і тільки злість буває геніальна.
господь, спаси мене від доброти!
така тепер на світі наковальня,
що треба мати нерви, як дроти.

а нерви ж мої, ох нерви,
струни мої, настренчені на епохальний лад!
а мені ж, може, просто хочеться щастя,
тугого й солодкого, як шоколад.

ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!
лиш вісь земну з орбіти не згвинти.
лежить під небом, чистим і високим,
холодний степ моєї самоти.

козацький вітер вишмагає душу,
і я у ніжність ледве добреду.
яким вогнем спокутувати мушу
хронічну українську доброту?!

а по ідеї: жінка ж — тільки жінка.
смаглява золота віолончель.
справляло б тіло пристрасті обжинки
колисками і лагодом ночей.

була б така чарівна лепетуха,
такі б ото улучила слова,
що як по змісту, може, й в'януть вуха,
а як по формі — серце спочива.

хто ж натягнув такі скажені струни
на цю, таку струнку, віолончель,
що їй футляр — усі по черзі труни
вготованих для музики ночей?!

♡
і щось в мені таке велить
збіліти в гнів до сотого коліна!
і щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.

ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СТЕ...

тобі не заклало вуха.
від дону і до говерли
лишився єдиний полиск -
як той, коли йдеш на згин.
мене майже стерли.
мені приглушили голос.
мені не давали пити
два місяці п’ять годин.

така вже моя дорога.
жорстокі плоди врожаю
зі жмені шалених рішень і клекіт з самих легень.
мене розп’яли, як Бога
(та я вже не вірю в Нього).

ну це вони так вважають
уже шістдесятий день.

але не хвилюйся, земле,
я ще раз тебе не втрачу.
і кров моя знов гаряча, і доля моя - стерня.
ще жодне на світі зло не знає - коли заплачу,
воно захлинеться лихом іще до початку дня.

не відає зло лукаве, що мої долоні стерті,
вони відмивали сонце від крові твоїх світань.
не відає зло, що мертві -
живі
в поколіннях, венах,
у сплаві залізних цвяхів
й закованих в біль страждань.

наповнені груди вітром.
я вже не бреду по світу.
мені остогидли рани, я стала між двох морів.
здається, що моє серце викачує сотні літрів
відомщених сліз і чистих, навіки журних вітрів.

○

якщо не боїшся долі, то з нею смієшся гулко.
це правило буде жити допоки живуть степи.
а моє вугілля стане останнім твоїм притулком.
танцюй поки можеш, враже,
а далі лягай
і спи.

ВИРІЙ

літо вже ходить по твоїй кухні.
сукня на модний крій.
ввечері прийдуть усі могутні,
навіть отой смішний.

я поцілую його, клянуся,
він так дививсь тоді...
добре, не буду, лише не дуйся.
лишу його тобі.

я усміхаюсь і це, до речі,
подвиг і навіть хист.
мокре волосся лежить на плечах,
майже русалчин хвіст.

ти вже писала хоча би комусь?
хочу зійти зі шпальт.
ми аж до вечора будем вдома,
спека ж псує асфальт.

ваші світанки оці на півдні -
інший, правдивий світ.
хмари немов із заводу, мідні,
знову пливуть на схід.

спалах паперу в руках зім'ятий.
я привезла, авжеж.
кинула знову? це як, вдесяте?
ну, то, рахуй почнеш.

лиш не проси мене розказати.
в нас там одні дощі.
чесно, то місто якесь закляте.
вулички і хлющі.

тільки з дороги, всю ніч не спала.
може, завариш чай?
вже нажалілись, що я пропала?
навіть не починай.

я хіба винна, що нічим крити
мою любов звитяг?
інколи треба переродитись -
потяг і кілька тяг.

я підпираю лице руками,
зараз я блін помру -

навіть десятої ще немає,
спека така що ну.

просто нагадую

31 ТРАВНЯ

травневі квіти встигли облетіти,
був день багатим щебетом, п’янким.
щасливиця! я встигла зрозуміти,
що зі всіма – те саме, що ні з ким.

кричала слізно усмішками тиша
та ластівки завіяли псалом.
ти говорив, що десь чекає інша.
що я – на день. або на ніч. як сон.

о, щось тоді лягло мені на плечі,
що й справді була як відлуння сну!
і ти сказав, мов, дякую за вечір.
а я тобі: спасибі за весну.

і ти здригнувся. що, відчув прощання?
так ну і що? якась одна зі ста.
весна ішла, узявши у вигнання
цілунок мій в натомлені вуста.

заради всіх пташиних піруетів,
нехай хоч щось торкається душі.
○
не ображайте у житті поетів.
вони ж про вас писатимуть вірші.

ПТСРПЕНЬ

пам'ятаєш різницю, що вірші, а що коханці?
що немає різниці, про все пошкодуєш вранці?

подивився у небо, наївся піску і сонця.
ти нікого не любиш, тобі це усе здалося.

не здалося лише,
що писати - погана звичка.

що тепер - наче потяг,
а те, що було - як стрічка,

майорить у руках і зникає на мить із виду,
і лиш трошки розкриєш пальці - не буде сліду.

приїжджаєш у місто - спочатку занадто жарко,
вже асфальт перегрітий і люди гуляють в парку.

там усе як завжди і вціліли усі вітрини,
і великий плюс, що вже точно не плюнуть в спину.

це під тиском століття блідніє усе цікаве -
і ти теж байдужієш, і ти вже не твоя справа.

аж ген-ген, аж на зламі болить і періщить злива.
і отам уже компас - і той не такий важливий.

от околиця, літо. без снів і усяких знаків.
і нічого такого, а якось зриває якір.

а вертаєшся з міста - і знову напрочуд ясно.
кожне слово - команда і кожна молитва - гасло.

червоніє і гасне над морем палка заграва.
без чуттів і вмирати - не надто важлива справа.

більш нічого не скажу,
у серпні мені тихіше,

та про це нехай буде.
я, власне, тому і пишу:

ми недавно зайшли - ніби двадцять годин від дому,
але все це навколо до біса якесь знайоме.

позавчора вони стріляли, як навіжені,
у той берег, де ледь не вмерли мої легені.

де ми якось лишили зорі зніяковілі,
де лишився привид, прозора душа без тіла.

ми зустрілись з ним й обоє аж похололи.
я уже не такий і не буду таким ніколи.

та якщо я збагну, що лишився роки позаду,
то не зможу більше втікати від цього чаду.


але поки живий, випадають дивацькі карти.
і, буває, смієшся, хоч начебто і не варто.

і повторюєш мантру, й шепочеш до сходу сонця:
ти нікого не любиш, тобі це усе здалося.

МІЖПРОСТОРОВИЙ

хлопець під тридцять і я удвох.
ніби й плацкарт нівроку.
поряд із нами пророк і волхв.
в нього полиця збоку.

ніч промайнула, як п'ять хвилин,
зорі уже в кишені.
час нас як завжди бере на кпин.
ми вже не проти. вчені.

потяг зривається з якорів,
далі - поля і хати.
місяць у небі перегорів.
отже, пора й поспати.

ми розтинаємо простір, час,
хмари, дощі, тумани.
хлопець під тридцять замовив чай.
волхв гомонить із нами.

я вже навчився тлумачить сни.
що ти візьмеш з старого?
сонце здирається на тини
й звідти гукає Бога.

паморозь - в шию палкий укус,
це щоб було на згадку.
як не пробачив і не забув,
значить, ти ще в порядку.

бачиш, як хвилі позбулись смут?
топлять свій гнів в припливах.
може, якби я жила десь тут,
я би була щаслива.

потяг звивається, не спішить,
нащо тобі до міста?
ловиш ту саму шалену мить?
просто охота їсти.

в когось знаходиться круасан.
волхв усміхає в вуса.
він, виявляється, партизан.
я декламую Стуса.

роги великих страшних дерев
дряпають вікна й хмари.
щось всередині щемить, як нерв,
сльози і як кошмари.

хтось же колись полюбив тебе.
серце воно не гляне.
небо осіннє і голубе.
вже на полях селяни.

чисте повітря, як хіть п'янка.
їхня любов - у нивах.

може, якби я була така,
я би була щаслива.

з вами радіо френкі, добраніч♡