ЛІ
    ЛІ
        ТИ

коли вони дивляться,
ти худе і русяве, чомусь зависоке дівча.

коли ніхто не дивиться,
ти стаєш навшпиньки і обличчям зливаєшся з місяцем.

коли вони дивляться,
твої туфлі лаковані і нейлонові банти яскраво виблискують.

коли ніхто не дивиться,
ти стаєш хмариною пилу, що здіймається понад дорогою.

коли вони дивляться,
то бачать лиш усмішку, що зменшує очі і лиється, лиється, лиється.

коли ніхто не дивиться,
ти показуєш оскал й котячий язик висуваєш, облизуєш хмари вершкові.

коли ніхто не дивиться,
ти хижацько замахуєш пазурі, ніздрі свої роздуваєш драконячі.

коли вони дивляться,
вони бачать вівтар із донькою, чиєюсь невісткою.

та не бачать вони
як ребром постаєш - праміцною, затятою кісткою. 


та нехай вони дивляться,
колись вони вдавляться.

коли у нас дитинство ще біліло
і кожен скалив зуби, і гарчав,
коли себе я гірко не любила -
Остап мені цукерки дарував.

ми говорили - я колись поїду,
я кимось стану, видам кілька книг.
на завтра треба вчити енеїду.
дивись як гарно, скоро буде сніг.

і бив мороз тоді в благе віконце.
весна гатила свій ревучий грім.
ми всі боролись за місця під сонцем,
але не всі штовхалися при цім.

як би хотілось знати в тому часі,
що це життя як кригу понесе!
щоби разом зі світлом непогасним
іти додому золотим шосе.

кидати чисті погляди зненацька,
з хоробрістю противитись юрбі.
як доброта вважалася за слабкість,
як ти її так виплекав в собі?

іще доросле не набрало змісту,
ще я ніяк слова не доберу.
пекуче сонце прогуло над містом.
Остап загинув в Часовім Яру.

він зійшов на пероні в могутній величі сонця,
розпливлися пасати, парує подих ефіру.
фігура з чорного каменю сліпучо тремтить на морозі.

Джа, я знаю чому ти тут,
та більше тобі не вірю.

ну куди в мінус десять у шамі та шалику?
я на тебе погляну – аж зводить від болю кістки.

Джа, ти приїхав іздалеку,
ти ще не знаєш,
що любов - це така сама розкіш, як прянощі і шовки,

що рубіни криваві у моїй землі перекопані млявим поріддям диктаторів,
що земля моя, як і твоя - заручниця своїх багатств.

що усе, що дісталося нам від прабатька і матері,
розтрощили й понесли у східний смердючий палац.

тож я можу схилитись в смиренні, подобі поклону,
та як би ти не хотів,

Джа, мій Бог стоїть у шоломі
й усміхнено направляє у пекло моїх ворогів.

Джа, мій Бог у полоні,
не знає, що дім підпалили, засипали сіллю.

Джа, мій Бог у могилі,
а мав навесні відгуляти весілля.

і якщо ти подивишся своїм всевидячим оком,
їх занадто багато, щоб гнів залишався пороком.

я ходжу помолитись і квіти на пам'ять садити.
ця земля вже священна, то як вона може горіти?

я живу в верховітті будинків і навіть не мрію
ступати на землю
брудну і велику,
що замішана з пилу і теплого молока.

ну хіба що лиш визирну з крони,
як весна буде з поля іти і квітчати вам груди травою,
у тій смужці маленькій, де сотні уже прапорів.

що чекати, як рік високосний.

тільки пам'ять про тебе болить так, що зорі серпневі
покололи всю душу - буває, за нею сягну
і під ніготь залазить холодне проміння.

від ранесеньких літ
я обожнюю давнє повір'я -
на Явдохи лягати на землю і слухати як позіхає земля,
пробудившись по той бік ріки.

сподіваюсь ти крутиш гайки у колесах орбіт
і замінюєш шпиці сузір'ям,
бо підозрюю там вже давно все до біса зламалось
й просило міцної руки.

THE HITCHIKING BALLAD

знаєш, найгірше - це мотель.
синя дорога схилом.
бачити вогники тих осель -
ось що мені не сила.

хтось пригадається і тоді
ніжність зжере до крихти.
вилию душу оце тобі,
може, і спогад стихне.

мокре узвишшя, далекий спів,
мандри на ногу босу.
сотні разів я уже хмелів -
тисячі падав в фосу.

падав зі сходів, дахів, зате,
часом бувало смішно.
в принципі, падати - це святе.
тільки любити грішно.

але як згіркне бува печаль,
думаєш: це довіку
пам'ять плестиме свою вуаль,
цвіт на її повіках?

вигин дороги, її стегна.
думав - усі забутні.
десь поза горами йде весна
в краденій синій сукні.

я би, напевно що, теж згрішив,
вміти би тільки красти.
щось пропустив, не зігрів, пропив -
я ж бо не знав, що щастя.

бачиш, я дурень, та не простак.
граю на дримбі й альті.
ти не журися, маленька, так -
березень зробить сальто,

все завирує і змінить вмить,
чисто як білка хутро.
я не беруся тебе учить -
дурні бувають мудрі.

○

він говорив і плелась дорога,
сосни стрибали у стрімчаки.
добре що хоч не питав нічого.
я би вже кинулась навтьоки.

немає саду — є твоя дочка.

боронь комусь заходити сюди.
тут поле вимерле. тут вже гілляччя чорне.
коли згорілий сад тебе пригорне,
не згадуй, як котилися плоди.

коли вже вікна вибиті, мов очі,
не глипають з-під ночі на тини,
поріг і комин звилися в одне,
калейдоскопом завертіле, клоччя,

не думай: а чому я пам'ятаю
ім'я того захвицяного пса,
що років сорок тут не завиває?

коли жилава висохла рука,
десниця суму, горло притискає,
не згадуй давню провесінь, яка

дива творила в повноводді синім,
не згадуй сміх, тим паче добрі вісті.
не згадуй предків, що водили в храм
аж доки осінь в ночі горобині
тебе віднесла з рідного обійстя
і знавіснілим віддала птахам.

хай хто тебе закинув на край світу,
якби він знав, що ти вернеш колись,
то балки не прогнили б так за літо
і бур'яни би так не розрослись.

та вороття минулому нема.
тож пом'янеш виною, без вина.

якби ж раніше знати, то авжеж...
вже перейшло мереживо пожеж.
десь є твій син, хоч ти його не знаєш.
десь є дочка, хоч ти й не признаєш.

і плечі їй вкриває позолота,
таким, як сад цей, відблиском густим.

кропива проводжає за ворота
і трохи далі проводжає дим.