як серце завиває в грудях!
склепіння лісу над чолом.
нехай по-моєму не буде -
аби ж по долі не було.

смереки б’ють на сполох буднів,
вдягають голку рукавиць.
а мої предки волелюбні
теж не боялись громовиць.

вони під танець йшли за межі
і знали таїну з осердь:
тих, кому випадала Вежа,
уже не налякає Смерть.

ЛІТО ФРЕНКІ

сонце сідає на дах погрітись.
ластівки стрімголов.
я вже забула, та де подітись -
буду писати знов.

буду писати про те, що буде.
віще, як сон. без сну.
лиш не питайте, що значить, люди-
роки за два збагну.

то вже така наступила ера:
вірші у ній - слова.
усмішка, подив, стою у дверях.
слухай, а я - жива.

юрми не вміють убить стилетом:
камінь бере юрма.
слухай, для чого мені – поетом
бути, як я - дурна?

все, що я знаю на цьому світі
прозою й не скажу.
руки твої літеплом зігріті,
тихим плачем дощу.

довго ще, довго тобі боліти -
чистий болючий щем.
що там лишилося того літа…
слухай, давай втечем.

сонце не сіло і світло досі.
гайда підем на луг.
грози заплутались у волоссі.
ти мій єдиний друг.

сонце зализує наші рани.
ластівки стрімголов.
вір мені потайки - час настане.
будеш любити знов.

продовжуючи рубрику #якпомираєфренкі

ТИ ТУТ, ГОСПОДИ? ЦЕ Я, ФРАНЧЕСКА.

диви, Господи!
йде найгірша з твоїх дітей!
п’яна й погана,
ніким не кохана,
що пила кілька ночей.

вона йшла і хиталась,
а при цьому сміялась.
і я бачила як курила,
разів не менш десяти!

та ти не лякайся, просто вона любила,
а таке не скоро минає, як не крути.

та скажи,
хоч в один із днів,
де могло і не бути завтра,
ти заплакав за нею, правда?
ти до ранку її глядів.

коли зорі їй вже не сяють,
ночами,
чи ти чуєш її?
коли погляд на ній спиняють
і руками
тягнуться водії?

але ж ти усміхнувся сумно,
коли там, у страшній оселі,
де і дим, і пітьма до стелі,
де нічого крім зла,
як у маренні все ж розумно
вона іншим заблудлим душам
говорила: Він – є.
і таки... довела.

хоч і дивна ця розповідь,
та кажу, вона кається,
що втрапляє в біду.
не хвилюйся, Господи.
ніч уже кінчається.

я додому йду.

it's me, Francesca.

усе ще колекціоную ваші версії, але не втрималась аби не похвалитися цією♡ #якпомираєфренкі

о, скільки я знаю мостів!
неладних, потворних, шаблонних,
малих, розпростертих на волю вітрів,
веселих, залізобетонних.

на них я в мороз послизалась не раз
над прірвою жаху вокзалів
і влітку у бурю річок та образ
кидала сталеві печалі.

було, що лягла на закинутий міст,
дивилась на зорі і далі.
хотіла впіймати комету за хвіст,
та цього мені було б мало.

а якось стояла на схилі перил,
та сильно коліна тремтіли.
не знаю чому. може, хто не любив,
чи я ще літати не вміла.

○

їх стільки спалила у вогнищах днів,
що трепет бува пробирає!

о, скільки я знаю усіх цих мостів!
та скільки мене пам’ятають...

З ЛЮБОВ’Ю І ВСЯКОЮ МЕРЗОТОЮ

от же, холодно, дощ. це який уже раз?
забери мене, а? забери і давай потанцюєм.
перед цим ось театром, де стільки любило крім нас,
ми закріпимо клятву. я раптом тебе поцілую.

не важливо про що буде клятва.
в цій прірві сльоти
так важливо прожити падіння й польоти.
ми нап’ємося чогось, що може на час помогти
і колись може зникнем навіки, а доти

хай ця ніч доведе нам, що все не дарма.
хай і крила розправить, й розбризкає ними калюжі.
ти ж бо знаєш: я вчилась літати й сама.
й зараз вчуся. лиш кашель від холоду душить.

та хіба воно страшно? хай вітер несе.
в нас же юність людей і найкраще від Феба.
я не хочу додому. не хочу. не хочу і все.
скажеш, примха? ну, може.
та швидше – потреба.

○

в цьому світі, з якого нас в шию женуть,
де нудота дісталась, як спадок від Сартра...
танцювати в цім світі, у північ й таку каламуть.
і нехай усміхається Муза над входом театру.

МОРЕ ФРЕНКІ

Я лиш тричі була на морі,
Заручившись в одну із дат.
Вперше – в дитинстві.
Обіцяла в радості й горі.
Вдруге – для корабельних втрат.
Втретє – з тобою,
Просто так.
І щоразу море ридало під шум прибою,
Як від панічних атак,
Махаючи кулаками.
Вперше я радісно проводжала паром.
Вдруге гладила руками,
Щоб заспокоїти перед сном.
А цього разу залишилась із тобою,
Слухала милий, далекий шторм.

○

І зворотні квитки тріпотіли на вітрі зухвало,
І, каміння злизавши,
Шалів крізь віконце прибій.

Ти коли уже спав, я трішечки все ж сумувала.
Я ж бо знала, що море – назавжди.
І Море – мій.

ми минулого вересня тільки розмовами грілись.
грубі руки розлуки уже наточили серпи.
пам'ятаю, казав, що дитячі мрії приїлись.
пам'ятаю, казала: залишся іще, поспи.

я тоді ще всміхнулася сутінню й смутком,
що за десять хвилин буде осінь. краса.
за стіною шуміли сусіди і трунком
розливалися літні іще небеса.

пережились сніги. прокрутились планетами осі.
телефонний дзвінок холодить мені душу дощем.
рік потому питаю: ти в курсі, за десять - осінь?
рік потому ти кажеш: я мрію залишитись ще.

де над церквою виріс граб,
тихий вечір зітхнув від згуку.
привітав мене Божий раб,
несміливо піднявши руку.

десь за віком як я, молодий.
у печалі. та ще й балахоні.
не дивись мені вслід, дорогий.
ти не бачиш, що я – з Вавилону?

щось шепнули тобі чорти?
скажеш, гріх мою душу губить?
як хотілося підійти,
розказати: не гріх, а люди.

просто ти не пізнав спокус,
а мені не пізнати міри.
попри змія палкий укус,
я у небо так само вірю.

милий хлопче, забудь ману,
не буди в собі снів тривожних.
бачиш, осінь в церковнім саду.
але ж яблук тобі не можна.