Інколи мене щиро дратують деякі медійні постаті. Вони начебто орієнтуються в окремих темах, можуть запропонувати нетривіальну перспективу чи нове прочитання усталених явищ, наприклад, у філології чи літературі. Але варто їм вийти за межі своєї компетенції й узятися за інтерпретацію складних релігієзнавчих або філософських понять — і починається відверта профанація. Наприклад, спроба пов’язати радянський «День перемоги» з такими концептами, як «вічне повернення» чи «ностальгія за джерелом», подаючи це як глибоку культурну інтерпретацію. Насправді ж маємо справу з хибною аналогією, яка лише заплутує суть.

Почнімо з того, що ідея «вічного повернення» виникає в контекстах, де минуле сприймається як сакральний взірець, до якого можна ритуально повернутися, щоб відновити первинний космічний порядок. Це не просто повторення історії, а символічне оновлення через відтворення архетипічного початку. Такий тип мислення властивий архаїчним світоглядам, де час мислиться не лінійно, а циклічно, а ритуал забезпечує гармонію між світом і людиною.

Але те, що ми бачимо в російській політичній традиції «Дня перемоги», не має нічого спільного з цим уявленням. Це не сакральне повернення, а політична інструменталізація пам’яті. Йдеться не про очищення чи оновлення, а про закріплення наративу, який виправдовує сучасну агресію. Бо це:

- не ритуал повернення до моменту творення світу, а його спрощена й секуляризована імітація;

- не реконструкція «золотого віку», а використання минулого для зміцнення авторитарної вертикалі;

- не універсальний символічний міф, а локальний пострадянський конструкт, націлений на мобілізацію та мілітаризацію суспільства.

Те, що називають «міфом перемоги», насправді є сучасною ідеологемою. Він:

- прив’язаний до конкретної дати, події та ворога, а не функціонує як надчасовий або універсальний орієнтир;

- ексклюзивний і націоналізований, замкнений на власну інтерпретацію історії;

- орієнтований не на відновлення внутрішньої гармонії чи колективної етики, а на утвердження права на силу й домінування.

Те саме стосується і «ностальгії за джерелом». У релігієзнавчих контекстах ця ідея пов’язана з прагненням повернення до витоку буття, до первісної гармонії, до стану єдності з вищим порядком. Йдеться про глибинну тугу за онтологічною основою, а не просто ідеалізоване минуле.

Натомість культ 9 травня в сучасній Росії — це ностальгія не за витоком, а за імперською могутністю, за статусом наддержави. Це ностальгія, яка не лікує, а мобілізує. Вона не відновлює гармонію, а реанімує травматичну ідею величі через насильство, замасковане під героїчну спадщину.

Так, зовнішні форми цього культу можуть нагадувати сакральні практики: хода з портретами "бєзсмертного полка", "ритуалізовані" пісні, символіка, що претендує на священний статус. Але все це — лише симуляція сакрального. За цією оболонкою немає справжнього духовного досвіду чи екзистенційного оновлення. Це — політична сценографія, створена для підтримки фіктивної єдності.

Влучно сказав буддійський вчитель Дзюнсей Терасава: «Росія — це фейкова держава. Там усе несправжнє». Те саме можна сказати і про цю сакралізовану пам’ять. Її помилково трактувати як глибокий культурний феномен. Це не метафізика — це пропаганда, не міф — а політтехнологія.

Не варто надавати глибокого філософського сенсу явищу, яке є політичним інструментом. Не слід допомагати легітимізувати пропагандистський конструкт, наділяючи його ознаками справжнього міфу чи сакрального ритуалу. Бо те, що називають «вічним поверненням», насправді є вічним застряганням у фальсифікованому минулому, яке використовують для виправдання теперішнього насильства.

А осьо вона - "Ітака" в перекладі yours truly:

Якщо таки рушаєш на Ітаку,
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на пригоди й відкриття.
І не лякайся Лестригонів та Кіклопів,
Не бійся Посейдонового гніву —
Всіх цих жахіть не стрінеш по дорозі,
Якщо піднесеною буде твоя думка,
А тонкі почуття торкатимуть і дух, і тіло.
Ні Лестригони, ні Кіклопи,
Ні лютий Посейдон не стрінуться тобі,
Хіба що сам нестимеш їх в душі,
Хіба що їх перед тобою твоя ж душа поставить.

Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на чудові літні ранки,
Коли — собі на радість і на втіху —
Ти у нові заходитимеш гавані,
У фінікійських спинишся торговців,
Щоб там придбати витончені речі —
Корали, перламутр, бурштин, гебан,
Знадливі пахощі на всякий смак,
Якмога більше тих знадливих пахощів;
Коли заходитимеш у міста Єгипту,
Де від учених братимеш нові й нові знання.

Держи в думках Ітаку повсякчас.
Тобі призначено туди дістатись,
Але нізащо не приспішуй подорожі:
Найкраще — як триватиме вона роки й роки,
Щоб аж на старість ти дістався острова —
Прибув з багатствами, добутими в дорозі,
Багатства від Ітаки не чекаючи.

Прекрасну подорож дала тобі Ітака,
Без неї ти б не вибрався в дорогу,
Нічого більшого вона тобі не дасть.

А виявиться вбогою Ітака — то все одно тебе не ошукає:
Туди прибудеш мудрий та досвідчений,
Тож добре будеш тямити, що ті Ітаки значать.

Я не так часто коли тут згадую про музику, бо, відверто, все рідше натрапляю на щось нове й цікаве. Однак альбом Rituals американського авангардиста-мультиінструменталіста Джона Зорна змусив мене знов заговорити про звуки.

Rituals — це монопʼєса у 5 актах, з пісенних партій тут — тільки медитативний вокал Гезер Ґарднер. Зорн обережно залишає слухачеві простір вирішити, чи є її палкі заклики мукою, екстазом або ж певним переходом між ними.

На практиці ця відсутність текстів посилює яскраву інтригу музики та її, очевидячки, заклинальну енергію.

Альбом натхненний творами Кровлі і, судячи з обкладинки, рисунками Османа Спейра.

5 частин Rituals Зорна проведуть вас темними закутками вівтарів Гюїсмансових церков, долучивши до сутінкових церемоній.