ти сховалася в сопілку
і поки я не навчився грати
ти була там

ти спробувала стати
потворою страхіттям
та я торкнувся тебе губами
виросла квітка

ти спала
і снилась собі змією
я погладив тебе
і зміїне ліновище
з тебе спало
і ти стала моєю

тарас мельничук

насправді земля — це те, що можеш охопити тілом, всі поверхні поруч можуть собі вигинатися, гойдатися, перехилятися, навіть твоя земля, зачепившись за розхитані площини, буде опускатися, повертатися і крутитися — все ж її не втратиш, вона тебе не скине, а буде тримати і втискатися в тіло;

тоді його можна відпустити, і тіло, впустивши на своє місце землю, розтечеться мандрівками в глибини, розкинуті руки нема потреби повертати долонями до землі, бо й зовнішнім їхнім боком бездоганно відчуваються найменші деталі і найтонші дотики;

потрібне зусилля, щоб згадати себе

куріння — це гра, елемент люті, який мусить бути у біографіях болю, холоду і хвороби, котрі не допускають гри;

твій лист
списом
по стомленні країн
дійшов

ти є
щитом
на шовковім шляху
ти шов

зʼєднати усе красиве покликаний погляд твій
бурштину важке намисто
зірок хаотичний рій

та камінь над нами не тане
ніхто не відкриє секрет
чому сонце тільки мовчить і гасне
як мовчить твій портрет

королева півночі

не вислизай з моїх рук