Росіяни говорять про застосування Україною "далекобійної" зброї і "належну" відповідь. Світові ЗМІ це перекладають як long-range missiles. До нас це знову вертається уже з посиланням на солідні західні видання, ми ж любимо посилатися на них.
Що ж насправді? Зазираємо в гугл. Згідно з класифікацією, зокрема у США та Росії, long-range missiles починаються десь з 5 тис. км, середньої дальності – від 1 тис.
Дальність ATACMS – 300 км!!!
Чому ж світ та й ми самі повтроюємо нісенітницю про "далекобійну" зброю?

До 20-річниці Помаранчевої революції кілька моїх цитат у The Page:
"Цікаво політику Ющенка Олексій Гарань оцінив у колонці для УП ще у 2012 році: «Політика Ющенка (при багатьох правильних і красивих словах про євроінтеграцію, національну гідність тощо) виявилася контрпродуктивною і сприяла приходу до влади Януковича. Тепер це всім очевидно. Крім Ющенка. Хоча це зовсім не применшує велич ані самого ненасильницького масового протесту, ані його учасників, які вийшли на Майдан заради захисту власної гідності».
"Олексій Гарань, професор політології Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи», який тоді працював у штабі Ющенка, так пояснює свій вибір The Page: «Ми усвідомлювали: якщо Ющенко прийде до влади, далеко не факт, що він зможе цим ефективно розпорядитися. Ми про це знали, але це була друга загроза. Перша – Янукович».
«Помаранчева революція стала святом перемоги власної гідності над острахом і фальсифікаціями, осяянням свободою й піднесенням духу. Однією з найбільш пам’ятних сцен Помаранчевої революції була щоденна спільна молитва десятків тисяч протестувальників на Майдані Незалежності. У ній брало участь духовенство всіх головних українських конфесій: православні, греко- і римо-католики, протестанти, іудеї, мусульмани. Впевнений, що для багатьох, як і згодом Євромайдан, це був один із найвеличніших періодів життя, бо став справжнім духовним розкріпаченням (незалежно від подальших розчарувань)», – згадує у своїй книзі Олексій Гарань.
"проблема не тільки в Тимошенко. Олексій Гарань пригадує, як серед експертів і журналістів швидко почала поширюватися думка, що Ющенко пішов в «астрал», тобто просто віддалився від виконання власних обов’язків. Сам третій президент України інколи пояснює це тим, що в нього два роки не було парламенту."
«Тимошенко бачила себе майбутнім президентом з самого початку. Цього побоювався Ющенко. Для нього головним ворогом став не Янукович, а Тимошенко», – згадує Гарань, який був добре інформований щодо подій на Банковій.
Також він нагадує, що українці мали шалені сподівання на Ющенка, але вони не справдились. Своєю чергою, Янукович, перебуваючи в опозиції, мав перевагу постійної критики влади, «сидів на гілці дерева і чекав, поки трупи його ворогів пропливуть річкою». Так і відбулося.
Олексій Гарань критично ставиться до досягнень Віктора Андрійовича, але підкреслює, що все ж він почав переговори про асоціацію до ЄС, про безвіз для українців. Ющенко чітко заявив про бажання отримати програму Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) для України.
Але тоді це не було сприйнято в самому НАТО. Альянс у 2008 році ухвалив «дивну формулу»: Україна і Грузія колись доєднаються до нього, але ПДЧ країнам не надали.
«Роль зіграли й розбрати в самій «помаранчевій команді». «Партія регіонів» активно протидіяла. Ющенко завалив важливу частину умов Помаранчевої революції: боротьбу з корупцією та верховенство права. Вдарила й світова економічна криза 2008-2009 років», – згадує політолог НАУКМА.
Проте Гарань зазначає, що Януковичу навіть після обрання президентом у 2010 році довелося грати вже за новими правилами. Він хоч і просував нейтралітет щодо НАТО, але продовжував рух до ЄС, допоки восени 2013-го тиск москви не переріс в антиєвропейську кампанію.

Про опитування "Соціального моніторингу" на замовлення American Political Services (хто переможе на виборах) кілька моїх цитат у The Page:
Олексій Гарань, професор Києво-Могилянської академії та науковий радник Фонду «Демократичні ініціативи», не ставить під сумнів результати дослідження. Проте він підкреслює, що раніше між соціологами існувала «мовчазна згода не проводити рейтинги, пов’язані з виборами».
«Мені здається, що вкидати таку інформація зараз точно непродуктивно. Чим більше ми починаємо говорити про те, що Залужний перемагає Зеленського в разі проведення виборів, тим більше ми накручуємо конфлікт і роз’єднаність всередині суспільства», – наголошує Гарань.
«Очевидно, що такі закриті опитування робляться. Також популярність тих чи інших політиків можна визначити опосередковано. Проте замовник опитування – American Political Services – прямо зазначає, що вони є політичними консультантами, лобістами... Тобто вони просувають чиїсь інтереси», – наголошує Гарань.
Також він згадує й про Центр «Соціальний моніторинг», який під час Помаранчевої революції у першому турі виборів президента замінив власний екзит-пол, що демонстрував перемогу Ющенка на позитивні для Януковича результати.
«Історія цієї структури не є безплямною. Згодом вона співпрацювала з ОПЗЖ. Хочеться вірити, що зараз центр змінив свої підходи», – каже професор політології НАУКМА.
Олексій Гарань зауважує, що питання про початок переговорів щодо замороження війни частково передбачає позитивну відповідь. Адже наприкінці запитання присутня фраза «наша країна вже зазнала великих втрат», що підштовхує людину до вирішення проблеми — навряд чи хтось позитивно сприймає втрати.
«Це не перше опитування, яке показує, що понад половину українців готові до переговорів, але знову ж таки — про що і на яких умовах? У таких темах від різної постановки питання будуть змінюватись результати», – каже Олексій Гарань. https://thepage.ua/ua/politics/zaluzhnij-peremozhe-zelenskogo-chomu-ce-destruktivna-teza

Св. Миколай з гвинтівкою (див. фото). З днем ЗСУ і Миколаєм!

"Чи претендувати Україні на частку спадщини CРСР в країнах "Глобального Півдня"?" Так називалася дискусія у межах Другої міжнародної конференції "Crimea Global. Understanding Ukraine through the South" 21-22 листопада (організованою, зокрема, Офісом Кримська платформа"). Радянський Союз вчиняв великі злочини в Азії та Африці. Згадаємо Афганістан і знищення мільйона афганців. Згадаємо марксистські диктатури в країнах Африки. Як приклад – Ефіопія, де колективізація за радянськими лекалами призвела до голоду.
Але ці теми в цих країнах треба подавати дуже делікатно, тому що Радянський Союз загалом тут має позитивний імідж. І пов'язано це з тим, що Радянський Союз допомагав цим країнам.
Ми чуємо зараз у повсякденному дискурсі, наприклад, від представників Африканського Національного Конгресу, від представників Індії, що Москва завжди їм допомагала і тому вони не можуть її засуджувати. Ми маємо багато зробити для того, щоб деконструювати цю радянську допомогу і показати, що Україна, як частина Радянського Союзу, брала участь у цій допомозі, що українські дипломати були дуже активно задіяні в процесах деколонізації цих країн. До речі, можна згадати першого президента Індонезії Сукарно, який у 1946 році закликав мешканців індонезійського міста Джокьякарта вийти на вулиці і взяти участь у демонстрації, щоб подякувати Українській РСР, адже саме Українська РСР підняла питання про незалежність Індонезії в ООН. Тому перед нами стоїть подвійне завдання: з одного боку, показати, що Радянський Союз був колоніальною імперією, а з іншого боку, якщо історично ця імперія допомагала цим країнам, то вони повинні розуміти, що серед учасників цієї допомоги чільну роль відігравала саме Україна.
Про учасників і сам запис див. https://dif.org.ua/article/chi-varto-ukraini-pretenduvati-na-chastku-radyanskoi-spadshchini-v-krainakh-globalnogo-pivdnya

Збереження російських баз в Сирії? Такий сценарій відкидати не треба, і аналітики не мають впадати в ейфорію, коли говорять про майбутнє Сирії, тим більше, що є також і сценарії розколу Сирії, і навіть турецької окупації частини країни. Але хотілося б сподіватися на те, що нова влада буде проводити поміркований курс на об'єднання країни і не піде на продовження російської воєнної присутності після всіх злочинів Москви https://www.youtube.com/watch?v=0ymzSbGJHzY&ab_channel=%D0%A2%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D0%B0%D0%BD%D0%B0%D0%BB%D0%9F%D1%80%D1%8F%D0%BC%D0%B8%D0%B9

Можлива миротворча місія в Україні буде, радше, не місією Європейського Союзу, адже його члени мають різні позиції щодо війни в Україні. Натомість це може бути місія окремих держав, таких як Франція, Велика Британія, Німеччина, Польща, Італія, скандинавські країни. Розміщення такої місії може бути частиною домовленостей між Україною та РФ щодо перемир’я.
Якщо там будуть європейські країни, і навіть якщо вони, умовно кажучи, виходячи з чисельності, озброєння тощо, не зможуть зупинити можливу подальшу російську агресію, то все одно це буде важлива присутність. І Росія навряд наважиться напасти на цей контингент», — каже радник «Демократичних ініціатив».
Окрім того, фахівець вважає ключовим питанням те, де будуть розміщені миротворчі сили. Якщо це буде нинішня лінія бойового зіткнення, то це означатиме зупинку бойових дій, але окуповані території залишаться під контролем РФ.
Про досвіди миротворчих місій у світі
Олексій Гарань розповідає, що мандат миротворців, себто їхні повноваження в країні, куди їх відправляють, визначають міжнародні організації, які це роблять (ООН, Євросоюз тощо).
Часто європейські місії впливають на позитивний розвиток подій і досягнення миру. У цьому контексті Гарань згадує миротворчі місії ООН в Анголі. Зокрема у 1996-1999 роках в одній з місій брав участь український контингент з понад 200 людей.
Але є й негативні досвіди, такі як під час Боснійської війни у 1990-х. Тоді нідерландські миротворці, які мали обмежені можливості, не змогли захистити боснійців-мусульман від наступу сербів. Це зокрема призвело до так званої різанини в Сребрениці, де у липні 1995-го було вбито понад 8 тисяч цивільних боснійців-мусульман. Примітно, що того ж періоду український контингент в Боснії зміг домовитися з сербами й, не вступаючи з ними в бій, евакуювати з підконтрольної території цивільних мусульман, врятувавши їх від наступу сербів.
Окрім миротворчих місій ООН були й інші, збройні місії, розповідає Олексій Гарань. Під час Корейської війни 1950-1953 років Північна Корея з допомоги СРСР та Китаю напала на Південну Корею та окупувала майже весь Корейський півострів. Тоді ООН створило командування з багатонаціональними військами, яке вступило у конфлікт і врешті допомогло вийти Південній Кореї майже на кордони Китаю. А коли в конфлікт вступили так звані китайські "добровольці", КНДР знову почала наступ, який закінчився на місці, звідки почався конфлікт.
«Там була казусна ситуація. Вона полягала в тому, що місце Китаю в ООН тоді обіймав режим Чан Кайші на острові Тайвань, тобто Китайська Республіка з формального погляду. І радянський представник тоді на знак протесту залишив засідання Ради безпеки ООН, де був СРСР. Після цього швиденько проголосували механізм створення командування. У результаті цього дійсно вдалося створити сили, які не просто зупинили війну, а взяли реальну участь у відбитті агресії», — каже Гарань. https://hromadske.radio/podcasts/na-pulsi-analizuiemo-holovne-na-hromadskomu-radio/yevropeyski-myrotvorchi-viyska-v-ukraini-khto-zdatnyy-navazhytys

Планували говорити на @Радіо NV про опитування із зовнішньої політики Центру "Нова Європа". Але ж оскільки горезвісний Бойко щойно вискочив із заявою про "радикалів" і "утиски російської мови", то почали з цього. Я прямо назвав його "мерзотником", але зробив застереження, що радісні заяви на кшталт "всю російську літературу - на туалетний папір" якраз грають бойкам на руку. Згадав і про те, що на Радіо "НВ", коли іде передача з російськомовними гостями з-за кордону, користуються російською без дубляжу. Але ж в даному випадку це виправдано з техічної точки зору.
А потім повернулися до запланованої розмови про опитування  Центр "Нова Європа" / New Europe Center Я з приємністю  високо оцінив роботу колег. Сконцентрувалися на оцінках українцями іноземних політиків. Я наголосив: ЗМІ некоректно порівнюють, рівень довіри до Трампа в Україні (44%) з меншою довірою до нього в Європі, бо Pew Research Center робив це опитування навесні 2004 р., коли лише  розгорталася виборча кампанія в США. І, очевидно, тоді була інша ситуація. Просто треба повністю читати коментарі "Нової Європи", де на все є посилання https://www.youtube.com/watch?v=Ph_jdJTYzvI&ab_channel=RadioNV

23 грудня "Демініціативи" презентують "Підсумки року" з питань зовнішньої політики. А поки що я коментую опитування шанованого Центр "Нова Європа" / New Europe Center , зокрема, про довіру 44,6% українців Трампу.

Опитування проводилося у тиждень з 15 листопада, тобто це вже якраз після обрання Трампа. А тепер давайте подивимося, яка недовіра серед українців до Трампа - 47%. Поділеними є настрої українців!

Якщо ми порівняємо з іншими європейськими лідерами, то більше довіри серед українців мають і голова єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, і президент Польщі Анджей Дуда, президент Франції Еммануель Макрон, президент Молдови Майя Сандул, прем'єр-міністр Великобританії Кір Стармер, і генсек НАТО Марк Рютте. До них більша довіра, ніж до Трампа.

У порівнянні з минулорічним опитуванням (а «Нова Європа» проводить його щорічно), довіра до Байдена дуже знизилася. Вона впала майже на 27%. Але все одно довіра до Байдена поки що більша, ніж до Трампа.

За місяць до початку повномасштабної війни встановили з друзями (анти)номінаці 2021 року:
Вчений року - Ілля Кива
Військовий року - Олексій Арестович
Залізничник року - Сергій Лещенко
Вчитель року - Євгенія Більченко
Медик року - Євген Комаровський
Журналіст року - Дмитро Гордон
Активіст року - Остап Стахів
Бізнесмен року - Геннадій Балашов
Юрист року - Володимир Зеленський
Верховний головнокомандувач року - ?
Путчист року - Рінат Ахметов
Суддя року - Олександр Тупицький
Політик року - Микола Тищенко
Музикант року - Моргенштерн

-Мені імпонує аргумент ексочільника МЗС Dmytro Kuleba. Він наголошує, що, спілкуючись із союзниками про миротворців, йому важко уявити розгортання величезного контингенту, мабуть, десь до 100 тисяч осіб по всій лінії фронту, адже це такі затрати, що набагато дешевше надати Україні необхідну зброю, ніж потім забезпечувати логістику і перебування миротворців всередині самої країни.
- уявімо, що нас дотиснуть до якогось там перемир’я, і ми скасовуємо воєнний стан, починаємо проводити вибори. А хто нам дасть гарантію, що після завершення цих виборів Путін не нападе знову?
- Кремль користуватемуться розмовами про переговори, мовляв, бачите, тут є десь зрада. Я вже не кажу про те, що можливо таки доведеться починати ці переговори. І тут, безумовно, росіяни розганятимуть "зраду" в українському суспільстві. Також вкидатимуть ідею про «нелегітимність» Зеленського, що треба якомога швидше проводити вибори…
А більше див. тут https://galychyna.if.ua/.../oleksiy-garan-tramp-mozhe.../

Сьогодні 105 років від дня створення Ліги Націй – прообразу ООН. Головна критика її діяльності полягала в тому, що силових інструментів примусу до миру у неї фактично не було, за винятком зобов'язань розірвати з агресором усі економічні й культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Але Ліга Націй так і не змогла зупинити агресії Німеччини, Італії, Японії та СРСР (проти Фінляндії).

А є ще й український (!) вимір неспроможності Ліги. У своїй ухвалі від 23 лютого 1921 р. Ліга Націй визнала, що Східна Галичина перебуває під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику Варшави. Рішення про остаточний статус Західної України було відкладено. Та вже 15 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) ухвалила рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі і над Східною Галичиною. Щоправда, було зафіксовано, що «етнографічні умови вимагають автономного статусу для східної частини Галичини». Але тодішня Варшава на це просто наплювала.

У порівнянні з Лігою Націй, ООН все-таки має трохи більше можливостей щодо примусу: створення миротворчих місій ООН або, як під час війни в Кореї, створення Сил ООН, які зрештою зупинили агресію тогочасного Кіма, підтриманого Росією та КНР. Але, як показують нинішні події, цих можливостей недостатньо для зупинки агресора, зокрема Росії. Зрештою, ООН може повторити долю Ліги Націй.

До речі, цікаво, що Ліга все-таки здійснила успішне посередництво у низці випадків, зокрема, про поділ Верхньої Силезії між Польщею та Німеччиною (1922), про передачу Аландських островів Фінляндії (1921), про визнання німецькомовної Клайпеди (тоді Мемель) литовською тощо. А от з окупованого Вільна (Вільнюс), поляки так і не пішли.

Також Ліга ухвалила у 1926 р. «Slavery convention» проти рабства - в результаті 200 тис. рабів було звільнено. У 1936 р., після 10 років підготовки, було схвалено міжнародну конвенцію про боротьбу із наркоторгівлею, що діє й досі (!). Було ще кілька успішних гуматнітарних кроків. Але з головним – підтриманням миру та безпеки – Ліга не впоралася.

Ще одна паралель із сьогоденням і, одночасно, парадокс. Створення Ліги було ініціативою президента США Вудро Вільсона і включено до тексту Паризького мирного договору (1920). Однак через внутрішньополітичну боротьбу і традиційний «ізоляціонізм», сенат не ратифікував договір, і США опинились поза межами Ліги Націй, що теж вочевидь скорочувало її можливості. Зрештою, американський «ізоляціонізм» не зміг перешкодити початку Другої світової.

Чим не урок для сьогодення? Послаблення зв’язків США з Європою та НАТО може призвести до катастрофічних наслідків. Але чи вчать нащадки уроки історії? Сьогодні 105 років від дня створення Ліги Націй – прообразу ООН. Головна критика її діяльності полягала в тому, що силових інструментів примусу до миру у неї фактично не було, за винятком зобов'язань розірвати з агресором усі економічні й культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Але Ліга Націй так і не змогла зупинити агресії Німеччини, Італії, Японії та СРСР (проти Фінляндії).

А є ще й український (!) вимір неспроможності Ліги. У своїй ухвалі від 23 лютого 1921 р. Ліга Націй визнала, що Східна Галичина перебуває під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику Варшави. Рішення про остаточний статус Західної України було відкладено. Та вже 15 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) ухвалила рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі і над Східною Галичиною. Щоправда, було зафіксовано, що «етнографічні умови вимагають автономного статусу для східної частини Галичини». Але тодішня Варшава на це просто наплювала.

У порівнянні з Лігою Націй, ООН все-таки має трохи більше можливостей щодо примусу: створення миротворчих місій ООН або, як під час війни в Кореї, створення Сил ООН, які зрештою зупинили агресію тогочасного Кіма, підтриманого Росією та КНР. Але, як показують нинішні події, цих можливостей недостатньо для зупинки агресора, зокрема Росії. Зрештою, ООН може повторити долю Ліги Націй.

До речі, цікаво, що Ліга все-таки здійснила успішне посередництво у низці випадків, зокрема, про поділ Верхньої Силезії між Польщею та Німеччиною (1922), про передачу Аландських островів Фінляндії (1921), про визнання німецькомовної Клайпеди (тоді Мемель) литовською тощо. А от з окупованого Вільна (Вільнюс), поляки так і не пішли.

Також Ліга ухвалила у 1926 р. «Slavery convention» проти рабства - в результаті 200 тис. рабів було звільнено. У 1936 р., після 10 років підготовки, було схвалено міжнародну конвенцію про боротьбу із наркоторгівлею, що діє й досі (!). Було ще кілька успішних гуматнітарних кроків. Але з головним – підтриманням миру та безпеки – Ліга не впоралася.

Ще одна паралель із сьогоденням і, одночасно, парадокс. Створення Ліги було ініціативою президента США Вудро Вільсона і включено до тексту Паризького мирного договору (1920). Однак через внутрішньополітичну боротьбу і традиційний «ізоляціонізм», сенат не ратифікував договір, і США опинились поза межами Ліги Націй, що теж вочевидь скорочувало її можливості. Зрештою, американський «ізоляціонізм» не зміг перешкодити початку Другої світової.

Чим не урок для сьогодення? Послаблення зв’язків США з Європою та НАТО може призвести до катастрофічних наслідків. Але чи вчать нащадки уроки історії? Сьогодні 105 років від дня створення Ліги Націй – прообразу ООН. Головна критика її діяльності полягала в тому, що силових інструментів примусу до миру у неї фактично не було, за винятком зобов'язань розірвати з агресором усі економічні й культурні зв'язки, оголосити йому загальну блокаду. Але Ліга Націй так і не змогла зупинити агресії Німеччини, Італії, Японії та СРСР (проти Фінляндії).

А є ще й український (!) вимір неспроможності Ліги. У своїй ухвалі від 23 лютого 1921 р. Ліга Націй визнала, що Східна Галичина перебуває під польською воєнною окупацією і засудила антиукраїнську політику Варшави. Рішення про остаточний статус Західної України було відкладено. Та вже 15 березня 1923 р. Рада послів великих держав (Великої Британії, Франції, Італії та Японії) ухвалила рішення про визнання суверенітету Польщі над всією територією, якою вона фактично володіла, в тому числі і над Східною Галичиною. Щоправда, було зафіксовано, що «етнографічні умови вимагають автономного статусу для східної частини Галичини». Але тодішня Варшава на це просто наплювала.

У порівнянні з Лігою Націй, ООН все-таки має трохи більше можливостей щодо примусу: створення миротворчих місій ООН або, як під час війни в Кореї, створення Сил ООН, які зрештою зупинили агресію тогочасного Кіма, підтриманого Росією та КНР. Але, як показують нинішні події, цих можливостей недостатньо для зупинки агресора, зокрема Росії. Зрештою, ООН може повторити долю Ліги Націй.

До речі, цікаво, що Ліга все-таки здійснила успішне посередництво у низці випадків, зокрема, про поділ Верхньої Силезії між Польщею та Німеччиною (1922), про передачу Аландських островів Фінляндії (1921), про визнання німецькомовної Клайпеди (тоді Мемель) литовською тощо. А от з окупованого Вільна (Вільнюс), поляки так і не пішли.

Також Ліга ухвалила у 1926 р. «Slavery convention» проти рабства - в результаті 200 тис. рабів було звільнено. У 1936 р., після 10 років підготовки, було схвалено міжнародну конвенцію про боротьбу із наркоторгівлею, що діє й досі (!). Було ще кілька успішних гуматнітарних кроків. Але з головним – підтриманням миру та безпеки – Ліга не впоралася. Далі тут: https://nv.ua/ukr/opinion/liga-naciy-profesor-garan-pro-uroki-dlya-sogodennya-50480734.html

ATTENTION! DEADLINE Feb. 9th!
For FOREIGN universities, educational and cultural institutions, think tanks, and individual researchers (a Ukrainian partner will be an advantage): the Lysiak-Rudnytsky Ukrainian Studies Programme 2025, implemented by the Ukrainian Institute - Український інститут in cooperation with the Democratic Initiatives Foundation-Фонд "Демократичні Ініціативи" and partly sponsored by the Міжнародний фонд "Відродження" / International Renaissance Foundation.
Eligible Project Formats:
This year, the Programme will support the following projects that pursue the goals to:
Develop and implement university courses (including MOOCs), with priority on undergraduate level and open/general courses;
Organize research visits, field trips, and summer schools focusing Ukraine and, when circumstances allow, in Ukraine;
Organize international and interdisciplinary scholarly conferences on Ukraine;
Conduct and publish research on LRP priority topics for the given year/period;
Translate specialized academic literature and archival materials from Ukrainian into other languages.
2025 Competition Priority Topics:
Decolonizing Knowledge about Ukraine — Rewriting Ukrainian culture and history from the perspective of decolonization and undoing epistemic biases in global scholarship about Ukraine;
Ukraine and the World — Ukraine’s role in European and global cultures, history, and politics;
Crimean Tatar studies;
Intercultural Ukraine — History and culture of Ukraine’s diverse communities;
Independent Ukraine — History of Ukraine since 1991;
Resilient Ukraine — Russian war against Ukraine (2014 –) and resilience: social, cultural, security, political, environmental, and economical dimensions.
We strongly encourage applications in support of projects that engage with one or more topics from the above list, are interdisciplinary in nature, expand the field of Ukrainian and Crimean Tatar Studies, and are designed to have an impact on the global community beyond the project lifespan.
For more see https://ui.org.ua/.../lysiak-rudnytsky-ukrainian-studies-2/

Щойно почув від Сергія Руденка та Євгена Магди, що ніхто із західних політиків не визнав своїх помилок напередодні війни щодо підтримки України. Це правильний в цілому посил. Але якщо ми хочемо, щоб наша позиція сприймалась бездоганно, маємо бути максимально точними. Людські дії часто суперечливі, несподівані. Це стосується і політики.Так от був, принаймні один, несподіваний випадок - від політика, ставлення до якого в Україні було надзвичайно критичним. І це .... Вальтер Штайнмаєр. Ми в Democratic Initiatives Foundation-Фонд "Демократичні Ініціативи" згадували про це як закордоном , так і в Україні.
Ось що сказав Штайнмаєр 4 квітня 2022 р.: "My adherence to Nord Stream 2 was clearly a mistake," he said. "We were sticking to a bridge in which Russia no longer believed and which other partners had warned us against... I did not believe Vladimir Putin would embrace his country's complete economic, political and moral ruin for the sake of his imperial madness," he added.
"In this, I, like others, was mistaken." https://www.reuters.com/.../i-got-putin-wrong-says.../