я думала писати це чи ні але написала, що знову додало рандомного вайбу моєму каналу (як черговий доказ того, що тут може бути все шо захочеш)

привіт. сьогодні 24 лютого — треті роковини повномасштабного вторгнення росії

тобто пройшло 1 578 240 хвилин. а якщо рахувати з початку анексії криму, то… 5 791 680. не знаю, скільки це пісень твого улюбленого виконавця. але здається, що пройшло ціле життя. ціле життя агресії росії проти нас. здається, вона ніколи не припинялась

але припиниться. я знаю. я вірю

у цей день я, як ніколи, прошу тебе не втрачати віри. і робити те, що ти можеш — допомогти українській армії донатом, провести час із близькими і спробувати не зійти з розуму. ми живемо у складний час. але, рано чи пізно, він закінчиться — і засяє українське сонце. а ми разом із ним

проведи цей день в роботі, у насназі, у навчанні, з сімʼєю, за кермом, у ліжку, на тренувальному центрі — будь-де. і з думкою про військових, про україну, із донатом на дрони або евак, із донатом на операцію, із донатом на… короче. давай подякуємо, а? без наших військових нас би тут не було

але головне — не втрачай віру через лисих ублюдків, гнилих апельсинів і тонн зомбі. ми знаємо, де правда. отже, переможемо

меморіал героїв в серці країни.

як же символічно, що сьогодні лунає по країні тривога. вкотре

До третьої річниці повномасштабного вторгнення варто максимально допомогти війську донатом на русоріз

ніхто не попереджав про найбільш масований обстріл з 22-го на 23-тє лютого, були деякі джерела «своїх моніторингів» та й по всьому.
саме тому важливо реагувати на тривоги не в залежності від того, що намагається розігнати росія задля нашої дестабілізації і при цьому чітко та холоднокровно відсікати «маніпуляції» від правди

було страшно бачити як з вулиць європи зникають синьо-жовті стяги, як зʼявляється докір у очах у світу, було страшно бачити як від нас втомлюються і як все більше та більше біженців бояться говорити про своє походження.

такі нагадування дають нам зрозуміти контекст в якому ми перебуваємо і нагадати, що світ досі з нами, досі за нас.
наші голоса намагалися стишити, нас намагалися знищити, забрати майбутнє та стерти минуле.
та ми досі живі і це «завдяки», а не «всупереч».

сил вистачає рівно на те аби лягти, закинути ноги і сказати «у мене немає сил»

взяла собі за звичку читати книгу дорогою додому/ на роботу.
навіть цих пів години чи 20хв які не просиджуєш в телефоні відчуваються дуже добре