📜 вийшла стишитися, поспілкуватися зі своїми киянками та відволіктися від новин

а ви як там?

👼 «Герой замість мене» Марія Косян

видавництво: Віхола, 3,5/5🧡

Я розумію сенси цієї історії, але вона все рівно здається мені надто… емоційною (і це в негативному плані). Давайте так: книги про війну, рефлексію її сутності та реалії, – потрібні, бо це наша історія; те, що болить і що вже є в підручниках історії. Але такі книжки повинні змушувати нас самих колупатися в своїх емоціях, відривати пластирі із болючих шрамів, вивертати спогади та обдумувати ставлення до явища війни. Вони повинні це робити, а не ми просто читати думки та рефлексії авторки, які вона прожила та відпустила. Але смію зазначати, що це лише моє сприйняття, і є багато читачів, які навпаки обожнюють, коли автор каже в лоб або проектує на читачів емоції.

Не можу сказати, що це було погано. Ні. Мені сподобалося. Цікава інтерпретація майбутнього та можливостей щодо лікування психічного здоров’я. Окрім цього добре продуманий фантастичний світ, і авторці велике дякую за ті довгі і місцями нудні описи-заглиблення у світоустрій, бо лише завдяки їм я зрозуміла, як то все працює, і не мала питань в подальшому розвитку подій.

Але повернімося назад, і я трішки розповім про саму зав’язку: маємо недалеке майбутнє України, де Ігор, головний герой, вирішує згодитися на тестування програми свого друга. Щось пов’язане з нейробіологією та ШІ. На відборі він знайомиться з Дашою, також учасницею програми і у них зав’язують стосунки. Сенс програми полягає у відпочинку на окремому острові, і головне, ніяких розмов про минуле. Паралельно цьому йде оповідь про Героя та фантастичний світ, яку натхненно пише Ігор, бо нарешті зловив музу за хвіст. В один момент ми розуміємо, що все надто переплетено і чи точно це просто оповідь?

Пам’ять зберігає відбитки облич випадкових людей. Тих, із котрими багато разів ходили одними дорогами, та жодного разу не заговорили. Бо деякі шляхи течуть паралельно, але ніколи не перетинаються. Лише зрідка, уві сні, образи тих незнайомців зринають напівпрозорими тінями.

Це справді парадокс, але мені сподобалося все, окрім емоційної складової. Бо персонажі прописані добре, сюжет логічний і в ньому немає руки авторки. Єдине, інколи описи скатувалися в графоманію, але це було дуже рідко і лише пару випадків прямо-таки втрапили мені в очі. Але саме емоційна складова…

Вона настільки перекреслила всі позитивні враження, вона настільки давила в моменти алюзій на російсько-українську війну, що мені хотілося закрити книжку і більше не відкривати. І не тому що я наклала табу на цю тему чи не хочу говорити. Ні, просто не хочу переживати чийсь біль, коли всередині повно свого. Кожен із нас втратив щось чи когось на цій війні, в кожного досі гнояться рани і немає усвідомлення. І ось ці переживання (скоріше, рефлексія авторки), описані в книжці, лише більше давлять і заганяють в темні закутки свідомості.

Так, про жахи війни потрібно говорити. Про них потрібно писати. І це своєрідна рефлексія. Але не всі готові таке в даний момент читати. Особисто я щиро уникаю таких книг, бо мої втрати досі болять, моє пережите досі наздоганяє мене в найнеочікуваніші моменти. І саме книги, мій блог, що я завела 11 березня 2022 року мене рятує. Я тікаю у вигадані світи не від доброго життя. І я, на жаль, не одна така.

Книга справді добра, і можливо попади вона через кількадесят років мені в руки – мої емоції були б легкою тугою і сльозами болі за втраченим. Але зараз це справді ковиряння в ранах. Щиро вважаю, що їй потрібен список попереджень на початку.

Беріть на свій страх і ризик морального сприйняття (взагалі, це дуже іронічно, бо в книжці головна тема, якраз-таки ПТСР та спогади про війну).

#дегустація

✍так і запишемо: терпіння в мене ніц

але я так її хотіла!

🍰це «Смак. Мої історії про життя та їжу» Стенлі Туччі - книга-роздуми відомого актора про взаємозвʼязок життя та їжі; справжня гастрономічна подорож у минуле, яке б воно не було (щасливим чи болісним), і все через призму життєвого досвіду, спогадів про сімейні застілля, написана з неабиякою любовʼю та фірмовим гумором!

я втішена, дякую Ель🩵

🌺 «Світанок Малібу» Тейлор Дженкінс Рід

видавництво: Artbooks, 4/5🧡

Попри всю мою любов до «Сім чоловіків Евелін Г’юґо» я чомусь довгих три роки не поверталася до творчості авторки, хоча красивезні книги та чудові відгуки супроводжували мене весь час. І знаєте, я за три дні ковтнула цю історію і «Дейзі Джонс і The Six», і це було неймовірно! Хоча, якби не Катря, що позичила мені ці історії, я б ще довго до них добиралася (але тепер я зрозуміла, що мені потрібні фізичні примірники на полиці – ех, знову витрати).

Хто не знає, чотири книги Рід про спорт та шоу бізнес об’єднує один персонаж - Мік Ріва. І ця книга якраз є про його чотирьох дітей, яких він залишив на поталу долю. В ній є дві часові лінії: його діти і те, чим вони живуть, і минуле – його знайомство з їх матір’ю і подальші дії, що привели в точку початку першої лінії.

Не знаю, як це вдається авторці, але кожна її книга повниться легкістю та переконливою правдою. Кожен раз мені хочеться відкрити пошук і перевірити, чи точно не існували описані постаті. І це так вартісно: створити історію, в яку не потрібно змушувати вірити, а навпаки, опісля читання, нагадувати, що це лише вигадка.

Із головних тем книги є «стосунки між батьками та дітьми». І це настільки добре та болюче прописано, настільки логічно та правдиво, що я плескаю в долоні. У мене не було бажання вліпити себе по лицю від очевидності та недоречності, бо цього просто не було. Натомість я хотіла витягнути персонажа із книги і придушити власноруч, бо пані Рід зробила його неймовірно мерзенним та лихим в очах не тільки дітей, але і мене, як читачки.

Історії наших родоводів — це лише історії. Легенди, які ми вигадуємо про людей, що жили до нас, аби краще зрозуміти самих себе.

Окрім цього всього ця книга про наші справжні бажання, а не те, що чекають від нас інші. Про пошук свого місця та наскільки шкодить брехня. Тут про помилки: інколи не пізно їх виправити навіть через кількадесят років, а інколи їх не виправиш і через пару хвилин. Про справжню любов, про прийняття себе та про рішення: правильні/неправильні, на емоціях, «бо потрібно».

Можливо, подумав він, проблема завжди в тому й полягала, що він стільки часу змарнував, боячись виглядати як придурок, замість того щоб забити на все й ризикнути побути придурком?

І все це в теплі літнього сонця, з солоним присмаком океану та родинною атмосферою «один за всіх і всі за одного». Дуже класна, легка та щира історія. Раджу!

#дегустація

я зараз читаю такуууу класну книжку, вона настільки западає мені в серце і відгукується, що словами не передати!🥰

вперше виникло бажання взяти олівець і щось підкреслити, на фото видно одну із таких цитат. або ось послухайте цю:

Спочатку боялася всього. Птахів - птахи першими чують людину і здіймають галас, від якого холоне серце. Боялася змій, кліщів, кабанів, вовків, оленів, коли рикують. Найбільше - ведмедів. Навіть ведмежої купи.
Боялася невідомого. Боялася криз - і мала кризи. Боялася негоди. Боялася згубити шлях. Люто шарпалася з рюкзаком і воювала зі шкарпетками. Та коли пройшла перші пʼятсот кілометрів соло - ключі від хати заіржавіли, а я відчула себе надзвичайно сильною.

🍃«Сама. 2300 кілометрів через усі Карпати» Олени Бондаренко - така легка, надихаюча та сильна книжка про мрію та маленькі кроки до неї. про думки, які виникають наодинці із собою, про тіньові сторони, які ти не знав, але які відкривають на межі цивілізації. про любов до природи, ходьби та людей. про різницю менталітетів, колорит та поєднуючу людяність, яку ти зустрінеш в тих місцях, яких не очікуєш

уже бачу, як ця книжечка видвигається в топ року🧡

🎵«Дейзі Джойнс і The Six» Тейлор Дженкінс Рід

видавництво: Artbooks, 3,5/5

Ця книга добра, але поки що займає останнє місце серед всіх прочитаних мною книг у авторки, тому така оцінка. Ще одна із псевдовсесвіту про шоу-бізнес минулого століття, яка переливається спогадами, подіями та почуттями.

Книга побудована як збірка інтерв’ю з учасниками групи та всіма дотичним до неї людьми: коханими, продюсерами, звукорежисерами та іншими. І мабуть, це є одним із перших мінусів цієї історії для мене. Ні, звісно, мальовничість та легкість, яка притаманна стилю написання авторки, все ще збережена, і історія легко поставала перед очима, але мені просто було не комфортно то читати.

Я не хотіла бути чиєюсь музою абощо. Я - не муза. Я - особистість. Крапка.

Персонажі розкриті добре, бо мене дуже сильно виморожувала постать Дейзі. Ну настільки неоднозначна, але в той же момент зрозуміла героїня, що щиро не розумієш, чому по ній стільки фанатіли. Але звісно, фанати бачили картинку, а я, як читачка, - всю тіньову сторону. Певну жалість та співчуття у мене викликав Білл Дан, бо мені щиро імпонує шлях, що він пройшов, хоча я взагалі не вітаю зради та ті емоційні ями, в які він втрапив, і як себе вів по відношенню до інших членів групи.

Авторка знову класно прописала і другорядні лінії, де чудово розкрилися інші важливі проблеми: материнство, свідомий вибір, вміння відстоювати свою думку, розставляти пріоритети, пошук свого місця та боротьба за своє. До кожної теми в кожного читача буде своє ставлення, але я вважаю, що пані Рід правильно розставила всі крапки над «і».

Але найулюбленішою та найадекватнішою персонажкою для мене є Каміла, хоча до її терпіння і спроб зберегти сім’ю також є питаннячка. Не знаю, настільки світла і щира людина, яка справді боролася за своє, і в кінцевому результаті все ж досягла бажаного.

В цілому, мені сподобалося. На рівні, але все ж дві попередні книги трохи виграють.

Раджу.

#дегустація