам, які не здатні до цього фізіологічно, якість біологічного матеріалу матиме велике значення, а тому не можна виключати і того, що яйцеклітини будуть використовуватися донорські. І в такій перспективі жіноче здоров'я стане лише цінним товаром для тих груп населення, які будуть обмежені в ресурсах та можливостях. Власне, як це відбувається і зараз - на сурогатне материнство погоджуються лише жінки у скрутному становищі, що не мають інших шляхів гідного облаштування свого життя.

Ви скажете "а як же генна інженерія?". Мені здається, що це буде вартісною технологією, а тому і обмеженою в доступі. Окрім цього, не виключаємо той факт, що штучне продукування дітей легко може вийти за межі сімейного використання і уряди/корпорації/інші великі сили зможуть використовувати їх для своїх цілей, а тому індивідуальні характеристики дітей будуть не такими важливими, як для конкретних батьків.

Вчора за сімейним обідом згадували початок повномасштабного вторгнення. Як застали його на дачі під Васильковом і щоночі спускались до погребу, бо здавалося, що наступний вибух пролунає поруч, як родичі в Іванківському районі потрапили в окупацію, а їхніх знайомих з сусідніх сіл розстрілювали прямо у дворі, як друзі під Бучею бігли через поле, аби встигнути в останній евакуаційний бус чи виїжджали з Гостомеля під обстрілами. І це лише крапля в океані.

Ти відразу переносишся в ці моменти і розумієш, наскільки тобі пощастило бути тут і зараз, і згадувати це, а не бути чиїмось спогадом. Емоції, які постійно затихають в умовах повсякденності, знову розбурхались. І хоча ти не вважаєш себе байдужою людиною, іноді тиловий спокій замилює тобі очі. А численні новини про успіхи на фронті і взагалі вселяють думки, що перемога не за горами.

Але все це лише ілюзія. Кожному успіху передує величезна кількість зусиль і втрат. Кожний спокійний день для когось обернувся трагедією. За кожною новиною чи експертною думкою стоять тисячі знесилених людей, що кров'ю і потом створюють "інформаційний привід". А спостерігаючи за численними проявами зневаги та байдужості до військових та війни з боку "втомлених", на душі стає геть кепсько. Ніхто нікого не посилав, нікого захищати не треба.

Окрема когорта людей, що тим чи іншим чином на собі відчула війну, постійно згадує це і розуміє, що жодного "миру" не буде, які б переговори не провели. Більша частина, для кого війна проходить в новинах ТГ-каналів та інтерв'ю людей, які на основі цих новин будують свою "експертність", перестала розуміти, що відбувається.

І внутрішня пропаганда мала би будуватись на постійному поверненні до цього моменту усвідомлення жахливої невідворотності. Тому що люди живуть емоціями і саме вони є каналом комунікації з натовпом. Які емоції можуть виникати від нашого офіційного інфопростору? Від шизофренічної суміші перемоги з "примушуванням до миру", політичних пліток та зрадофільства з боку різних політичних сил, "віри в ЗСУ" і численних випадків зневаги військових та плюндрування пам'яті про них, підвищення податків і чергового розкрадання військового бюджету тощо. Суспільство варте того, аби критикувати його, але ж воно у масі своїй лише слідує тим наративам, в які його обгортають. Хотілося завершити цей текст висновками, але їх не буде. Бо я реально не знаю, що робити з усім цим. Хіба що на рівні свого масштабу та впливу не давати ілюзіям можливість проникнути в голови.

Протягом останнього року-півтора з'являється все більше матеріалів про новітню історію України, процес утворення незалежної української держави, наші помилки та втрачені можливості. Від пізнання та усвідомлення накривають різні емоції, але впевненість лишається в одному - справжню незалежність ми здобуваємо саме зараз, через ріки крові та сліз, адже, на жаль, цінувати щось ми починаємо лише після (майже) втрати.

На третій рік великої війни розвіялись далеко не всі ілюзії, але зі шляху правди не зійти. Це болючий процес, адже нам потрібно визнавати свої слабкості, мовчазне свідоме невідання та важкість суб'єктної відповідальності. Але всі ті, хто вважає себе Україною, не має іншого шляху. Кращі люди, які дійшли до цього раніше, боронять нас від ворога і дають нам цю можливість. І цей день - не свято, а нагадування про наш шлях, його ціну і перспективи. Це день для рефлексії і вкорінення, для глибшого відчуття спільності.

Дякуємо, цінуємо і пам'ятаємо всіх, завдяки кому незалежність стає можливою. І стаємо самі тими, завдяки кому ця можливість триватиме. 💙💛

І чудова настанова у цей день від @pxpublisher: незалежність - це воля кожного з нас. 💔

Пам‘ятаємо! Помстимося!

#деньзахисникаукраїни #героїукраїни

Фройд відкрив дві сили, які керують людиною, - Ерос і Танатос.

Ерос - це сила життя, сповнення душі прагненням до співтворчості світу, бажання єднання зі світом.
Танатос - це сила смерті, яка тягне людину до (само)знищення і відторгнення життя як такого, прагне до співруйнування світу.

Обидві ці сили посідають важливі місця в нашому духовному житті і саме завдяки ним ми бачимо проявлення різноманіття нашого духу через творчі акти, що також яскраво знаходить свій вираз у сексуальності. Ерос і Танатос приводять нас в рух - зі знаком плюс чи мінус, але це завжди динаміка. За Фройдом, ці сили ведуть боротьбу в кожній людині за остаточне і повне ствердження (яке, однак, не є можливим), а тому наша сутність постійно перебуває на ростяжці між гріхом та праведністю, втриматись на якій, за Арістотелем, людині допомагає відчуття міри/серединності, аби не впадати у жодну крайність.

Але чи помічали ви, що існує такий стан, який важко віднести до Еросу чи Танатосу? Це стан духовного зціпеніння, при якому бажання відсутнє. Ти не хочеш жити, але не хочеш помирати. Ти взагалі нічого не хочеш, а просто існуєш в анабіозі, перетворюючись на організм, який піклується закриттям базових потреб для існування. Це не серединність, при якій життєвий потяг зберігається, а відсутність потягу в принципі. Коли людина продовжує жити за інерцією попередніх здобутків Еросу чи Танатосу, зберігаючи зовнішні формальні ознаки потягу, однак не відчуваючи його. Або відтворюючи доведені до автоматизму звички. Цей стан дозволяє усунутись від життя і смерті як рухотворчих сил. Таку людину охоплює сум при думці, що рано чи пізно інерція зникне, і тоді доведеться відкрити наявний у собі потяг і прийняти його. А це значить, взяти відповідальність, зайняти певну етичну позицію та бути включеним у потік подій і почати рух - творчий чи деструктивний.

Схоже, це перехідний стан між Еросом і Танатосом. Та як довго він може тривати? Протягом якого часу людина здатна відокремитись від співтворіння/руйнування світу? Чи, можливо, це вимушений стан, в який може потрапити людина залежно від життєвих обставин, для яких будь-яка полярність є загрозою неіснування і тому намагається зберегти статус-кво через об'єктивізацію людської волі? Можливо, людина таким чином стає заручником ситуації, в якій її активна дія не є бажаною і якась сила перекривєа її зв'язок з джерелом діянь.