вчора переглядав "Бляшаний барабан". Criterion випустив режиреську версію, яка довша на 20 хв за ту, що перемогла в Каннах та отримала Оскар за найкращий іншомовний фільм в 1979-1980 роках. там ціла історія.

режисер Фолькер Шлендорф одразу після успіху фільму звернувся до продюсерів з проханням випустити розширену версію, але отримав категоричну відмову. "Ти що, Фолькер, зовсім уже?? Це ж означатиме, що ми в Каннах і на Оскарі показували порізаний і недороблений продукт. Ні, звісно!". ідея розширеної версії воскресла в нульові, коли в Берлінському кіноархіві проводили ревізію і запитали режисера, чи викидати тисячі метрів плівки, відзнятої для "Бляшаного барабана". матеріал відреставрували, а от звук фрагментів, що не увійшли в театральну версію, не зберігся - довелося перезаписувати заново. почалися проблеми. хоча всі актори живі, хтось до невпізнаваності прокурив свій голос, а хтось вже виріс з 12-річного хлопчика. слава богу, допомогли цифрові технології та генетика. наприклад, актрису Катаріну Тальбах(прокурений голос саме її) озвучила донька.

коротенька історія про Катаріну Тальбах. вона народились і виросла в Східній Німеччині, і коли дізналась, що їй доведеться зніматись у відвертих сценах, категорично відмовилась. Фолькер Шлендорф зробив для неї детальну розкадровку усіх епізодів, щоб переконати - нічого з того, що вона не хоче показувати, не потрапить у кадр. для надійності її всю обклеїли чорним скотчем, щоб між нею і 12-річним Давідом Беннентом не було жодного контакту. потім в інтерв'ю для Criterion режисер скаже, що саме тому досі спокійний через етичні моменти. нууууу, ок.

взагалі нові епізоди(сцени з Распутіним, літаючими монахинями, євреєм Файнгольдом з Лемберга) додають ще більше гротеску і химерності у фільм, але таке враження, що не роблять кіно довшим, лише поглиблюють вже існуючі теми і лінії. маст сі, коротше.

#bluray_collection

ви знаєте, що у мене є суперздатність/супервада постійно бачити українське у світовому кіно.

інколи здається, що це дуже притягнуто, тому завжди радію, коли знаходжу пруф (соррі, за звук).

Фолькер Шлендорф про "Землю" у "Бляшаному барабані".

- Будешь выебываться, ударю "Оскаром"! - заорав маестро і вхопив за ніжки золоту статуетку з письмового столу.

так у своїх мемуарах Юрій Іллєнко описує зустріч з режисером Марком Донським. перед цим він уточнює, що "Оскар" Донському вручив Рузвельт за фільм "Райдуга", знятий Київською кіностудією в евакуації 1943 року в Ашгабаді.

сама зустріч(швидше п'янка) описана дуже детально як на відстань у 40 років. режисери пили коньяк, мірялися фільмографіями і нагородами (не на користь Іллєнка, звісно), сварилися і мирилися. "Доповідна Апостолові Петру" називаються мемуари. цікаве чтиво, доволі кумедне і трохи божевільне. ну як трохи.

Марк Донський ніколи не отримував "Оскара". ця інформація тиражувалась в російськомовних джерелах і навіть певний час у 2009 році була у російській вікіпедії. насправді кіно отримало нагороди американської асоціації кінокритиків і газети "Daily News". кінознавець Сергій Тримбач розповідав, що Донський сам підтримував оскарівський міф настільки, що здається почав у нього вірити. з іншого боку, Юрій Іллєнко теж частенько страждав на фальшиві спогади.

а "Райдуга" мабуть справді видатне кіно. звісно пропагандистське і сповнене ненависті до ворога і колабораціонізму. 1943 рік нагадаю. вражає зокрема і візуально те, як їм вдалося зняти українську зиму в Туркменістані з тоннами солі і вати.