​​Десь у паралельному всесвіті повним ходом йде Венеційська бієналє, головна архітектурна подія року, як її іноді ще називають. Цього разу організатори виставки приділили велику увагу таким питанням, як ресайклінг, народна архітектура та деколоніалізм. У головному павільйоні виставки можна, наприклад, зустріти експозиції, які звертаються до теми геноциду уйгурів в Китаї чи колоніальної експлуатації мешканців Конго бельгійцями. Власне, така увага до соціальних проблем (які на перший погляд не пов'язані напряму з архітектурою) викликала критику з боку деяких в відомих архітекторів. Багаторічний партнер Захи Хадід та спадкоємець її бюро Патрік Шумахер вщент розкритикував цьогорічну бієналє, заявивши, що в жодному павільйоні, окрім китайського, він не побачив, власне, архітектури. Не знаю чому з усіх експозицій Шумахер похвалив саме китайську, але враховуючи його досвід співпраці з китайським урядом, гадаю він знається на архітектурі цієї країни.

Щодо українського павільйону, то він обігрує тематику відчуття простору з точки зору безпеки (до болю знайомий кожному українцеві контекст), коли бетонний підвал стає комфортним місцем, через те, що він може захистити від бомбардувань. Не бачу можливості якось обговорювати українську експозицію, не побувавши в павільйоні особисто, але в самому описі концепції мені не вистачило деколоніальних меседжів. Це б гарно вписалось в мейнстрім цьогорічної бієналє та додало б європейцям більше розуміння справжньої сутності україно-російської війни. Тим не менш – сам по собі наш павільйон у Венеції вперше за 10 років це вже успіх у крок вперед.

Ну а мій особистий топ серед національних експозицій – фінський павільйон, де продемонстрували унітаз, що працює без води на технології сухого компосту. Раціонально та надзвичайно актуально.

Кожного разу, коли через чиєсь невігластво руйнується чергова пам'ятка монументального мистецтва, знаходиться категорія людей, які кажуть, що це норм, бо це мистецтво було тоталітарним. Ось свіжий приклад про зруйновану нещодавно на ВДНГ мозаїку, присвячену пожежникам.

Хочеться нагадати таким коментаторам, що руйнація мистецьких витворів, які вони вважають ідеологічно неправильними – характерна риса руху Талібан, але аж ніяк не цивілізованої європейської демократії. І якщо вже так сильно кортить боротись з тоталітарним спадком _у_такий_спосіб_, то хай почнуть зі свого будинку, який з вірогідністю 80% був побудований за тоталітарного режиму.

Сьогодні (29 червня) в Києві у Будинку архітектора (Грінченка, 7) о 19.00 відбудеться показ фільму "Голоси українських архітекторів" про тих, хто змінив архікад на автомат та пішов боронити незалежність України. Фільм вже було презентовано на Венеційській бієналє, а сьогодні його зможуть побачити в Україні.
 P.S. Цілком можливо, що фільм далі віддадуть для показу на кінофестивалях, тому ще не відомо, чи викладуть його на YouTube, тож не нехтуйте можливістю подивитись його сьогодні.

Цікаве спостереження. Хто вивчає, чи нещодавно вивчав архітектуру в українських вишах, розкажіть, під яким соусом вам викладали міське планування?

Головний архітектор Вільнюса Міндаугас Пакалніс під час своєї лекції в межах Lviv Urban Forum наголосив на тому, що університети повинні змінюватися. Він зазначив, що в вузах досі викладають модернізм, хоча зараз епоха нового урбанізму. Архітектори перш за все повинні думати про проектування простору, а вже після – безпосередньо про будівлі в ньому.

Це дуже хороша думка, враховуючи той факт, що вчора представник державного українського університету ухилився від прямої відповіді на питання щодо невідповідності освітніх програм викликам сьогодення.

#Україна #Галичина #Львів #захід

​​З певним хвилюванням прочитав новину про те, що на аукціон за борги було виставлено будівлю ТРЦ "Дивосвіт" біля метро Оболонь.

Як на мене, це цікавий приклад українського архітектурного постмодернізму і не хотілося б, щоб ця будівля зникла чи зазнала радикальних змін. Два роки тому я робив спробу аналізу історії української архітектури у дев'яності та нульові, яку виклав у цій статті. Якщо коротко, то постмодернізм, який в радянські часи проявляв себе доволі скромно, після відновлення незалежності розквітнув усіма своїми барвами. Дуже умовно український постмодернізм можна розділити на дві категорії – загравання з класичними мотивами (від легких декоративних елементів до відвертого псевдоісторизму) та радикально футуристичний хай-тек. "Дивосвіт" цікавий тим, що він не вписується в ці дві категорії і, як на мене, є певною інтерпретацією "стилю Лас Вегасу" (описаного у книзі Роберта Вентурі та Деніс Скотт Браун "Навчаючись у Лас Вегасу", 1972). Це доволі оригінальний і до того ж достатньо пізній (2006 рік) приклад української архітектури постмодернізму. Сподіваюсь, він знайде відповідального власника, який розумітиме його дивакувату естетику.