Серйозно мовлять тільки дурні. Хто не в змозі відчувати серйозності гумору, тому не вдається із гумором ставитися до несправжньої серйозності, яку святенниця вважає альфою й омегою всього людства, — через що стає жертвою облудних захоплень, хибних життєвих ідеалів. Найвища мудрість одягнена у блюзнірські шати!
— Ґустав Майрінк
Вальпургієва ніч
— Ґустав Майрінк
Вальпургієва ніч
❤🔥15😈7
Вже сама назва роману «Вальпургієва ніч» підказує, що Майрінк опосередковано звертається до широко поширеного в літературі мотиву так званої сміховинної ініціації: маскараду, шабашу, колективного шалу, коли суспільні норми перестають бути чинними.
Еліаде трактує такі ночі як ритуальний злам, лімінальний (помежовий) стан або інверсію сакрального порядку з подальшим вивільненням демонічних творчих сил. Що, своєю чергою, констатує Юлія Крістєва, досліджуючи західноєвропейську літературну традицію. Це не так про хаос і страждання (хоча куди без них, вочевидячки), як про потенцію оновлення.
Можна піти далі. Юнґ неодноразово описує достоту схожий «перехідний» момент, коли свідомість стикається з найглибшою внутрішньою пітьмою, щоби потому трансформуватися. Те, що бачимо, наприклад, у «Ґолемі».
Якщо погодитися, що Вальпургієва ніч відтворює символіку карнавалу, то в такому разі слушними будуть і спостереження Бахтіна. Аналізуючи творчість Рабле, він описав карнавал як ритуал перевертання «з ніг на голову», що стає засобом соціального оновлення, очищення, цієї самої сміховинної ініціації.
Але Майрінк лише формально звертається до образу «Вальпургієвої ночі» як до периферії, де стикаються межі живого і мертвого, сакрального і профанного. Направду акценти і цілі похмуріші — антиреволюційні й антимістичні у своєму пафосі.
Сам текст видався не стільки езотеричним у порівнянні з «Ґолемом», скільки політичною сатирою-застереженням, апокаліптичним фарсом. У центрі — Прага на зламі 1918-го, на тлі розпаду Австро-Угорської імперії.
На відміну від Еліаде та інших, М. ідеться про остаточний крах, занепад і непоправну деградацію — він не вірить у спасіння через революційний хаос.
Піддається сумніву навіть справжність шабашу, тобто «Вальпургієва ніч» — інверсія на шабаш. Революція — це демонічна підробка на апокаліпсис.
М. порушує традиційний ритуальний цикл, не пропонуючи нічого після хаосу.
Мерці в романі засвідчують воскресіння без якої-небудь трансформації. Це мертвонароджене, трупний театр: мертве управляє мертвим, суспільство, влада, релігія стають трупами, імітуючи життя.
Роман, таке враження, «застрягає» у безкінечній інверсії. Прага — місто, всі шляхи якого ведуть у підроблену трансцеденцію.
Еліаде трактує такі ночі як ритуальний злам, лімінальний (помежовий) стан або інверсію сакрального порядку з подальшим вивільненням демонічних творчих сил. Що, своєю чергою, констатує Юлія Крістєва, досліджуючи західноєвропейську літературну традицію. Це не так про хаос і страждання (хоча куди без них, вочевидячки), як про потенцію оновлення.
Можна піти далі. Юнґ неодноразово описує достоту схожий «перехідний» момент, коли свідомість стикається з найглибшою внутрішньою пітьмою, щоби потому трансформуватися. Те, що бачимо, наприклад, у «Ґолемі».
Якщо погодитися, що Вальпургієва ніч відтворює символіку карнавалу, то в такому разі слушними будуть і спостереження Бахтіна. Аналізуючи творчість Рабле, він описав карнавал як ритуал перевертання «з ніг на голову», що стає засобом соціального оновлення, очищення, цієї самої сміховинної ініціації.
Але Майрінк лише формально звертається до образу «Вальпургієвої ночі» як до периферії, де стикаються межі живого і мертвого, сакрального і профанного. Направду акценти і цілі похмуріші — антиреволюційні й антимістичні у своєму пафосі.
Сам текст видався не стільки езотеричним у порівнянні з «Ґолемом», скільки політичною сатирою-застереженням, апокаліптичним фарсом. У центрі — Прага на зламі 1918-го, на тлі розпаду Австро-Угорської імперії.
На відміну від Еліаде та інших, М. ідеться про остаточний крах, занепад і непоправну деградацію — він не вірить у спасіння через революційний хаос.
Піддається сумніву навіть справжність шабашу, тобто «Вальпургієва ніч» — інверсія на шабаш. Революція — це демонічна підробка на апокаліпсис.
М. порушує традиційний ритуальний цикл, не пропонуючи нічого після хаосу.
Мерці в романі засвідчують воскресіння без якої-небудь трансформації. Це мертвонароджене, трупний театр: мертве управляє мертвим, суспільство, влада, релігія стають трупами, імітуючи життя.
Роман, таке враження, «застрягає» у безкінечній інверсії. Прага — місто, всі шляхи якого ведуть у підроблену трансцеденцію.
❤🔥16🔥4
Мініатюра до поеми Mantiq al-Tayr 12 ст
Птахи в поемі, утілюючи якусь з людських рис/вад, вирушають на пошуки Сімурга (міфічного птаха, який символізує божественну мудрість).
Зрештою, лише 30 птахів завершують подорож, у якій проходять фазу очищення, щоб усвідомити, що вони і є Сімургом — як проєкція самого процесу пізнання.
Лінгвістичний каламбур (сі мург — «тридцять птахів») поетично підкреслює тезу про іманентність божественного в множинності, але доступ до нього можливий лише через повну деперсоналізацію.
У Сімургові вгадується архетип Самості (повноти людської психіки).
У міфологічному контексті Сімург виконує також функцію психопомпа — провідника між світами (аналог Гермеса чи Фенікса), що підсилює його значення як символу переходу: від «я» як структури ідентичності до «я» як поля трансформації.
Істина не відкрита, а розгортається через втрату фіксованих сенсів — Сімург не наприкінці дороги, а в самій дії дороги як такої.
Птахи в поемі, утілюючи якусь з людських рис/вад, вирушають на пошуки Сімурга (міфічного птаха, який символізує божественну мудрість).
Зрештою, лише 30 птахів завершують подорож, у якій проходять фазу очищення, щоб усвідомити, що вони і є Сімургом — як проєкція самого процесу пізнання.
Лінгвістичний каламбур (сі мург — «тридцять птахів») поетично підкреслює тезу про іманентність божественного в множинності, але доступ до нього можливий лише через повну деперсоналізацію.
У Сімургові вгадується архетип Самості (повноти людської психіки).
У міфологічному контексті Сімург виконує також функцію психопомпа — провідника між світами (аналог Гермеса чи Фенікса), що підсилює його значення як символу переходу: від «я» як структури ідентичності до «я» як поля трансформації.
Істина не відкрита, а розгортається через втрату фіксованих сенсів — Сімург не наприкінці дороги, а в самій дії дороги як такої.
❤🔥6🔥2
Ввечері випадково натрапила на ще одну роботу Ешера (1 зобр.), донині мені не відому, у привʼязці до схожої роботи іншої нідерландської гравюристки — Джулі де Ґрааґ (2 зобр.).
У контексті цього хотілося внести коментар Дюрана. Дослідник звертає увагу на важливість спіралі в іконографії культур, ментальний ландшафт яких засновано на міфах про синтез і рівновагу протилежностей.
Спіраль є постійним лейтмотивом розпису облич Кадувео, кераміки Ян-Шао й архаїчної китайської бронзи, полінезійського декору, стародавнього мексиканського мистецтва й у вигляді квадратних спіралей Мітли, Чичен-Іци і Теотиуакана.
Символізм спіралеподібної оболонки підкріплюється математичними міркуваннями, в яких вона стає знаком балансу в дисбалансі, ладу, буття всередині зміни.
Спіраль, зокрема логарифмічна спіраль, має прикметну властивість зростати наприкінці, не змінюючи форму загальної фігури і, таким чином, бути постійною за формою, «незважа-ючи на асиметричний ріст».
Арифмологічні міркування про золотий перетин, число логарифмічної спіралеподібної фігури природно доповнює математичні міркування про значення спіралі.
Через усі ці семантичні причини та їхнє семіологічне і математичне розширення спіралеподібна форма мушлі є універсальним символом часового характеру і постійністю буття крізь коливання змін.
У контексті цього хотілося внести коментар Дюрана. Дослідник звертає увагу на важливість спіралі в іконографії культур, ментальний ландшафт яких засновано на міфах про синтез і рівновагу протилежностей.
Спіраль є постійним лейтмотивом розпису облич Кадувео, кераміки Ян-Шао й архаїчної китайської бронзи, полінезійського декору, стародавнього мексиканського мистецтва й у вигляді квадратних спіралей Мітли, Чичен-Іци і Теотиуакана.
Символізм спіралеподібної оболонки підкріплюється математичними міркуваннями, в яких вона стає знаком балансу в дисбалансі, ладу, буття всередині зміни.
Спіраль, зокрема логарифмічна спіраль, має прикметну властивість зростати наприкінці, не змінюючи форму загальної фігури і, таким чином, бути постійною за формою, «незважа-ючи на асиметричний ріст».
Арифмологічні міркування про золотий перетин, число логарифмічної спіралеподібної фігури природно доповнює математичні міркування про значення спіралі.
Через усі ці семантичні причини та їхнє семіологічне і математичне розширення спіралеподібна форма мушлі є універсальним символом часового характеру і постійністю буття крізь коливання змін.
❤🔥7
Не знаю, як цю книгу можна називати працею, бо під «працею» розумію бодай мінімальний науковий фактаж і сяку-таку спробу у термінологічну точність. У випадку М. ідеться радше про філософські есеї з надміру «метафоричною» мовою, що тут аж ніяк не є компліментом.
Те, що одразу ж кинулося в око: вживання поняття міф до його повної баналізації.
Загалом, текст, подеколи своєю не/малоаргументованою категоричністю, логічними хибами,
складає якесь дивне враження і викликає у мене, як у читачки, неприємне сумʼяття.
Настільки погано, що хочеться дочитати і дати повноцінний відгук.
Те, що одразу ж кинулося в око: вживання поняття міф до його повної баналізації.
Загалом, текст, подеколи своєю не/малоаргументованою категоричністю, логічними хибами,
складає якесь дивне враження і викликає у мене, як у читачки, неприємне сумʼяття.
Настільки погано, що хочеться дочитати і дати повноцінний відгук.
😈13🔥3