Запис стріму про Тінь

Мені сподобалось! Вдячна Оксані за цей спільний досвід і всім, хто долучився, за цікаві питання. Тема дууууже глибока, тому вийшло хіба що поверхневий огляд зробити, але навіть так вийшло пізнавально.

Починаю замислюватися про подкаст, гм 🤔

Останнім часом багато думаю про зображення ментальних розладів у поп-культурі

Дисклеймер: я не маю психологічної чи медичної освіти, але багато років цікавлюсь психологією та маю досвід особистої психотерапії.

Часто розлад практично сам стає одним із головних героїв оповіді. Наприклад, марвелівський “Легіон”, де шизофренія головного героя є рушієм історії, чи “Фанатка. Біполярна історія” Христини Морозової, де БАР протагоністки ми бачимо навіть у назві. Цей підхід мені в принципі імпонує, бо зазвичай він зриває завісу таємничості й дестигматизує ментальні проблеми. Але водночас є ризик звести всю арку персонажа, його чи її внутрішні конфлікти, ріст чи падіння до “симптомів хвороби”. На жаль, так нерідко трапляється і в реальному житті – знаю випадки, коли люди боялись розповідати про свій діагноз близьким, боячись, що їх вважатимуть “несправжніми”. І це має підставу: наскільки реалістичніше звучить “ти минулого тижня хотіла їхати в цю подорож, а сьогодні передумала, мабуть, це через твою біполярку”, ніж “...це через твій гастрит”, хоча гастрит теж може бути, а може і не бути причиною зміни планів.

І все ж особисто мені більше подобається інший підхід – коли автори описують персонажів із ментальними розладами, не називаючи діагнозу або згадуючи його побіжно. Це мені видається реалістичнішим – адже мільйони людей живуть із подібними проблемами і навіть не замислюється про те, щоб піти до психотерапевта чи психіатра. Ментальні хвороби додають чимало страждань – і якщо йдеться про вигаданого героя, це грає на руку авторам і читачам. Щоправда, ризики в такого підходу теж є: це і складність роботи над реакціями і поведінкою такого персонажа, і великий шанс, що навіть добре прописаного героя читачі вважатимуть “нереалістичним”, бо не зустрічали людей із такими розладами, самі сприймають зовсім світ по-іншому (або навіть мають недіагностовану акцентуацію з протилежною симптоматикою).

Тепер про Майю, протагоністку “Мертвої живої води”. Як ви вже здогадалися, тут я схитрила, використавши два прийоми водночас: в анотації на обкладинки книги вона описується як “невротична трудоголічка”, сама героїня до психолога не зверталась (бо дія роману відбувається в 2017-му, коли ще навіть рух #metoo тільки-тільки набирав сили), але я описувала її як людину з тривожним розладом та депресією, спричиненою вигорянням. Тривожні розлади не є якимось страшним діагнозом, але вони впливають на оптику, крізь яку людина бачить світ – і це спричинює проблеми в спілкуванні, проблеми на роботі, проблеми в особистому житті. Низька самооцінка, страх перед конфліктами, потреба в схваленні робить людину більш сприйнятливою до маніпуляцій з боку інших – Майєю користується керівництво, її схиляє до небажаного інтиму чоловік, якому вона просто не змогла відмовити, але з хлопцями, що їй справді подобаються, контакт Майї підтримувати складно і страшно.

Чи шкодую я, що власне в тексті не “підвісила ліхтар”, як каже пан Сандерсон (тобто: не вставила пасаж, де героїня проходить тест в інтернеті на тривожний розлад і набирає забагато балів)? Ані секунди. Від нерозуміння частиною аудиторії це б все одно не вберегло (наприклд, іншого героя “Мертвої живої води” розкритикували за те, що він засмутився через відсутність на корпоративі торта – мовляв, 30-річних таке не хвилює. Мене, яка старанно прописувала його як ласуна – чи не в кожній сцені цей персонаж щось гризе, сам пече печиво, у хороших спогадах із дитинства неодмінно фігурують цукерки – цей коментар здивував, шокував, вразив, але й навчив головним трьом словам для будь-якого автора: хейтерс ґонна хейт). Зате коли читачі пишуть про “дивакувату” героїню, яка “іноді бісила, але сподобалась” – це найкраща нагорода мені не тільки як авторці, але і як людині, що вірить, що люди з ментальними проблемами так само варті прийняття й любові. І це – основа зцілення. ❤️

Мої улюблені ютубери, мила норвежська пара Мартіна і Хансі, що давно мене радують wholesome контентом з різним ґіківським майструванням, випустили відео, де вони дарують Сандерсону гігантські примірники його книжок, переплетені вручну. Ну як же це мило ❤️‍🩹

Так собі рік для читання вийшов, багато стресових подій, і концентруватися на текстах не дуже виходило. З іншого боку – сама по собі кількість прочитаних книжок, на мою думку, не те, чим варто хизуватися. Можна від ста книжок не взяти нічого, а можна в одній рандомній знайти стільки сенсів, що хоч магістерську захищай.

Насправді довгий час єдиним книжковим блогом, за яким я слідкувала, була «Районна бібліотека» Марини Мойнихан (в усіх ітераціях, і канал, і подкаст). Чесно кажучи, цей контент розбестив мене настільки, що випадати з затишної бульбашки було боляче 😀 Я захоплююсь і надихаюсь тим, що робить Марина, і тим, як вона це робить. У моїй особистій системі координат поверхневість і зверхність – одні з найбільших античеснот, і тому так ціную зануреність у матеріал, ерудованість, цікавість та емпатичність, з якою Марина підходить до справи. Сподіваюсь, в новому році вона матиме ще більше можливостей розповідати про книжки, які скоріше за все не читатиму, але від існування яких ставатиме тепло на душі ❤️‍🩹

Світлана Пиркало – «Не думай про червоне»

Нещодавно Комубук перевидав «Зелену Маргариту» Пиркало, і це нагадало мені про наймістичнішу книгу в моєму житті, – і так, це «Не думай про червоне».

У студентські роки книги були для мене розкішшю, а електронних тоді ще майже не існувало, тому читала, не розбираючи, все, що вдавалось знайти в бібліотеці чи позичити в знайомих. Купівля Книги (на Петрівці) була подією, обирати треба було обачно, бо потім обране доведеться кілька разів перечитувати до наступної Купівлі.

Це був 2005-й. Як завжди розпитавши продавця про «щось свіже українське», юна студентка журфаку одразу ж придбала «книгу про журналістку». Clueless.

Зараз мені ця книга ймовірно би не сподобалась – аж надто chick lit не мій жанр, тим паче не все в ній aged well. Не можу сказати, що «Не думай про червоне» сильно сподобалась мені й у 18, але з інших причин: аж надто далекою була асертивна ексцентрична героїні від тихої відмінниці мене. Тим не менш, книгу перечитала разів зо 10, бо аж надто цікаво було підглянути в шпаринку за дорослим богемним життям. Таким нереалістичним.

І… Потроху описані в романі події почали відбуватися зі мною самою.

Тусовки на Гоголівській, робота на телебаченні, спроби грати в рок-гурті, похід у гей-клуб із сімома супутниками («Білосніжка і сім гомів» (с)), неочікувана зустріч з американським селебреті крашем, історія ВІЛ-позитивної знайомої, кріповий лендлорд… «Окрім переїзду в іншу країну й роботи в стрічці новин з написанням книги по ночах», – жартувала я розповідаючи про цей кармічний звʼязок друзям. Жартувала до 2022, коли неочікувано збулось і це.

Якщо ви досі уявляєте haunting books як похмурі містичні грімуари з неодмінною зміюкою на шкіряній обкладинці, забудьте. Справжня чаклунська сила таїтиметься під ламінованою обкладинкою дівчачого роману з 2005 року.

Жарти жартами, але насправді я дуже вдячна цій дивній книжці за те, що вона по-справжньому підготувала мене до дорослого життя: не такого, як очікувала, а такого, яке виявилося. І яке триває – головний урок, який винесла з «Не думай про червоне», книги, яка мала б отримати зовсім інший фінал, за словами авторки, але плани змінила загибель друга, яку їй довелося теж вписувати в цю автобіографічну історію. Життя триває.

🎮 В улюбленому подкасті про ігри (Ранній Доступ, раджу) дізналась, що 6 березня виходить дещо дуже класне.

Split Fiction – це кооперативна гра, де двоє гравців можуть приміряти на себе ролі двох письменниць-початківиць. Зої пише фентезі, Міо – наукову фантастику, і обидві мріють побачити свої книги опублікованими. Для цього вони звертаються до тех корпорації, що створює симуляції за мотивами творів. У процесі жінки дізнаються, що корпорація хоче вкрасти їхні роботи – і тепер вони мають діяти разом, щоб врятувати свої творіння. Процес ускладнюються тим, що Міо та Зої застрягають в симуляції, і тепер вимушені виживати в світах, створених ними самими: фентезійних і сайфайних.

Я грала в It Takes Two, схожу гру від тих самих розробників, тому чекаю з нетерпінням. І звісно ж, не може не фантазувати, з ким із авторок (не)хотіла би розділити таку міжсвітову подорож 😀

А ось трейлер:

https://youtu.be/9CWilpm49rU?si=4CWC4j0GAtGknB48

Найкращий подарунок до свят – згадка на каналі Марини 🥰 Насправді без її згоди читати всі глави в чернетці (і не згоди читати просто синопсис, щоб я відпустила цю історію і забула) не було б «Мертвої живої води». Усім агресивно раджу подкаст Марини, кожен епізод заміняє семестр гуманітарної освіти і просто робить ваше життя кращим.

Трохи хаотичних підсумків.

Головними текстами року для мене стали ті, що я читала ще у вигляді рукописів. Перший — це ціла алхімічна трансформація, яка відбувалася на моїх очах: спочатку окремі глави роману, який ще не мав назви — вони здавалися мені детективом про regular everyday normal girl, яка взяла на себе забагато, розслідуючи зникнення колеги. Потім це був уже важкенький файл з робочою назвою, яку я вам не скажу — і не стільки про розслідування, скільки про життя, в якому це розслідування наробило тріщин. А тепер це повноцінна паперова книга, яку я сприймаю в першу чергу як роман про вибір; про фаустівські мікроугоди і постійний торг із самою собою з приводу того, що для тебе етично і припустимо, і після скількох таких транзакцій посиплеться вже не твій публічний фасад, а внутрішня цілісність. А ще я обожнюю, коли белетристична легкість насправді спирається на солідний фундамент, і ще раз перевідкрила для себе цю знайому книжку, послухавши стрім Світлани про те, як вона використала в ній архетип Тіні; це, в свою чергу, змусило мене до того ж по-іншому подивитися на недавно згаданий тут Hangsaman — там є персонажка, яка одразу ж детектиться як «уявна подружка», але її функція довго лишалася для мене загадкою. Коротше, щаслива бути причетною до цієї епопеї в якості чірлідерки — і щаслива мати Світлану @balticnoir в числі своїх подруг.

Другий текст — це, насправді, збірка оповідань, яку ви ще ніде не купите, і на мій суб’єктивний погляд — це найкраще, що могло статися з українським weird’ом, це настільки класно і влучно стилізовані штуки (під готичний палп, етнографічні анекдоти, «бельгійську школу химерного»), що видавцям уже варто битися за права. Я сподіваюся, що в її автора, людини-оркестра, чий джинґл ви чуєте на початку кожного випуску «бібліотеки», теж вийде побачити заповітну паперову цеглинку.

А тепер реальний хаос!

На кого підписалася цього року: крім тих, кого вже згадувала в дописах — @reading_at_midnight, @knyhomanskibalachky, @books_and_cakes, @whispering_shelves, @anonimny_avtor.

Найкращі книжки: Лабатут, Олівер, Сабар, Брук.

Не те щоб найкращі, але зацікавили настільки, що розглядала їх для подкасту (а це, можливо, навіть більший комплімент…): The Guest Емми Клайн, The Book of X Сари Роуз Еттер, The Lonely Passion of Judith Hearne Браяна Мура.

Найгірша: Bezill Джона Саймондса, псевдоготична комедія про вчителя, якого наймають для сексуального виховання хлопця-підлітка. Максимальний крінж: в одній сцені, дізнавшися про самогубство дівчини-служниці, персонаж хапає піджопну подушку, яку вона завжди надувала для господаря, і в істериці випускає звідти «подих».

Найдивніша книжка: про сектантські лавки, безумовно.

Найдовша, якщо вірити goodreads: They Flew Карлоса Ейре (512 с., і кожна безцінна).

Найїбанутіша: Where I End.

Найменш відома: ця і ще літературознавчий текст про Марі де Франс, у обох по одному (крім мене) читачу на GR — і обидві я, очевидно, читала для подкасту, як і більшість книжок цього року. Хто не зазирав у бібліографії, які я додаю в описи епізодів — рекомендую 🚬

Сьогодні хочу поділитися цікавим дописом із блогу Олени Кузьміної, письменниці, яку люблю і поважаю зокрема за те, що вона з небагатьох уміє ділитися вразливим і пускає на свою творчу кухню. Нещодавно Олена розповіла, як працює із мовними картками – інструментом, який я для себе завжди вважала непотрібним (бо тримала в голові, хто з персонажів нахапався від кого англіцизмів, а хто від кого - канцеляризмів із архаїзмами), але після дискусії в блозі Олени зрозуміла, що для роботи з редактором чи редакторкою, щоб бути на одній хвилі, – це прям топ. Бо я от, наприклад, прописала епізодичних гопників, що спілкуються майже літературною, і вдячна, що редакторка свого часу помітила цей факап.

Взагалі, пряма мова персонажів – це вічний баттл між двома таборами, тими, хто вважає, що особливості мовлення треба передавати дослівно, і тими, хто вважає, що варто один раз зазначити «Василь говорив суржиком», і далі передавати літературною.

Про цей двобій добре писав Вільям Бернхардт у його серії червонокросівкових письменницьких порад. Він, як і я, схиляється до другого табору. (Для мене водорозділом став один із детективів Роулінг, де я просто не вивезли усі ці британські діалекти, хоча англійською читаю вільно).

Тому особисто для себе ставлю задачу прописувати мову персонажів літературно, але впізнавано. Челлендж, яка сказала би моя Рита, тому пристібаймо паски, як сказала би моя Поліна.