Христа насправді так багато, що й мільйонів "маленьких Христів", усіх відмінних один від одного, не вистачить, щоб виразити Його сутність повністю. Він усіх їх створив. Він вигадав - десь так, як письменник вигадує дійових осіб роману, - всіляких найрізноманітніших людей (зокрема, вас і мене) такими, якими нам належить стати. У цьому сенсі наше справжнє єство ще чекає нас у Ньому. Усі намагання "бути собою" без Нього приречені на невдачу. Що сильніше я Йому опираюся і силкуюся жити "на свій манір", то більше бере наді мною гору моя спадковість, виховання, оточення і природні бажання. Те, що я гордо величаю "собою", виявляється, фактично, точкою перетину ланцюжків різноманітних подій, які не я починав і не я закінчуватиму. Те, що називаю "своїми прагненнями", зводиться насправді до бажань, які нав'язує мені фізичний організм, навіюють думки інших людей, а чи навіть заронює диявол. Варені яйця на вечерю, чарка чогось міцненького і ще МІЦНІШИЙ сон уночі - ось справжня причина бажання попідбивати клинці до дівчини, яка сидить навпроти у потязі, хоч сам я гордовито вважаю це власним, суто особистим і неповторним рішенням. Пропаганда - ось справжня причина того, що я вважаю особистими політичними переконаннями. У своєму природному стані я аж ніяк не та особистість, за яку себе маю; походження переважної частини того, що я називаю "собою", витлумачити надзвичайно легко. І лише коли я навертаюся до Христа, коли цілковито віддаю себе під вплив Його Особистости, - лише тоді я починаю набувати своє справжнє, істинне єство.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Людей дратує не просто невдача, а невдача, яку вони сприймають як образу. А почуття образи залежить від того, наскільки гостро людина сприймає нехтування її законних вимог. Чим більше вимог до життя ставитиме твій підопічний, тим частіше він почуватиме себе ображеним і, як наслідок цього, роздратованим. Ти, мабуть, зауважив, що найбільше він дратується тоді, коли в нього несподівано забирають час, який, на його думку, має належати тільки йому. Таке буває, коли з'являється раптом гість (а підопічний мріяв про те, щоб провести вечір на самоті) або приятелева балакуча дружина (а підопічний хоче побути наодинці з приятелем). Він ще не настільки ледачий і жорстокий, щоб знехтувати правилами чемної поведінки в таких ситуаціях. Але його дратує поява сторонніх осіб, бо він розглядає свій час, як свою власність, і відчуває, що її крадуть в нього. Тому ти повинен підтримувати в його свідомості думку: «Мій час є тільки моїм». Хай підопічний відчуває, що починає кожен день, як законний власник двадцяти чотирьох годин. Хай буде для нього важким і болісним тягарем та частина цієї власності, яку він змушений віддавати своїм працедавцям. Натомість, хай він сприймає як щедрий дар ту її частину, котру віддає своїм релігійним обов'язкам. Але ні в якому разі не можна допустити, щоб в нього виник сумнів стосовно того, що загальна кількість часу, з якої зроблено ці відрахування, належить з повним правом особисто йому від самого дня народження.

І ось тут постає делікатна проблема. Припущення, яке виробляється в нього з нашою допомогою, таке безглузде, що навіть ми не можемо обгрунтувати його належним чином. Людина не може ні створити, ні затримати якусь мить часу; час приходить до неї, як чистий дар; з таким самим успіхом вона може вважати і сонце, і місяць своєю власністю. Теоретично, людина приречена на служіння Ворогові, і якби Він з'явився перед нею в тілесній формі й зажадав її служіння протягом навіть цілого дня, то вона не відмовилася б. Їй стало б набагато легше, коли б та служба протягом дня полягала не у виконанні важких обов'язків, а зводилася, наприклад, до того, щоб слухати балаканину небагатої на розум жінки; вона відчула б полегшення аж до розчарування, якби Ворог сказав їй піти й розважатися протягом півгодини того самого дня. Навіть вона, подумавши хвилю над отим припущенням, неодмінно зрозуміє, що фактично щодня перебуває в такій ситуації. Коли я говорю про збереження цього припущення в її свідомості, то це аж ніяк не означає, що я раджу тобі підкидати їй докази на його захист. Таких доказів просто не існує. Твоє завдання полягає в протилежному. Не давай її думкам торкатися цієї теми. Огорни це темрявою, і нехай всередині тієї темряви її почуття власника часу лежить тихо й непомітно.

Листи Крутеня
#lewisdaily
#thescrewtypeletters

У цей недільний день, раді потішити вас новим благодійним розіграшем😍

Цього разу ми закликаємо вас долучитися до збору для 82-ї ОДШБ. Усі зібрані кошти підуть на придбання приладу нічного бачення та інших інструментів. Детальніше про збір можна дізнатися тут.

🎉Зробивши донат кратний до 50-и гривень ви зможете отримати свіжу книгу від Клайва Стейплза Люїса "Переживаючи скорботу".

У цій книзі зібрані глибокі й відверті роздуми про страждання й біль, радість і любов, смерть і життя після смерти, релігію та Бога.

➡️ Закидайте ваш донат (кратний до 50 грн) на нашу допоміжну банку, ПОСИЛАННЯ НА БАНКУ ТУТ.

❗️Якщо ви робите донат не з monobank - просимо вказувати ваші контакти у призначені платежу, щоб у випадку вашого виграшу - ми могли сконтактувати з вами!❗️

📆Переможця розіграшу оголосимо 29.09 о 21:00.
Кожна дія: донат чи поширення допомагають нам закрити збір! Разом до перемоги!🇺🇦

Доки ви не віддасте Йому самого себе, доти справді собою не станете. Однаковість властива здебільшого тим, кого можна назвати людьми "найприроднішого" штибу, а не тим, хто віддається Христові. Зверніть увагу, якими монотонно однаковими видаються чи не всі великі тирани та завойовники і яке достоту славне розмаїття панує серед святих.

Та насамперед треба віддати себе Христові по-справжньому, просто взяти і відкинути своє єство, так би мовити, наосліп. Христос, безперечно, дасть вам нову особистість, та йти до Нього лише задля цього не слід. Зрештою, якщо ви ще переймаєтеся своєю особистістю, значить, ще не ступили на шлях до Нього. Найперший крок на цьому шляху - спробувати взагалі забути про себе. Ваше справжнє, нове єство (воно і Христове, і ваше, й ваше воно власне тому, що одночасно - Його) не з'явиться, доки ви його шукатимете. З'явиться воно тільки тоді, коли ви почнете шукати Христа.

Звучить дивно? А проте цей принцип діє і у царинах більш, скажімо, повсякденного характеру. Навіть у суспільному житті вам ніколи не справити на інших приємного враження, доки ви не припините думати про те, яке враження справляєте. Те саме можна сказати і про літературу й мистецтво: нікому з тих, хто дбає перш за все про свою оригінальність, ніколи не бути оригінальним; натомість якщо ви просто спробуєте говорити правду (і ні на гріш не перейматиметесь тим, як часто її казали перед вами), то у дев'ятьох випадках з десяти станете оригінальним, навіть цього не помітивши. Зазначений принцип узагалі пронизує все життя зверху донизу.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily

Поза тим, де ж Бог? Це найтривожніший симптом. Коли ти щасливий, настільки щасливий, що не відчуваєш у Ньому потреби, щасливий аж так, що сприймаєш Його вимоги як втручання в особисте життя, ти все одно знаєш, що, отямившись та звернувшись до Нього з вдячністю та хвалою, тебе буде прийнято з розпростертими обіймами (принаймні так здається). Та спробуй звернутися до Нього, коли ти у відчаї, коли вже нічого не допомагає. Що тоді? Перед твоїм носом гримають дверима, ти чуєш, як з того боку двічі повертають ключ в замку, і настає тиша. Ти теж можеш піти. Чим довше чекаєш, тим виразнішою стає тиша. У вікнах темно, будинок виглядає покинутим. Тут взагалі хтось жив до цього?

Раніше здавалося, що так, і це враження було настільки ж стійким, як нове відчуття, що нині тут нікого немає. Що це? Чому Він, як володар, виявляє Свою присутність у дні благополуччя, але приховує Себе від нас, коли ми найбільше потребуємо Його допомоги в біді?

Сьогодні поділився цими думками з Ч. Він нагадав, що зі Христом трапилось те саме: “Чому ти покинув Мене?” Знаю. Але від цього не легше.

Не думаю, що існує небезпека втратити віру в Бога. Що насправді небезпечно, так це почати вірити в настільки жахливі речі про Нього. Мені не так страшно прийти до висновку “виявляється, немає Бога”, як до заключення “так ось, який Він насправді. Годі себе дурити”.

Старші люди корилися й казали “нехай буде воля Твоя”. Як часто гірку образу придушують смертельним страхом та вимушеною любовʼю (так, саме вимушеною), тільки щоб приховати свої справжні почуття.

Авжеж, простіше сказати, що Бога немає, коли Він нам найбільше потрібен, бо Його взагалі немає, Він не існує. Але ж чому Він здається нам настільки близьким, коли, відверто кажучи, ми і без Нього можемо обійтися?

Споглядаючи скорботу
переклад Олександра Малова

#lewisdaily
#AGriefObserved

У цей недільний день, раді потішити вас новим благодійним розіграшем😍

Цього разу ми закликаємо вас долучитися до збору для 82-ї ОДШБ. Усі зібрані кошти підуть на придбання приладу нічного бачення та інших інструментів. Детальніше про збір можна дізнатися тут.

🎉Зробивши донат кратний до 50-и гривень ви зможете отримати свіжу книгу від Клайва Стейплза Люїса "Переживаючи скорботу".

У цій книзі зібрані глибокі й відверті роздуми про страждання й біль, радість і любов, смерть і життя після смерти, релігію та Бога.

➡️ Закидайте ваш донат (кратний до 50 грн) на нашу допоміжну банку, ПОСИЛАННЯ НА БАНКУ ТУТ.

❗️Якщо ви робите донат не з monobank - просимо вказувати ваші контакти у призначені платежу, щоб у випадку вашого виграшу - ми могли сконтактувати з вами!❗️

📆Переможця розіграшу оголосимо 29.09 о 21:00.
Кожна дія: донат чи поширення допомагають нам закрити збір! Разом до перемоги!🇺🇦

Друзі, у вас ще є час, щоб взяти участь у розіграші.
Але, головне, щоб закрити збір ☝️
Доєднайтеся, будь ласка, донатом 🙏

...щоденник («A Grief Observed»  – «Переживаючи скорботу») Клайва Стейплза Люїса (Джека, як до нього зверталися близькі, на загал знаного своїми «Хроніками Нарнії») цілком присвячено болю – болю від втрати коханої Гелен, з якою він одружився, вже усвідомлюючи невиліковність її онкології. Ця еволюція confessions відображає еволюцію шляху до Бога: коли святий Августин Аврелій шукав правильних настанов, аби пізнати Бога, відтворюючи шлях зміни і становлення християнської свідомості, то Люїс історично уже переріс час праотців Церкви: християнство Люїса занадто просте, щоб описувати чи розуміти – його потрібно о б с е р в у в а т и (звідси «реальна цінність» відповідного артиклю – «A Grief Observed»). Бо саме в цій незрозумілості зрозумілого (чи, радше, очевидного), що не має нічого спільного з жанром діаріуша (це просто рефлексії, записані у чотирьох зошитах, які випадково потрапили під руку), ми і віднаходимо справжній сенс, що промовляє як одкровення.

Маріанна Челецька
Читати далі тут

#lewisdaily

Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, є найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»?

Листи до Малкольма
#lewisdaily

"...лицарська вдача – мистецтво, а не щось природне, це те, що слід здобувати, а не те, що прийде саме собою."
Необхідність лицарства

ВІТАЄМО З ДНЕМ ЗАХИСНИКІВ ТА ЗАХИСНИЦЬ УКРАЇНИ!🇺🇦

Ми живемо в темні часи, коли знову не приходиться сумніватися в необхідності ідеалів лицарства. Завдяки таким звитяжним людям, ми можемо жити, боротися, бути українцями, читати українською і Льюїса. Творити. Любити. Бути. Ми незмірно завдячуємо всім тим, хто захищає і відвойовує окуповане ворогом. У вдячність їм, давайте будемо причетними і не байдужіймо до їхньої важкої справи.

Льюїсу теж довелося брати участь у захисній війні. Дев'ятнадцятирічним юнаком він разом з союзниками боронився у полях Франції під час Першої світової, де чудом вижив. Пройшовши її, він не став "втраченим поколінням" чи гнучким пацифістом, але залишився чесним лицарем. Вже в зрілому віці його заскочила і Друга світова з її бомбардуваннями Англії, дітьми-біженцями, які проживали у них вдома, важким зубожінням. Льюїс також був капеланом для тієї авіації, яка виграла битву за Британію та голосом радіо, який підтримував, давав надію та духовну поживу для британців. Можливо тому, написане і сказане ним залишається актуальним і живим для сьогодення.

"Як і сьогодні, тоді морок насувався і зовсім не надарма творилися великі подвиги"

#словоредактора
#МиВУкраїні🇺🇦

Льюїса цінують не за його теологічні навички, а радше за його «теологію мирянина», за його причетність до християнства, його свідчення. Він не просто навчає, він ділиться досвідом християнства, причому намагаючись говорити загальнозрозумілою мовою, не вивищуючись над читачем. Разом з тим, він не принижується, відмовляючись від себе, він подає руку і запрошує нас до роздумів, до вступу в розумне, усвідомлене «просте-непросте» християнство. Для когось він може бути «вхідними дверима» до наступного вивчення теології, християнської освіти, для когось просто доброю втіхою та товариством. Він пише у своїй лекції "Learning in War-Time" (1939): «До того, як відправитись на попередню війну, я очікував, що моє життя у траншеях якимось дивовижним чином складатиметься виключно з війни. Натомість я виявив, що чим ближче ти до лінії фронту, тим менше чуєш розмов про союзницькі війська та перебіг бойових дій... Християни та військові залишаються людьми: уявлення невіруючих про релігійне життя та цивільних про військову службу далекі від реальності. Якщо в якомусь із цих випадків вам вдасться відмовитись від інтелектуальних та естетичних зацікавлень, то ви всього-на-всього підміните кращу культуру гіршою. Насправді, читання не зникає ані в церкві, ані на фронті, просто якщо ви не будете читати хороші книги, їхнє місце займуть погані. Якщо не будете мислити розумно почнете робити це нерозумно. Якщо відмовитесь від естетичних задоволень почнете задовольнятися тілесно».

Тож є підстави вважати, що читання Льюїса може бути для вас «одним зі шляхів пізнання Божественної реальності та Божественної краси», а це не перестає бути важливим для християнина і в ці важкі воєнні дні.

Читати більше про нові видання перекладів Льюїса можна тут

#lewisdaily
#словоредактора

До Сари Нейлан
3 квітня 1949

Люба моя Саро, мені дуже шкода, але я, здається, не зможу бути в суботу на твоїй конфірмації. Більшість людей в суботу ввечері мають вільний час, але у мене тут на руках хвора старенька жінка і на вихідні не маю ні хвилини часу. Я намагаюся бути нянею, кочегаром, дворецьким, прибиральником, доглядачем собак та секретарем одночасно. Я сподівався вибратися, якби їй хоча б трохи покращало, а всі інші були в гарному настрої. Однак старенькій набагато гірше звичайного, а всі інші не в гуморі. Доведеться «прийняти вогонь на себе».

Якби я все ж приїхав і ми зустрілися, я б, напевно, здався тобі дуже сором'язливим і нудним. (До речі, завжди пам'ятай, що люди похилого віку часто так само соромляться молодих, як молоді - старих. Тому-то тобі часто здається, що старі люди розмовляють з тобою так немудро.) Постараюся зробити, що можу, у листі. Я вважаю, що мушу бути для тебе двома людьми: (1) серйозним, християнським хрещеним та (2) феєю-хресною. Як (2) докладаю єдине (і дуже занудне) чарування, яке мені під силу. Твоя мама знає, як його застосовувати. Думаю, для тебе воно означатиме, що ти зможеш зараз купити собі що-небудь, що захочеш, а решта лежатиме в банку на майбутнє. Як я вже сказав, чарування це доволі занудне, справжній добрий хрещений (іншого типу) начарував би що-небудь цікавіше; але це краще, що зміг надумати старий холостяк, що дуже тебе любить.

Що ж до (1), серйозного християнського хрещеного батька, я відчуваю свою цілковиту непридатність - як і ти, напевно, відчуваєш себе не вартою конфірмації та Святого Причастя. Однак, навіть ангел був би не вартий, і всі ми повинні намагатися в міру своїх сил. Так що спробую щось тобі порадити, і ось яка порада дозріла в моїй голові: не очікуй (хочу сказати, не розраховуй і не вимагай) від конфірмації і Першого Причастя якихось особливих почуттів. Може статися, ти й справді їх відчуєш, а може й ні. Але не турбуйся, якщо не відчуєш. Те, що відбувається з тобою, відбувається насправді, відчуваєш ти це чи ні, точно так само як їжа насичує голодного, навіть якщо через нежить він не відчує смаку. Наш Господь, коли зволіє, дає нам потрібні відчуття - і тоді ми маємо Йому дякувати. Якщо ж ні, то добре пояснити собі (і Йому), що Йому видніше. Це, до речі, одне з небагатьох запитань, в якому я, здається, справді щось тямлю. Роками я регулярно причащався і не можу тобі передати, якими ж блідими були мої відчуття і як увага постійно розгублюється в найважливіші миті. Тільки в останні рік-два справи почали налагоджуватися - це доводить те, що дуже важливо робити те, що тобі кажуть.

Так, ледве не забув, у мене для тебе ще є порада. Пам'ятай, що є лише три види речей, які слід робити:
(1) Те, що ми повинні.
(2) Те, що нам доводиться.
(3) Те, що нам подобається.
Я пишу це тому, що багато людей, мабуть, витрачають час з якихось зовсім інших мотивів, наприклад, читають книги, які їм не подобаються, тому що їх читають інші. Мусимо ми, наприклад, вчити уроки і бути привітними з оточуючими. Доводиться нам одягатися, роздягатися, ходити за покупками і ще все таке. Подобається... але я, звичайно, не знаю, що подобається тобі. Може, ти коли-небудь напишеш і розповіси сама.

Звичайно, я завжди молюся про тебе і особливо буду молитися в цю суботу. Молись про мене і ти.

Твій люблячий хрещений
К. С. Льюїс

#lewisdaily
#letterstochildren

Іноді мені пишуть також: «Можливо, те, що ви називаєте моральним законом, – це просто суспільна угода, основи якої вкладають нам у голову, коли ми здобуваємо освіту?». На мою думку, до подібних висновків приводить неправильне розуміння деяких речей. Люди, які ставлять наведене вище запитання, переважно виходять з того, що все засвоєне від батьків чи вчи­телів – це неодмінно лише людський винахід. Та це, ясна річ, не так. Усі ми вивчали у школі таблицю множення. Дитина, яка виросла сама на безлюдному острові, її, звісно ж, не знатиме. Проте з цього аж ніяк не випливає, що таблиця множення – це суто людська угода, яку люди уклали для себе і яку могли б зро­бити інакшою, якби тільки захотіли. Я цілком згоден, що пра­вило належної поведінки ми вивчаємо від батьків і вчителів, від друзів і з книжок – так само, як вивчаємо все інше. Проте дещо з того, що ми таким чином засвоюємо, – це, по суті, про­сто умовна угода, яка могла б виглядати інакше (вчимося, при­міром, триматися лівого боку дороги, хоч так само могли б до­держуватися правила про правобічний рух), а дещо, як-­от ма­тематика, – це об’єктивна істина.

Просто християнство

#lewisdaily
#merechristianity

Ще інші скажуть, що Дружба є надзвичайно важливою для окремого індивіда, а можливо, й необхідною для виживання. На це знайдеться повно доказів: „Тяжко на світі без дружнього плеча”, „справжній друг рідніший за рідного брата“. Але коли ми так говоримо, то вживаємо слово друг у значенні „союзник“. Загалом же слово друг означає чи має означати набагато більше. Друг, поза сумнівом, покаже себе також як союзник, коли цей союз стане важливим: позичить чи дасть нам у потребі, доглядатиме в недузі, заступиться за нас перед ворогами, зробить усе, що в його силах, для наших вдів і сиріт. Але ці добрі послуги не становлять суті Дружби. Нагода для них – це майже втручання. З одного боку, вони стосуються її, з іншого – ні. Стосуються, бо ви були б нещирим другом, якщо б не допомогли в біді; не стосуються, бо роль доброчинця завжди залишається випадковою, навіть трохи чужою для ролі Друга. Вона є майже обтяжливою. Бо Дружба цілковито позбавлена ознаки, характерної для Прив’язаности, – бути потрібною. Нам прикро, що якийсь дарунок, позика або нічне чергування були необхідними – а зараз, заради Бога, забудьмо про все це і повернімося до речей, які нам справді хочеться робити чи обговорювати. Навіть вдячність не може збагатити цю любов. Стандартна фраза „Нема за що … забудьмо це“ у цьому випадку висловлює наші справжні почуття. Свідченням досконалої Дружби буде не те, що ми допоможемо в скруті (звичайно, що так), але те, що наша допомога нічого не міняє. Це було відволікання, аномалія. Це була жахлива трата часу, якого й так бракує, коли ми разом. Можливо, у нас було тільки кілька годин, щоб поговорити, і, слава Богу, лише двадцять хвилин треба було відвести на справи!

Бо ми, звичайно, зовсім не хочемо знати про справи нашого Друга. Дружба, на відміну від Еросу, недопитлива. Ви стаєте комусь Другом, не знаючи або не розпитуючи про його сімейний статус чи як він заробляє собі на життя. Що спільного мають всі ці „другорядні речі, факти“ з реальним запитанням: «Ти бачиш ту саму правду?». У колі справжніх Друзів кожен є просто тим, ким він є: не відповідає ні за що, крім себе. Усім далеко байдуже до чиєїсь сім’ї, професії, класу, доходів, раси чи минулого. Звичайно, врешті-решт ви довідаєтесь про все це. Але мимохідь. Воно виринатиме одне за одним, як приклад для ілюстрації чи аналогії, або як дотеп в анекдоті, але ніколи не заради себе самого. У цьому царственість Дружби. Ми зустрічаємось як суверенні принци незалежних держав, за кордоном, на нейтральній території, вивільнені з наших контекстів. Ця любов ігнорує не лише наші фізичні тіла, але все, що стосується нашої сім’ї, роботи, минулого і зв’язків. Удома, крім того, що ми Пітер або Джейн, маємо ще загальний статус: чоловік або дружина, брат або сестра, начальник, колега або підлеглий. Не серед Друзів. В Еросі будуть нагі тіла; в Дружбі – нагі особистості.

Чотири Любові
#thefourloves
#lewisdaily

...любов – влас­не любов, на відміну від закоханости – це не просто почуття. Це глибока злука, яку ми підтримуємо зусиллями волі і свідомо зміцнюємо за допомогою звички; у християнському подруж­жі любов глибшає і росте також завдяки благодаті, яку чоловік із дружиною просять у Бога і від Нього одержують.

Любов між ними нікуди не зникає навіть тоді, коли вони одне одним не­вдоволені; себе ж ви любите, нехай і не надто собі подобаєте­ся. Їм до снаги зберігати цю любов навіть тоді, коли вони легко могли б закохатися в когось іншого, якби тільки собі щось таке дозволили.  Колись закоханість  спонукала  їх  заприсягнутися  у вірності одне одному, тепер же любов, почуття вже спокій­ніше, дає їм змогу цієї обіцянки дотримуватися. Саме на цій любові  і  працює  двигун  подружжя;  закоханість  же  була  тим спалахом, який його запустив.

Просто християнство
#lewisdaily

...ми мусимо бути обережними, коли називаємо Любов-потребу „простим егоїзмом“. Слово „простий“ завжди небезпечне. Немає сумніву в тому, що Любові-потребі, так само, як нашим імпульсам, можна егоїстично потурати. Тиранічна і ненаситна вимога прихильности може бути жахливою. Але в буденному житті ніхто не називає егоїстом дитину, коли вона шукає захисту в мами, чи дорослого, коли він шукає в ближньому друга. Ті, яким це не властиво, – чи діти, чи дорослі – зазвичай не є найбезкорисливішими. Там, де відчувається Любов-потреба, знайдуться причини її заперечити чи зовсім придушити; але не відчувати її – це загалом ознака холодного егоїзму. Оскільки ми реально потребуємо один одного („недобре чоловікові бути самому“), то неспроможність це усвідомити як любов-потребу – іншими словами, примарне відчуття, що нам добре бути самим – це поганий духовний симптом; так само, як брак апетиту є поганим медичним симптомом, бо людям таки потрібно харчуватися.

Чотири Любові
#lewisdaily
#thefourloves

Бачиш? Срібний світанок осінній
На галявину падає,
Що простяглася тут білим
Морозним інеєм припорошена.

Перед нами повис між деревами
Примарний дивний туман,
Наче срібна завіса,
Щоб освятити нас всіх.

Він сповиває тягуче повітря
І чудно так тут навкруги,
Аж лячно мені трохи стало
Цієї похмурої тиші,

Де жодна співуча пташина не піє
І мрія, що речі чарівні,
Могутні до ненависті та любові
Так близько сплелися вгорі.

Блідий, мов туман, та правдивий,
Повітрям пливе, маневрує
Магічними танцями страх
Над головою моєю.

Проте, впізнати мене б вони мали-
Улюбленця вірного, слугу,
Того, хто добре шанує
Чарів оцих заклинання

З тих найславетніших днів,
Звідки древні сили ховаються
Дріади,фавна та ельфа
Або лепрекона.

Являються часто мені їх обличчя,
Коли гуляю в самотності по узбережжі,
Чи серед болота з примарами,
Або в долині гірській.

Тому я боятись не буду
Лісами ходити зів'ялими
Цього осіннього дня
Далеко-далеко.

Осінній ранок, 1916

На фото: Льюїс гуляє Оксфордом, H. Wild, LIFE Magazine, 11, 1946
#фото

Порівняно з розвитком людини на нашій планеті, поширення християнства серед людей відбувається просто-таки блискавично, бо ж дві тисячі років в історії всесвіту - це майже ніщо. Не забувайте, що всі ми - ще "ранні християни". Усі теперішні огидні й марнотратні поділи між нами, варто сподіватися, - лише дитяча хвороба; у нас усе ще ріжуться зуби. Світ навколо, безперечно, дотримується протилежної думки. Ми помираємо від старости, вважає він. Утім до такого висновку він приходить уже далеко не вперше. Раз по раз йому здавалося, що християнство при смерті: то через гоніння ззовні і занепад ізсередини, то внаслідок поширення магометанства, то через розквіт природничих наук, то через великі антихристиянські революційні рухи. І щоразу його чекало розчарування. Уперше це сталося відразу після страти Христа: розп'ятий Чоловік повернувся до життя - воскрес. У певному сенсі - і я цілком усвідомлюю, якою жахливою несправедливістю це має виглядати в очах наших супротивників, - те воскресіння раз по раз відбувається ще й досі. Люди знай убивають і убивають справу, яку Він розпочав; і щоразу, коли вони вже притоптують землю на її могилі, до них раптом долинає чутка, що вона ще жива й уже об'явилася деінде. Не дивно, що вони нас так ненавидять.

Просто християнство

#merechristianity
#простохристиянство
#lewisdaily