(Зі мною все буде ок, чат, просто дуже боляче цим вечором, але я нікуди не збираюся чесне слово)
У мене з'явилася нова історія, яку я хочу написати, і про головну героїню я поки що нічого не знаю, ні імені, ні особливої бексторі, ні емоційного багажу, коротше людина поки що в стані чистого аркушу. Так от, я прям уявляю як вона собі чіллить, насолоджується безтурботним життям людини яка не має жодних рис особистості і раптом відчуває на собі зловісний погляд авторки, яка якраз знайшла в собі нові екзистенційні страхи і тепер їй цю хуйню треба в шось маніфестувати
Мені снився довгий сон з багатьма прибудовами і надбудовами, і мені регулярно там на фоні траплявся Саня з @tranquil_diary і кожного разу він був зайнятий тим, що намагався розвести якусь дівчину на побачення, і якийсь персонаж сну в мене спитав а що це за чувак, і я сказала, ах, старий добрий Саня,
RIZZING AROUNDForwarded from 🔹 Square and Practical🔸 (Саня: Remastered Collection)
Якщо мене раптово спитати, коли почалося вторгнення, то я на автоматі скажу "22 лютого", бо воно отак у моїй голові. Ніщо не зрівняється з 24, але конкретно два дні перед ним відчуваються для мене як абсолютне fever dream. Пам'ятаєте, усі навколо прогнозували нам повномасштабне вторгнення на те двадцять друге, бо мовляв, путін любить символічні числа?
Десь у той період росіяни вже розбомбили одну школу на сході, і був просто шторм найрізноманітніших думок про це, від "пизда." до відчайдушного копіуму типу "там на відео діра в стіні, а дитячі іграшки досі на поличці стоять, це фотошоп, провокація від наших". Десь там же росіяни почали депортацію дітей з окупованих у 2014 територій у росію. Тоді у моє інфополе увірвалося слово "геноцид": примусова депортація є однією з визначальних рис його як явища. Я тоді була в шоці, що може відбуватися таке, а міжнародні медіа висвітлюють це абсурдно мало — хіба так буває?
Але десь там, на моментах обстрілу школи і новин про депортацію, у мені вперше прокинулася — ще зовсім тихенько — та бездонна, гидка темрява, від якої хочеться блювати. Просто я думала, що на цьому обсязі вона й зупиниться. Звісно, потім темрява лише росла щодня і щогодини. А іноді миттєво подвоювалася: на Маріуполі чи на усвідомленні, що ті десятки тисяч мішків, які везли з собою росіяни, наступаючи на Київ, були призначені не для них, а для нас. Що вони готувалися тупо зачищати.
Школа, депортація, кілька сотень тисяч російських бійців на нашому кордоні. Якесь офіційне російське звернення про якісь події, метадані якого вказували, що воно було відзняте ще за пару днів до події. Усе йшло за планом. Пам'ятаєте мем про "бросок мангуста"?
За кілька днів до початку я запостила у твітері опитування, типу, як ви думаєте реально, буде вторгнення чи не буде. Проголосувало доволі багато людей із тієї тусовки, серед якої було повно митців, дослідників, волонтерів, активістів, людей, дотичних до теми окупації Донбасу й Криму. Коротше, не дурні люди і в цілому "в темі". За "так" проголосувало лише 11% відсотків.
У нас була величезна армія ворога на кордоні. І ми вірили, що це блеф чи що в них навчання, які просто територіально там проводяться. Ми були накручені до останнього, але позитивні і вийобисті, сотні жартів на годину. Зараз я думаю, що ми всі були в якомусь деліріумі. І паралельно, у тумані з сатиричних мемчиків, збирали рюкзаки.
Серед тих, хто вважав, що вторгнення дійсно буде, була здається Аліна Михайлова, яка до того вже була на війні. Але на фоні всебічного веселого і безумного заперечення я це взагалі не сприймала, і більшість мого кола теж. Здавалося, що Аліна просто їде кришею, у той час як найбільше їхали кришею, певно, усі інші: таке заперечення всіх, якщо це можна так назвати, "червоних прапорців" зараз виглядає абсолютно патологічним.
Коротше, у мене є абсурдно чіткий спогад, у якому нічого не відбувається. 22 лютого 2022, я іду по вулиці. Я чогось зупиняюся і роззираюся. Навколо все як завжди і одночасно все не так. Наче проспект, на якому я стою, бринить від напруги, але не вміє робити нічого, окрім похмуро продовжувати звичне існування.
Я знизую плечима і йду далі. Кінець спогаду.
Десь у той період росіяни вже розбомбили одну школу на сході, і був просто шторм найрізноманітніших думок про це, від "пизда." до відчайдушного копіуму типу "там на відео діра в стіні, а дитячі іграшки досі на поличці стоять, це фотошоп, провокація від наших". Десь там же росіяни почали депортацію дітей з окупованих у 2014 територій у росію. Тоді у моє інфополе увірвалося слово "геноцид": примусова депортація є однією з визначальних рис його як явища. Я тоді була в шоці, що може відбуватися таке, а міжнародні медіа висвітлюють це абсурдно мало — хіба так буває?
Але десь там, на моментах обстрілу школи і новин про депортацію, у мені вперше прокинулася — ще зовсім тихенько — та бездонна, гидка темрява, від якої хочеться блювати. Просто я думала, що на цьому обсязі вона й зупиниться. Звісно, потім темрява лише росла щодня і щогодини. А іноді миттєво подвоювалася: на Маріуполі чи на усвідомленні, що ті десятки тисяч мішків, які везли з собою росіяни, наступаючи на Київ, були призначені не для них, а для нас. Що вони готувалися тупо зачищати.
Школа, депортація, кілька сотень тисяч російських бійців на нашому кордоні. Якесь офіційне російське звернення про якісь події, метадані якого вказували, що воно було відзняте ще за пару днів до події. Усе йшло за планом. Пам'ятаєте мем про "бросок мангуста"?
За кілька днів до початку я запостила у твітері опитування, типу, як ви думаєте реально, буде вторгнення чи не буде. Проголосувало доволі багато людей із тієї тусовки, серед якої було повно митців, дослідників, волонтерів, активістів, людей, дотичних до теми окупації Донбасу й Криму. Коротше, не дурні люди і в цілому "в темі". За "так" проголосувало лише 11% відсотків.
У нас була величезна армія ворога на кордоні. І ми вірили, що це блеф чи що в них навчання, які просто територіально там проводяться. Ми були накручені до останнього, але позитивні і вийобисті, сотні жартів на годину. Зараз я думаю, що ми всі були в якомусь деліріумі. І паралельно, у тумані з сатиричних мемчиків, збирали рюкзаки.
Серед тих, хто вважав, що вторгнення дійсно буде, була здається Аліна Михайлова, яка до того вже була на війні. Але на фоні всебічного веселого і безумного заперечення я це взагалі не сприймала, і більшість мого кола теж. Здавалося, що Аліна просто їде кришею, у той час як найбільше їхали кришею, певно, усі інші: таке заперечення всіх, якщо це можна так назвати, "червоних прапорців" зараз виглядає абсолютно патологічним.
Коротше, у мене є абсурдно чіткий спогад, у якому нічого не відбувається. 22 лютого 2022, я іду по вулиці. Я чогось зупиняюся і роззираюся. Навколо все як завжди і одночасно все не так. Наче проспект, на якому я стою, бринить від напруги, але не вміє робити нічого, окрім похмуро продовжувати звичне існування.
Я знизую плечима і йду далі. Кінець спогаду.
Еліс встала з ліжка
Якщо мене раптово спитати, коли почалося вторгнення, то я на автоматі скажу "22 лютого", бо воно отак у моїй голові. Ніщо не зрівняється з 24, але конкретно два дні перед ним відчуваються для мене як абсолютне fever dream. Пам'ятаєте, усі навколо прогнозували…
Так би мовити nota bene: це суто мій досвід, усі згадані в пості "ми" — це особисто мої тусовки, ну ви поняли.
Думала, що піду спати, але шось якось не хочеться. Дивлюся на "Feb 24" на телефоні, і мене чимось пронизує. І наче на фоні casually програється рівно-три-роки-тому в реальному часі. Я собі чимось займаюся в 2025, але одночасно — отут я вечеряю, отут роблю смішну картинку про накрут, отут іду спати, о п'ятій прокинуся від дзвінка