Моя участь у тренінговій програмі для журналістів ІTP не минула дарма. Колективним рішенням наша група вирішила, що проєкт, який придумали в рамках навчання, не має пропадати.
А тому зареєстрували ГО "Клуб Відповідальних Медіа".

Чим буде займатися ця організація, коротко тут. А всі деталі - ще попереду 😉

Нещодавно записала для сайту "Жінки в медіа" три історії про те, як українські журналістки поєднують материнство і роботу.

Почитайте - вони всі дуже відверті та щирі, кожна історія відрізняється 💔

Такі жінки для мене - справжні героїні.

​​Нещодавно разом з колегою проводили тренінг для представників і представниць громадських організацій, які працюють з темою туберкульозу. Їхнім запитом було навчитися ефективно комунікувати з медіа, пропонувати свої теми так, щоб про них хотіли знімати класні сюжети та випускати цікаві матеріали.

Проте в цьому пості хочу поділитися деякими цікавими спостереженнями щодо мови: лексики, яку використовують зараз НГО, які працюють з темою туберкульозу, і яку радять до вжитку всім іншим у публічній комунікації.

Так, наприклад, рекомендується уникати слова "випадки" або "кейси" для позначення статистики. Натомість заміняти їх на слово "люди". Тобто не "100 випадків туберкульозу", а, умовно, "100 людей, хворих на туберкульоз". Таким чином демонструється такий собі людиноцентричний підхід, коли ми не називаємо людей "випадками".

Ще один цікавий момент - це уникати слова "пацієнти". Знов таки, ми можемо замінити на "люди", якщо пишемо щось від себе. Вважається, що "пацієнтами" інших можуть називати лише безпосередньо лікарі, відповідно до свого статусу. А якщо ми - не медики, то і пацієнтами інших теж називати не можемо.

Ну і ще деякі рекомендації, які, в принципі, є доволі банальними, але все одно не всі їх дотримуються:

не використовувати звороти типу "страшна хвороба", "смертельне захворювання", "страждають від жахливої недуги". Тобто не надавати зайвого емоційного забарвлення, навмисне згущуючи фарби, і не додавати трагізму. Це стосується будь-яких тем про здоров'я, а не лише туберкульозу.

Ну і також нагадую, що ось тут є ціла методичка щодо того, як висвітлювати цю тему журналістам.

А фото зі згаданого тренінгу - в якості ілюстрації.

​​❕ Запрошую всіх бажаючих доєднатися на онлайн-тренінг "Гендерночутлива журналістика під час війни" від "Поваги"

24 травня 2024, початок о 16:00

🗒 Реєстрація ось тут.

Завтра, 21 травня, оголосять цьогорічну переможицю Премії імені Георгія Гонгадзе. А поки що пропоную до ознайомлення три інтерв'ю, які записувала з фіналістками.

📍 «Запит на наші розслідування зараз високий». Анна Бабінець — про те, як журналісти Слідство.інфо працюють під час великої війни в Україні

📍 «Ми почали розуміти нашу відповідальність». Інтерв'ю з фіналісткою Премії Гонгадзе-2024, журналісткою та радіоведучою Тетяною Трощинською

📍 «Багато хто у світі досі не може усвідомити, що росія має програти». Інтерв'ю з головною редакторкою The Kyiv Independent

Радіоведуча, журналістка і продюсерка Суспільного Тетяна Трощинська стала переможницею премії імені Георгія Ґонґадзе у 2024 році. Претендували на премію журналістки Анна Бабінець, Ольга Руденко та Тетяна Трощинська.

Підпишіться на NV

​​🗓 Раптом хто в Парижі, то приходьте от сюди. Разом з колежанками будемо говорити про те, якого впливу війни зазнали українські жінки.

Деталі за цим посиланням.

Лутфіє Зудієва - кримськотатарська журналістка, одна з переможниць цьогорічного конкурсу "Честь професії".

Дуже хочу, щоб ви прочитали це інтерв'ю з нею, яке я записувала для сайту "Жінки в медіа".

Лутфіє висвітлює життя кримських татар на півострові та переслідування з боку російського Центру протидії екстремізму. До неї і самої неодноразово приходили силовики з обшуками.

Смілива журналістка робить важливу роботу 💪

Щороку в цей день пишу пости про те, якою складною та водночас класною є професія журналіста.

Я обрала цей шлях свідомо: гурток журналістики, перша публікація в газеті, потім вступ в Інститут журналістики, ну і далі - сотні текстів, розмов, зустрічей з людьми, десятки поїздок і море нових знайомств.

Багато разів думала про те, чим в цьому житті могла би займатися, крім журналістики, і ніколи не знаходжу відповіді. Бо це - не про професію, а про стиль життя.

Лиш за останній рік, мабуть, я по-справжньому усвідомила для себе, як важливо мені бути частиною журналістської спільноти.

З Днем журналіста всіх дотичних, і дякую вам, що ви є 💙

Поки я зберуся з думками, щоб написати щось про другий блок нашої поїздки від The Europe - Ukraine Desk, пропоную до прочитання колонку моєї колежанки Інни Варениці про те, як пройшла (чи не пройшла) завершальна дискусія в цій поїздці в Мадриді.

Було трошки шкода, що цей інцидент зіпсував загальні враження від Іспанії та іспанських медіа, які, в цілому, дуже на боці України та активно висвітлюють війну а нашій країні.

Та, з іншого боку, цілком передбачувано.

​​З корабля на бал: зранку з поїзда, вдень - на тренінг з конфліктно-чутливої журналістики для колег і колежанок з регіональних медіа.

Говорили про те, як працювати з чутливими темами, продумувати питання для інтерв'ювання людей, які пережили травматичні події, а також про те, як швидкоплинно змінюється рекомендована до вживання лексика в соціальній тематиці.

Особливо жвавою виявилася дискусія щодо лексики: слухачі та слухачки цікавилися, чи обов'язково слідувати рекомендаціям щодо людино-орієнтованої лексики і що буде, якщо цього не дотримуватися.

Хочеться наголосити, що це все - лише рекомендації, проте вміння і бажання прислуховуватися до них, як на мене, свідчить про готовність журналістів розвиватися. Адже час реальність довкола нас швидкоплинно змінюється відповідно до реалій, а отже і лексика також.

​​Отже, другий блок програми The Europe-Ukraine Desk від N-Ost. Про першу поїздку можна почитати тут, у пості ФБ, а також трохи в тг-пості. На цей раз ми відвідали Берлін, Париж і Мадрид, де мали нагоду побувати у місцевих редакціях, трохи поспілкуватися з іноземними колегами, а також презентувати себе і свої роботи.

🇩🇪 Так, наприклад, у Берліні були в редакціях Zeit Online, Frankfurter Allgemeiner Zeitung, послухали дискусію Анастасії Магазової та відомої німецької журналістки Катрін Ейгендорф. Наша Ярослава Тимощук показала свій фільм “Черга на прощання” про те, який шлях проходять родини загиблих військовослужбовців, перш ніж ідентифікувати по ДНК, а потім отримати тіло для поховання. А фотографка Катя Москалюк презентувала свою фотовиставку про дружин полеглих військових та розповіла їхні історії. Вже після нашої зустрічі на Die Zeit вийшла колонка як рефлексія німецьких журналістів на наші запитання до них.

🇫🇷 У Парижі окрім візитів у редакції (до речі, тільки у Le Monde тему України постійно висвітлюють понад 20 журналістів) мали також пізнавальну лекцію про французький медіаландшафт із Валентиною Димитровою, професоркою українського походження, яка давно живе у Франції, а ще — офрекордс візит до французького МЗС. Вкотре нагадали також і про те, що Україні дуже потрібна зброя. А ще разом з колежанками Катею Москалюк та Крістіною Бердинських були учасницями публічної дискусії “Жінки в Україні під час війни”. Розповідали зокрема про сексуальне насильство як воєнний злочин, про те, як жінки вимушено заходять у “не жіночі” професії через брак кадрів серед чоловіків, та про долю тих, хто беруть на свої плечі турботу про близьких, поки чоловіки воюють за Україну на фронті.

🇪🇸 Іспанські медіа мають доволі високий інтерес до теми України і всіляко намагаються підтримувати цікавість своєї аудиторії до війни в нашій країні за допомогою історій, репортажів з фронту та інфографіки. Приклад одного з таких крутих матеріалів від at El Confidencial - ось тут. Колеги з іще одного іспанського видання, El Español, розповіли, що намагаються постійно нагадувати своїм читачам, що війна в Україні почалася не в 2022-му, а у 2014 році, що цінно, враховуючи, що західний світ в більшості оговтався і звернув увагу на нашу ситацію лише після повномасштабного вторгнення.

Звісно, було не без ложки дьогтю. Завершальна дискусія на цій програмі, яка мала відбутися у Мадриді за участі нашої воєнкорки Інни Варениці, завершилась тим, що вся українська група включно з Інною, власне, учасницею дискусії, вийшла із зали. Серед запрошених гостей була справжня рок-зірка іспанської журналістики, фотограф, володар Пулітцера, який, натомість, поводився дуже негарно. Більше про це можна почитати у колонці Інни на LB.

Ну і трохи загальних поінтів:
📌 Найчастіше на наших зустрічах, незалежно від країни, обговорювалися такі теми, як: свобода слова і свобода преси, робота журналістів в Україні під час війни і вплив війни на нас, боротьба з корупцією в Україні (так, це цікавить іноземних колег), мирні переговори. Окрема подяка колегам з Іспанії до теми Криму та життя в окупації, про що гарно може розповісти кримськотатарська журналістка Ельмаз Асан з нашої групи.
​​📌 Багато з тих, хто зараз працюють з темою України і війни в Україні, в минулому — кореспонденти московських бюро, можуть знати російську мову та російський контекст загалом. З якогось боку це навіть їм допомагає: журналісти говорять, що свого часу мали нагоду побачити, як працює машина російської пропаганди зсередини.
📌 Чимало іноземних колег читають українські медіа, та дуже потребують побільше якісних текстів про Україну англійською — для того, щоб спиратися на інформацію з першоджерел. Багато хто весь цей час їздить в Україну і знімає безпосередньо на фронті, регулярно привозить свіжі репортажі для своїх видань, щоб тема України не згасла.
📌 Не всі українці по крові і за походженням — справді українці в душі та можуть правильно й ефективно репрезентувати голоси українського народу, на жаль.

Шось останнім часом рідко шерю свої матеріали, бо постійно не вистачає сил на те, щоб вчасно написати нормальний пост у соцмережах. Тож намагаюся виправлятися потроху, і ділюся одним з останніх матеріалів. Це інтерв'ю з психологинею центру Superhumans у Львові Світланою Куценко про те, як проходить психологічна реабілітація військових після тяжких поранень, як-от ампутації та травми обличчя.

В центр я заїжджала під час недавньої поїздки у Львів на Lviv Media Forum.

Такій складній темі як травми обличчя ми приділяємо серію матеріалів. Два попередні: інтерв'ю з CEO Superhumans Center Ольгою Руднєвою, а також - розмова з хірургом, медичним директором центру Андрієм Віленським.

​​В інстаграмі з'явився фейковий акаунт фотографа Макса Левіна, якого вбили росіяни на початку повномасштабної війни. Пост про це написала у себе журналістка Марина Шашкова.

Судячи зі скоіншота, спочатку там було фото Макса на головній, але після скарг на акаунт його прибрали. Нижче в коментарях під її дописом фотограф Женя Котенко також додав скріншот, де невідома особа писала йому нібито з акаунту Макса та цікавилась, як справи.

Зараз в акаунті - фото якогось невідомого мужика, проте в шапці профілю є лінк на загальнодоступний альбом на сервісі Гугл-фото зі знімками, які справді належать Максу.

Киньте скаргу на акаунт, щоб його поскоріше прикрили. Ось тут посилання.

В травні 2024-го Настя Попандопулос стала першою українкою у складі європейської жіночої місії Women’s Safety. Now! до Ізраїлю. У рамках чотириденної поїздки, організованої ГО Elnet, вісімнадцятеро учасниць з різних сфер діяльності — журналістки, активістки, політикині та лідерки громад — дізнавалися про сексуальне насильство, вчинене ХАМАСом у Ізраїлі 7 жовтня 2023 року та опісля, а також спільно працювали над створенням міжнародної платформи для безпеки жінок.

В інтерв'ю NV Настя розповідає, як вдалося потрапити до складу делегації, наскільки відрізняється ситуація із сексуальним насильством, вчиненим під час конфлікту, в Ізраїлі та в Україні, та розмірковує, чому Ізраїль міг би повчитися у нас.

Ще трошки з останніх інтерв'ю - оця розмова з членкинею правління Суспільного Марією Фрей для сайту "Жінки в медіа". Воно вийшло дуже жіночим в плані того, що тут говоримо про невидиму роботу, яку виконують жінки щодня окрім роботи основної, про доглядову працю, оплату на ринку медіа в Україні та багато іншого.

Може, колись я нарешті знайду достатньо часу і ресурсів, щоб вести цей канал регулярно, але поки - зникаю, і знов з'являюся, щоб трошки розказати про те, що робила і роблю останнім часом.

Отут, наприклад, можна почитати мій матеріал про програму "Дбаємо про своє здоров'я", яку робили разом з ГО "Жінки в медіа". Колежанки, які скористалися програмою, розповідають, чому вчасне обстеження та регулярні візити до лікаря - це дуже важливо, і як не забувати турбуватися про себе.

Хочу також поділитися нещодавнім інтерв'ю на NV із Валентиною з Сєвєродонецька. Жінка працювала там у місцевій пекарні, коли почалася повномасштабна війна, ще залишалася у місті, аж поки не отримала поранення та не була змушена виїхати на лікування. Її чоловік все ще живе у окупації і не виїжджав звідти - таким було його рішення.

Ця розмова з Валентиною для мене цікава тим, як вона розповідає про свої погляди на ситуацію. Чому залишалася, чому не думала, що місто можуть окупувати знову - це ж вже було раніше, чому називає ті кілька місяців у охопленому боями місті "як у Бога за пазухою", якщо вони жили у підвалі, готували їсти на генераторах, а навколо Сєвєродонецька вже всюди стояли блокпости?

Як люди аргументують свої (та чужі) рішення залишатися, не виїжджати, чому впевнені, що скоро все закінчиться та їм вдасться повернутися додому?

Багато складних питань, відповіді на які - такі неоднозначні, і часто - такі незрозумілі.

Media Development Foundation поділилися дослідженням щодо заробітних плат на ринку медіа в Україні.

"Загальна тенденція – журналісти на стрічках новин мають найменші оплати праці, “універсальні бійці”, журналісти-розслідувачі та воєнні репортери на національному рівні мають вищі оплати праці. Водночас, усі великі та середні медіа зазначили необхідність підвищення заробітних плат журналістам".

Повне дослідження тут.

Картинка для привернення уваги.

Періодично пишуть прес-секретарі, піарники різних людей і компаній та пропонують якісь "готові інтерв'ю" та "тексти" для публікації на NV.

Зазвичай таке у редакції не практикується, як мінімум, через те, що не все, що пропонується, підходить під редакційний формат.

Ну і є ще одна причина: ексклюзивність матеріалу. Чомусь такі піарники забувають попередити, що вони розіслали цей самий текст ще десяти медіа, і хтось з тих медіа уже зголосився опублікувати його в себе.

Навіяно сьогоднішнім запитом на публікацію одного тексту. Вже побачила його на іншому сайті 🤷‍♀️