​​ЗАЯВА АРХІЄРЕЇВ
УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
щодо дій Синоду Руської Православної Церкви стосовно єпархій УПЦ, що розташовані на тимчасово окупованих територіях України

24 жовтня 2024 року Священний Синод Руської Православної Церкви ухвалив рішення звільнити митрополита Донецького і Маріупольського Іларіона від управління Донецькою єпархією Української Православної Церкви та відправити його на спокій. Раніше подібним чином були звільнені архієреї інших єпархій Української Православної Церкви на територіях, тимчасово окупованих Росією. Ці рішення були ухвалені в односторонньому порядку, без будь-якого погодження з Українською Православною Церквою, яка є канонічно самостійною згідно з Томосом (Грамотою) Патріарха Олексія II від 27 жовтня 1990 року та підтверджено рішенням Собору Української Православної Церкви 27 травня 2022 року.

Ми, архієреї Української Православної Церкви, рішуче засуджуємо це рішення, яке є антиканонічним, оскільки церковне право регламентує канонічні відносини між Православними Церквами.

Другий канон Другого Вселенського Собору наголошує на необхідності поважати юрисдикційні кордони, застерігаючи від будь-яких спроб однієї Церкви взяти під контроль територію іншої.

Восьмий канон Третього Вселенського Собору прямо забороняє будь- якому єпископу втручатися у юрисдикцію іншого єпископа.

Крім цього, це рішення спрямоване на підрив самостійності України та самого буття Української Православної Церкви в тяжких умовах воєнних дій на території України. Адже антиканонічне звільнення митрополита Іларіона, українця за походженням, будівничого Донецької єпархії, багаторічного архіпастиря на Донеччині та призначення на його місце архієрея-росіянина свідчить саме про прагнення Москви анексувати канонічну територію Української Православної Церкви з метою знищення її самостійності та незалежності.

Ми не погоджуємось із таким рішенням, вимагаємо його негайної відміни, закликаємо до відмови від агресивної церковної політики щодо Української Православної Церкви та її багатостраждальної пастви, до поваги кордонів канонічної Української Православної Церкви, суверенітету та територіальної цілісності України.
Архієреї Української Православної Церкви:

АГАФАНГЕЛ, Митрополит Одеський і Ізмаїльський
АНАТОЛІЙ, Митрополит Поліський і Сарненський
АГАПІТ, Митрополит Могилів-Подільський і Шаргородський
ОЛЕКСІЙ, Митрополит Балтський і Ананьївський
НИКОДИМ, Митрополит Житомирський і Новоград-Волинський
ВОЛОДИМИР, Митрополит Володимир-Волинський і Ковельський
ЄВЛОГІЙ, Митрополит Сумський і Охтирський
ФЕОДОР, Митрополит Мукачевський і Ужгородський
ВОЛОДИМИР, Митрополит Кам’янський і Царичанський
ФІЛАРЕТ, Митрополит Львівський і Галицький
МИКОЛАЙ, Митрополит Кременчугський і Лубенський
ВАРСОНОФІЙ, Митрополит Вінницький і Барський
ОЛЕКСІЙ, Митрополит Вознесенський і Первомайський
БОГОЛЄП, Митрополит Олександрійський і Світловодський
НАФАНАЇЛ, Митрополит Волинський і Луцький
ВІКТОР, Митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський
ПАНТЕЛЕІМОН, Архієпископ Бучанський
ОЛЕКСАНДР, Архієпископ Городницький
ІОНА, Архієпископ Обухівський
ДІОДОР, Архієпископ Южненський
ВІКТОР, Архієпископ Арцизький
ІОАНН, Архієпископ Золотоніський
СЕРГІЙ, Архієпископ Болградський
ПИМЕН, Архієпископ Рівненський і Острозький
СПИРИДОН, Архієпископ Добропільський
НИКОДИМ, Архієпископ Любецький
КИРИЛ, Єпископ Бишівський
ІАКОВ, Єпископ Дрогобицький ІЛАРІЙ, Єпископ Свалявський
АЛІПІЙ, Єпископ Тарутинський АНАСТАСІЙ, Єпископ Овідіопольський

ЗБІР ПІДПИСІВ ТРИВАЄ

​​Неділя 19-а після Пʼятидесятниці

Багатій і жебрак – ось такі дві протилежності сьогодні пропонуються нашій увазі. Для юдейського слухача подібна притча є чимось алогічним, оскільки для юдеїв матеріальний достаток вважався ознакою прихильності Бога до людини. Але чи можна знайти Господню прихильність в особі, котра щодня марнувала своє життя на коштовні речі та дорогі бенкети (пор. Лк. 16, 19)? Де в цій особистості можна побачити, що вона вдячна за все те, чим благословив її життя Творець світу? Господь дарував значні земні блага цій людині, але вона витрачала її лише на розгульне життя, жодним чином не шукаючи способу допомогти іншим, більше заможний чоловік був байдужим навіть до бідняка Лазаря, якого він аж ніяк не міг не бачити, оскільки той перебував біля воріт його маєтку.
 
І ось настав момент смерті. Момент, який підсумовує всі наші справи та діяння, підсумовує гарні справи і негідні вчинки. Ось цей останній підсумок стане для нас вирішальним і водночас початковим, оскільки саме із нього розпочнеться новий етап існування нашої душі. Людина створена для вічності – цей безумовний факт неможливо змінити чи оскаржити, але можливо приготувати себе до цієї вічності, наповнити її благою та прекрасною доброчесністю, від якої душа просвічується, серце звеселяється, а розум надихається все до нових і нових пошуків стежин, що ведуть до чергової благочестивої справи.
 
Звісно, людині властиво прагнути до чогось кращого чи зручнішого. Це ж стосується і духовного життя, де ліпшим і гарнішим прагненням для людини є щире бажання спасіння своєї душі. Святий апостол Павло у Посланні до християн Коринфу пише, що Бог, люблячим Його приготував таке, якого ні око не бачило, ні вухо не чуло, ні на серце людини подібного не приходило(1Кор. 2, 9), але святитель Феофан Затворник щодо цього акцентує нашу увагу на тому, що «одне точно визначено, що тамтешнє становище цілком відповідає тому, як налаштує себе людина тут на землі». Про що говорить святитель? Він вказує на те, що після завершення земного шляху людину не буде очікувати якийсь сюрприз – її чекатиме отримання результату у відповідності до того, чим її життя було наповнене. В цьому і є той важливий акт Господньої справедливості, коли кожен входить у спадщину того скарбу, який він вільно збирав на землі.

​​Неділя 20-а після Пʼятидесятниці

Преподобний Силуан Афонський одного разу зауважив: «Які щасливі ми, християни: Якого Бога ми маємо. Шкода тих людей, які не знають Бога. Вони не бачать вічного світла і після смерті йдуть у вічну темряву». Проте наскільки часто ми усвідомлюємо велич цього щастя і велич, власне кажучи, Самого Бога? Він – Творець світу, Який постійно піклується про нього, але найголовніше – піклується про сотворену Ним людину, заради якої навіть прийняв її тлінну плоть, аби освятити Плоттю Божественною. Розуміючи це, людство має зізнатися собі, що умовний Гадарин – це вироквсьому людству у його байдужості: байдужості як до Бога, так і до самого себе. І тільки у єднанні із Христом ми здатні відчути себе дійсно щасливими, оскільки стаємо спадкоємцями Його Царства, співтілесниками Його Плоті і здобувачами спасіння, отриманого великою ціною (пор. 1Кор. 6, 20), більшої від якої не було до і після неї ніколи не буде.
 
Ось це спасіння Христос приніс кожній людині, приніс кожному з нас. Приніс Він його, звичайно, і зціленому чоловікові, і його співгромадянам, які через свій страх та негативну реакцію на чудо Господа, спершу відмовилися від нього, залишившись із порожніми душами. Порожня душа – це величезна трагедія для людини, позаяк святитель Миколай Сербський досить влучно говорить, що «ту порожнечу, яка залишається в душі, коли в ній немає Бога і весь світ не може заповнити». Так, не може ані світ, ані будь-що із цього світу – людина або перебуває в Бозі і звершує своє земне крокування до Божого Царства, або ж поринає у порожнечу, що збиває її із вірного напрямку і врешті-решт приводить до рабства того, від кого Спаситель позбавив сьогодні гадаринського жителя кладовищ.
 
І ось, якщо поглянути на подальшу Євангельську хронологію, після проповіді того чоловіка гадаринці таки забажали почути Христа, вони почали чекати на Нього (див. Лк. 8, 40). Про ще це говорить? Звісно, про вже згадану важливість християнину свідчити про свого Спасителя, не соромитися Його і сповідати величні Його чудеса та піклування про рід людський. Це засвідчення не обов’язково передбачає вербальні процеси, іноді достатньо поглянути на людину, аби зрозуміти з Богом вона чи ні. Благочестиве життя, відповідне поводження себе із ближніми, навіть елементарне слідування доброзичливим манерам – все це має бути у житті людини, котра відносить себе до спасительної отари нашого Господа. Сьогоднішня подія на прибережних околицяхГадаринського озера – це чергове нагадуванням всім нам, християнам, про вміння дякувати Богу, про важливість провадження свого життя поруч із Ним, про пильнування своєї душі від проникнення до неї гріховної порожнечі на шляху до Нетлінних Обитель Вічного Царя і Господа, Котрий прийшов до цього світу заради спасіння кожної без винятку людини.

​​Неділя 21-а після Пʼятидесятниці

Ми створені для вічного життя. Це факт, що повинен стимулювати нас до наповнення власної вічності належними плодами власних справ та вчинків. Кожен день – це неповторна можливість до здобуття нових вершин досконалості, підкорення яких здійснюється, згідно із Євангельськими маршрутами благочестивих змін, нелицемірної любові та заповіданого Христом блаженства. Господь не вимагає від людини чогось надприродного, Господь чекає від людини, аби вона залишалася людиною. Так, саме людиною! Тому що створення наших прабатьків Адама та Єви передбачало їхнє безсмертя, творчий потенціал та постійне перебування у спілкуванні із Творцем.
 
«Ти створив нас для Себе, і не знає спокою серце наше, доки не заспокоїться в Тобі», – такими словами звертається до Господа блаженний Августин у своїй знаменитій «Сповіді». Дійсно, постійна земна метушня, побутові клопоти та повсякденні турботи – все це виснажує душевні сили людини, обезсилює її внутрішній спокій і нормалізувати цей стан ми спроможні саме поруч із Господом. Христове запитання, яке він неодноразово ставить до тих, хто шукає Його допомоги полягає у зверненні до внутрішнього наповнення людини: «Чи віруєш ти?». Від щирої віри людини залежить подальший розвиток подій, оскільки саме наявність віри спонукає Христа до дії, коли людина сповідує, що Ісус – це Спаситель і Господь, Який здатен це зробити, а не випадковий мандрівник, що має надприродні сили.

Неділя 22-а після Пʼятидесятниці


​​Преподобний Максим Сповідник доволі суворо, проте справедливо, зазначає: «Не нехтуй заповіддю любові, бо через неї будеш ти сином Божим, а переступаючи її, виявишся сином геєни». Християнину властиво постійно провадити своє життя у цій блаженній чесноті: на її фундаменті, у категоріях її доброчесності та на шляху її нелицемірного втілення, досягаючи Царства нашого Небесного Отця. Втім, ця спасительна дорога передбачає й різноманітні фактори та обставини, до яких необхідно завжди бути готовим. Проте найголовніше і найважливіше, що нам слід усвідомлювати – це те, що в цьому крокуванні ми не самотні, адже із нами завжди поруч Господь та наші ближні. І ось тут перед нами суто людська зацікавленість – зацікавленість, яку являє по відношенню до Христа законник: кого можна назвати своїм ближнім?

Спаситель, Котрий неодноразово використовував притчі для кращого донесення Тайн Небесного Царства (пор. Мф. 13, 34; Мк. 4, 34), говорить притчу про милосердного самаритянина, яка добре відома кожному з нас. Щоразу коли ми зустрічаємось із нею, то перед нами постає трагедія суспільства віруючих людей, коли справи милосердя та допомоги показує навіть не Божий служитель, а людина, яка навіть не відносилась до представників боговибраного на той час юдейського народу. Про що це говорить? Насамперед про те, що іскра Господньої любові дається всім людям, але не всі готові і не всі здатні розпалити її до рівня великого полум’я, що буде спалювати на внутрішніх душевних просторах терени́ гордості, егоїзму і байдужості, а натомість зігрівати ближніх співчуттям, взаєморозумінням та безкорисливою допомогою у моменти скрутних обставин.

Ось уже упродовж як двох тисячоліть Христова Церква проповідує важливу істину, що базується на любові. Сотні років вірні сповідують один спільний і незмінний факт, що Христос прийшов на землю задля спасіння людства Жертвою Своєю невимовної і, людським розумом незбагненної, любові. Природа справжньої любові спонукає людину до справ добра та світла, тому що вона милосердна та не шукає власної вигоди (пор. 1Кор. 13, 4-5). Самаритянин – це приклад саме такої чесноти: він розчулюється над іноплемінником, для народу якого його власний народ нечистий та вартий зневаги; він турбується про лікування та гідні умови перебування під час нього для людини, яку вперше бачить і від якої він навіть не вимагає гарантій повернення витрачених коштів. Самарянин просто допомагає ближньому, бо так підказує йому серце, до цього спонукає його безсмертна душа.

​​Неділя 23-а після Пʼятидесятниці

Народжуючись, ми отримуємо великий потенціал до здобуття спасіння та збагачення духовних скарбниць нашої душі. І хоча високе матеріальне становище, за словом Спасителя, і є певною мірою завадою перед вратами Небесного Царства (пор. Мф. 19, 23), але не тоді, коли людина щиро прагне входження до Обитель Люблячого Бога. Щоправда, для цього потрібна зміна свого життя в сторону Христа, коли наші очі споглядають на Його велич, а не широту власних кишень, коли ми докладаємо духовних зусиль для будування душевної скарбниці благочестя, а не фізичні сили марнуємо на постійний страх ймовірної втрати свого надбання.
 
Преподобний Єфрем Сирін навчає, що до Царства Небесного входять не через корисливість або прибутки, а через хрест. Інакше кажучи, все, що ми назбираємо на землі не допоможе нам, якщо серед всього цього не буде того самого хреста, про який сказав Спаситель: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мк. 8, 34). В цьому випадку самозречення – це не відлюдництво, на яке навіть не всі святі подвижники були здатні, але зречення від своїх шкідливих для духовного єства нахилів та звичок, серед яких і тремтіння про матеріальні блага. Втім, Господь не сказав, що багатство є абсолютною перешкодою до Свого Царства вічного блаженства, а вбогість – безумовним «квитком» до нього. Ні! Тому що, до прикладу, ми бачимо заможних митарів Матфея і Закхея, які зреклисясвоїх попередніх злодіянь і спокутали їх, а вбогий Іуда навпаки – спокушувався фінансовою наживаю настільки, що врешті-решт привів себе аж до зради Божественного Вчителя.
 
Царство Боже не про тлінні цінності, а про нетлінний скарб доброчесності, що здобувається в усвідомленні тимчасовості свого земного буття і незворотної смерті. Та людина гідно та благочестиво провадить своє життя, яка основує своє життя на знанні, що «її дні, як трава; вона зацвіла, наче польова квітка, однак пронісся вітер над нею – і її більше не буде, і місця її вже не впізнати» (Пс. 102, 15-16). Втім, нам належить піклуватися про своє поле життя, оберігаючи його від бур’янів спокус та інших пристрасних шкідників, щоб той ґрунт, на якому ми зростаємо був міцним та чистим, аби ми достатньо насичувалися від нього для розквітання у заповідях Господніх та принесення нектару благочестя.

​​Введення в храму Пресвятої Богородиці

Нині ми з вами зустрічаємо славне торжество Введення до Єрусалимського Храму Пренепорочної і Пречистої Діви Марії – свято, із якого Церква розпочинаєнагадувати нам про прийдешню радість Різдва Христового, від якого почалася абсолютно нова епоха існування людства. Сьогодні ми оспівуємо маленьку Дівчинку, на Яку очікують величні справи, що стосуються спасіння світу, визволення його від тяжкого рабства гріха і тенет смерті. Свята Діва входить до Храму, де вона, згідно із церковним Переданням, буде у молитві та старанних працях наповнювати Своє життя благочестям і стане обраною в очах Божих: обраною для найпочеснішого служіння, про яке Її сучасникам неможливо було навіть і помислити – бути Матір’ю Творця світу і Бога нашого.

Свята Церква має доволі необширні письмові свідчення та передання щодо Богородиці, але цього вже достатньо для того, аби щоразу прославляти Її, звеличувати та оспівувати, тому що найголовніше свідчення історії – це Її Богоматеринство, а після Голгофи – ще й Материнське піклування про весь людський рід. Преподобний Силуан Афонський про це зазначає наступне: «Хоча життя Божої Матері ніби покрите святим мовчанням, але Господь нашої Церкви Православної дав знати, що любов’ю Своєю Вона обіймає весь світ, і в Дусі Святому бачить усі народи на землі, і подібно до Сина Свого, всіх жаліє та милує». Любов Богородиці – це дар, яким ми збагачуємо свою душу; любов Богородиці – це сила, що надихає людей до благочестивого життя і прагнення Царства Її Божественного Сина.
 
Єрусалимський Храм прийняв до себе Чеснішу Херувимів і Славнішу за Серафимів, Діва Марія прийняла до Свого непорочного лона Творця світу, але і нам, віруючим християнам, належить провадити своє життя таким чином, аби храм нашої душі очищувався покаянням і преображався благочестям для постійного прийняття в нього Великого Першосвященника – Господа і Спасителя Христа. Особливо ж зараз, дорогі брати і сестри, коли ми проходимо спасительну ниву постового подвигу, щоб досягти смиренного вертепу, із якого має просіяти найдосконаліша Любов всього світу під Ангельське благовістя Божої слави і миру серед людей (пор. Лк. 1, 14).

​​Неділя 24-а після Пʼятидесятниці


Часто трапляється так, що людина не бачить потреби у зміні свого життя, у приведенні його до покаяння та полишенні негідних справ, що пошкоджують цілісність вічної душі. Така людина всіма способами може доводити іншим і навіть самій собі, що вона не потребує жодних змін і з нею все в порядку, але це не так. Щодо цього вірно зазначає священномученик Іриней Ліонський, коли пише: _«Хто з лікарів, намагаючись зцілити хворого, почне чинити згідно з примхами останнього, а не відповідно до вимог медицини? Ось і Господь прийшов заради тих, хто був хворий»_. Так, Господь прийшов до людства, інфікованого спокусами, гріхами та пристрастями; людства, що було позбавлене райського буття через свій непослух, аби немічне зцілити Своїми Хресними Ранами (пор. Іс. 53, 5) і неслухняне знову повернути до райського життя Своїм послухом (пор. Флп. 2, 8).
 
Яка наша подяка Богові за Його великі благодіння до нас? Звісно, одразу слід зазначити, що така подяка має базуватися на якомога більшому старанні до виконання заповідей, до прагнення життя, згідно із Євангелієм, і у зусиллях вибудовувати власну доброчесність у світлі Христової любові. В цій любові відсутнє упередження, лицемірність, гордість, тому що Христове сяйво вказує шлях до єднання у Бозі, до щирості у здобутті чеснот і до бажання досягти досконалості в Божому Царстві, де вже перебуває велика кількість святих та праведних угодників Господніх, котрі свого часу роздмухали в собі іскру згаданої любові, аби освітити свою душу і виявити там наявність гріховних хвороб, аби піти слідом за Божественним Лікарем задля зцілення.
 
Як ми знаємо зі Святого Письма, _Господня сила виявляється в немощах_ (див. 2Кор. 12, 9), але це не означає, що будь-який фізичний недуг обов’язково буде причиною такого явлення. Ні! Господня сила буде являтися в людях зі смиренним серцем та світлою душею, котрі прагнуть до Бога і постійно намагаються поєднатися із Ним у молитві танаправити до Нього свої найпотаємніші зітхання, щоб отримати бажану втіху. Істинно віруюча людина – це людина, для якої кожен день є черговою можливістю бути зі своїм Творцем, творити благі справи заради Його слави і власним життям свідчити світові про своє християнськеуповання. Бути істинно віруючим – це перебувати на боці зцілених Господом за їхню віру, знаходитися на боці митарів та грішників, що досягли покаяння, прямувати до Царства Божого у товаристві недосконалих людей, яких Господь обдарує досконалістю вже у Своїх благословенних Обителях.

​​Неділя 25-а після Пʼятидесятниці

Виконання заповідей є відповіддю людини на Божий заклик до успадкування Його Царства. Преподобний Симеон Новий Богослов говорить: «Нехай заповіді Христові будуть єдиним спільним для всіх нас шляхом, який би вів нас на Небеса і до Самого Бога». Ось в такій єдності і належить християнину звершувати своє крокування до вічності, оскільки, знову ж таки, Царство Небесне приготоване для всіх без винятку, хоча, на жаль, не всі приймають невимовно радісне запрошення до нього. Тільки разом із ближніми ми здатні до реального успадкування Нетлінних Обитель, разом прославляючи Творця у смиренні та вірності Йому, разом шануючи один одного в любові та чеснотах, разом приносячи добрі плоди наших християнських справ заради слави Божої, якої Він іншому не віддасть (див. Іс. 42, 8), проте прославить тих, хто Його вірно прославляє (див. 1Цар. 2, 30).
 
Церква Христова – це безмежний простір Прославленого Бога, Який чекає нас у вічності. Церква Христова відповідає на сьогоднішнє питання заможного юнака Своїми сонмами праведників, соборами святих та зібраннями вірних. В своїй благословенній огорожі Церква упродовж багатьох століть зібрала незчисленних праведників, які свого часу почули відповідь Христа і втілили її у життя, будучи різними за соціальним чи етнічним походженням, але єдиними у прагненні успадкування вічного життя поруч із Самим Господом, Який заради нашого спасіння прийняв плоть людини, аби саму людину обожествити, подавши їй неймовірну честь – долучатися Божественних Тіла і Крові.
 
Ми, віруючі новозавітної реальності, маємо значно більше відповідей на питання, які хвилювали людей старозавітної свідомості. Ми точно знаємо про велику справу спасіння нашого Господа, про відкуплення світу від влади гріха і смерті, про здобуття вічності через щире і нелицемірне прийняття Дорогоцінних Христових Таїн. Саме тому хай наше звернення до Спасителя буде базуватися не на запитанні: «Що мені робити для успадкування вічності?», а буде у проханні: «Допоможи мені, благий Учителю, успадкувати вічність через вірне служіння Тобі разом із моїми ближніми!». Нам, християнам, вже не потрібно запитувати, нам потрібно діяти: діяти за кожної принагідної можливості, діяти із молитвою до Творця, діяти із безсумнівним усвідомленням важливості виконання заповідей, примноження благочестя і того, що в моменти складнощів чи розчарувань, коли нам буде здаватися, що ми безсилі, до нас звернеться Божественний голос, що промовляє і підбадьорює нас, кажучи: «Неможливе для людей – можливе для Бога!» (Лк. 18, 27).

​​В Неділю 25-у після Пʼятидесятниці митрополит Філарет звершив Літургію на парафії преподобного Сергія

15 грудня 2024 року, в Неділю 25-у після Пʼятидесятниці, митрополит Львівський і Галицький Філарет звершив Божественну літургію в храмі преподобного Сергія у Києві.

За богослужінням були піднесені сугубі молитви за мир в українській землі, за припинення війни та за військовослужбовців Збройних Сил України.