і крапка. блоґ
Херсон, з твоїм важливим днем 🫶🏽❤️ Місто, в якому мимоволі помолишся, чуючи вильоти чи прильоти Місто, яке живе та працює під вибухи Місто, де безкоштовні тролейбуси Місто, в якому часто не працює трудовий кодекс, бо для тих, хто тут досі живе, може бути…
Викладаю ще кілька фото з літньої поїздки в Херсон. Можливо, не всі вони ідеально вдалі. Десь, стоячи перед камерою, я зовсім не могли розслабитися. Але в кожному є певні сенси, для мене цінні. Можливо, якесь з них може навіть здатися провокацією чи недоречністю — не знаю — я лише намагалися сфотографувати реальність та зберегти для себе пам'ять про поїздку... І поділитися з вами...
Коростень — стародавнє місто, де у річці Уж купалася княгиня Ольга. А ще — тимчасова столиця УНР у 1918 році
Подивіться на цю чудову мозаїку на одній з будівель Коростеня. Мозаїчне мистецтво України доби радянської окупації хоча часом і висвітлює пропаганду режиму, але здебільшого є втіленням української культури. Більш того, мозаїка — один з тих художніх спосіб, який переважно використовувався українськими митцями для збереження нашої культури під час окупації
Пирогів — це великий національний музей під відкритим небом. Сюди завезена велика кількість старовинних хат з різних куточків України, а також млинів та дерев'яних церков.
Все ж раджу відвідувати вдень, аби було видно експонати, а не так надвечір, як це зробили я. Хоча є якась особлива атмосфера в цій напів темряві
Все ж раджу відвідувати вдень, аби було видно експонати, а не так надвечір, як це зробили я. Хоча є якась особлива атмосфера в цій напів темряві
На днях була перша репетиція моєї команди вертерпу перед поїздкою на прифронтові території
Українське кіно стає якісним, цікавим та сексуальним. Такий мій відгук після того, як сьогодні сходили на нову стрічку «Назавжди назавжди»
Ще, здається, не так давно ми дивувалися якості «Перших ластівок». Мені також зайшли «Секс, інста, ЗНО» та «Уроки толерантності». А це — новий фільм, який чимось нагадує їх, але знову відкриває українське кіно по-своєму цікаво.
Взагалі зараз несеться кілька цікавих фільмів, які раджу подивитися, якщо ви якраз не знаєте, що обрати:
• Мрійники (Бернардо Бертолуччі) — це просто прекрасна картина, сповнена молодістю, романтикою, сексом та революційним Парижем
• Емілія Перес — прочитайте опис фільму і не залишиться питань, чому його варто дивитися. До речі, трейлер не розкриває фільм, добре що я не повелися на нього. Сам фільм у 20 разів кращий
Питання для таких же любителів «Жовтня», як і я: чи ходили ви на «Вчення PEACHES»? Як вам? Поділіться відгуком
Ще, здається, не так давно ми дивувалися якості «Перших ластівок». Мені також зайшли «Секс, інста, ЗНО» та «Уроки толерантності». А це — новий фільм, який чимось нагадує їх, але знову відкриває українське кіно по-своєму цікаво.
Взагалі зараз несеться кілька цікавих фільмів, які раджу подивитися, якщо ви якраз не знаєте, що обрати:
• Мрійники (Бернардо Бертолуччі) — це просто прекрасна картина, сповнена молодістю, романтикою, сексом та революційним Парижем
• Емілія Перес — прочитайте опис фільму і не залишиться питань, чому його варто дивитися. До речі, трейлер не розкриває фільм, добре що я не повелися на нього. Сам фільм у 20 разів кращий
Питання для таких же любителів «Жовтня», як і я: чи ходили ви на «Вчення PEACHES»? Як вам? Поділіться відгуком
Про сумне та неприємне...
Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
Рік наближається до свого кінця, і я вже починаю якось спробувати його оцінити з різних сторін. З одного боку, роблю фінансові підсумки, з іншого — згадую свої цілі на початку, та що вдалося зробити, але крім того ще просто дивлюся загалом, що було в моєму житті протягом цих дванадцяти місяців. І, мабуть я почати хочеться з «рефлексії» над неприємними моментами та речами...
Чисто для розуміння хронології і ходу подій я нагадаю що початок цього року я зустріли ще в Харкові, а повернулися (переїхали) в Київ у квітні. Життя в Харкові — це окрема сторінка, на якій практично немає негативних плям. Це була своя історія і тимчасового «біженства» з Києва, пошук чогось нового та ... навпаки, давно відомого та рідного, але в ніколи не баченому раніше місті. Це маленький ухід в самотність та знахідка натхнення. А ще спонтанні поїздки по містам та селам регіону, аби краще його зрозуміти. У Києві я повертаюся до частково такого життя, як було раніше, але тут починаються свої неприємності
Цього року я зіштовхнулися з таким, як ніколи, відчуттям небажаності. Небажаності себе в очах інших людей. І певно, це найнеприємніше, що довелося пережити, і поки воно триває досі. Це не щось про мої стосунки з однією чи двома, трьома людьми... це більше людей і кілька сфер життя водночас. І я хочу водночас поділитися та розповісти про це, але цей пост точно не «заява», не викриття когось чи чогось. І це точно не спосіб прямо вплинути на якусь ситуацію. Я готові та хочу проговорити мої проблеми та почуття, які є, але я поки розгублені та не сильно знаю, що мені робити, аби все «стало на місця».
Почнімо з першого. Колись були часи, далекий 2020 рік. Це була епоха кардинальних змін (конкретизую: переїзд, початок самостійного життя, камінгаут та ґеть різкий перехід на відкритість після 16 років приховування від усіх, перехід на українську, початок діяльності в активізмі, погрози та залякування, вступ в університет, перехід на тоді ще вегетаріанство, початок юридичної війни проти неадекватних батьків — і все це відбувалося водночас). І тоді в моєму житті з'явилася одна організація та люди в ній — це було єдине місце, де я видихали і отримали почуття безпеки та ресурсу. Там же я знайшли своїх перших у Києві друзів, які навіть пару разів виручали під час активних погроз, коли людожерські групи ненависті дізналися мої контакти та адресу.
Насправді це був хороший час. Попри багато проблем та викликів, я відчували себе оточеними людьми, яким раді я, і які раді мені. Мені навіть подобалося, що серед відвідувачів цієї організації я займали якесь своє особливе місце, народився такий вираз, коли мене називали «головною квіточкою [назва ГО]». Оскільки це організація для ЛҐБТК+, і багато питань з безпекою, то була система, що нові люди не могли потрапити в неї без запрошення та перевірки. Але в той час багато людей потрапило туди простіше, просто називаючи моє ім'я. Достатньо було сказати чи написати у формі «Марко», і тобі вже довіряли, бо ти від мене. Це маленькі моменти, від яких було приємно тоді, і які досі згадую з усмішкою.
Але потім щось змінилось. Після початку повномасштабної війни організація якийсь час не працювала, а потім — нова ком'юніті менеджерка, і майже повністю інші люди. Мене вже не сприймали, як раніше, а потім почалися конфлікти. З якогось часу я помітили, що мені роблять зауваження (неправильно поводжусь!) реально кожного разу, коли я проходжу. Я не скажу, що я ідеально дружня людина. До ПМ-війни в цій організації я найбільше сперечалися щодо мови. І так, це інколи було не дуже дружньо, але я намагалися не переходити якусь межу. І врешті, я пишаюся тим, що я робили та говорили тоді: з кількох людей, які спочатку були найбільше налаштовані проти мене, двоє потім ще до 22-го року перейшли на українську і навіть особисто подякували мені.
У 23-24 роках мені були раді все менше. Мої жарти, або просто щось, що я говорили, «ображали людей», були «неповагою», і хоча там можна знайти пару випадків, коли справді трохи крінж, у мене досі про це все лише одне питання в думках: «Серйозно?». Мене звідти не вигнали — я перестали ходити туди самі. Бо відчули, що знаходитися там вже зовсім неприємно. Хоча лише потім згодом, коли я вже місяці чотири чи більше не ходили на жоден захід, мене забанили в чаті. І при тому знаєте що? Зі слів інших людей я знаю, як ледве не всі підряд без моєї присутності просто перемивали там мені кістки. Коли я робили свою акцію 17 травня, на одному з заходів цієї організації хтось кричав всім: «Не йдіть на акцію Марка! Вона протизаконна і вас всіх поб'ють». При тому, що хто б це не був, ця людина точно нічого не знала про організаційні моменти і що я роблю для того, аби ця акція пройшла безпечно для всіх.
Цього року кілька людей поширювали про мене абсолютний піздьож. Дуже цікаво в розмові з подругою випадково дізнатися, як ціла купа людей обговорювала тебе та якийсь «страшний злочин», який я зробили по відношенню до якоїсь людини, про яку вперше чую. Там просто якийсь треш. Але вигадана (не знаю, ким саме) історія напряму пов'язана з особистою інформацію та довірою людей до мене. Серед ЛҐБТІК+ є такий прикол, що можна ляпнути який завгодно піздьож про якусь людину без жодних доказів, а воно піде-поїде, і всі про це будуть говорити. Я помітили, що десь тоді від мене відписалася якась кількість людей, а як мінімум двоє активних поширювачів цієї басні ще якийсь час цим активно займалися, можливо це відбувається і досі. І чесно, я абсолютно так і не знаю, що з цим робити. Але я просто дуже зневажаю тих, хто готовий вірити в яку завгодно їбатьню, хто б що не ляпнув. Ви молодці! Саме на вас тримається світ!
Я поки спеціально не стали конкретизовувати, що за історію про мене поширювали. Я не знаю, чи буде краще це розповісти. Або краще не розповідати. Бо, чесно, ще пару місяців тому я майже відчули себе загнутими в якийсь глухий кут. Де невідомо, що мені робити краще. Просто спростовувати, детально розповідати всю ситуацію, записати багато сторіс, де розповісти, що я взагалі в ахуї та тупо не знаю, про що йде мова, чи пограти в цю гру вдвох і розповісти всій свої аудиторії, які «чудові та прекрасні» ті люди, які поширюють про мене цей піздьож... Я не знаю... Я не знаю досі. Я просто бачу якийсь клубок кількох людей, які вирішили об'єднатися та розповідати всім довкола, що зі мною не варто мати справу. Причому навіть не до кінця зрозуміло, навіщо вони це роблять. Дуже багато питань, дуже мало відповідей, і ще більш незрозуміло, що робити в цій ситуації...
Я говорили про відчуття небажаності себе, і воно стосується також ще однієї сфери, більш особистої. Десь з середини і до кінця цього року все якось дуже погано на так званому «особистому фронті». Я не вважаю себе якимись унікальними в цьому питані, думаю, для багатьох людей, молодих, юних, в моєму віці справді є залежність поведінки і настрою від того, чи відчуваєш ти до себе інтерес, чи збуджуєш ти когось... а сам секс дарує величезну купу гормонів, які змушують очі сяяти куди яскравіше, коли цей секс є. Але я додам, що зводити це тільки до сексу — це прям дуже сильне спрощення. Далі я просто ... розповім...
В мене немає претензій до себе. Я гарні, 100% певною мірою розумні, безперечно амбітні, так чи інакше у мене є якісь цінності, які, мабуть, будуть навіть покрутіші середньостатистичних. І, як казав один хлопець, я «вмію робити приємно чоловіку». Але... мені абсолютно бракує уваги. Та що — її майже немає. Навіть якщо щось буває, то, врешті, там немає жодної ані поваги, ані справжньої зацікавленості. Коли я проявляю ініціативу, це переважно інвестиції з нульовим прибутком. І можливо, це не моя особиста «трагедія», а те, що переживає ледь не більшість ґеїв в Україні (це не точно), але я хочу бути щасливими, я хочу бути бажаними. Я хочу запрошення на побачення, романтики, хорошого сексу, спонтанних закоханостей, а якщо зустріну підходящу людину — то і спробувати будувати щось серйозніше...
Цього року кілька людей поширювали про мене абсолютний піздьож. Дуже цікаво в розмові з подругою випадково дізнатися, як ціла купа людей обговорювала тебе та якийсь «страшний злочин», який я зробили по відношенню до якоїсь людини, про яку вперше чую. Там просто якийсь треш. Але вигадана (не знаю, ким саме) історія напряму пов'язана з особистою інформацію та довірою людей до мене. Серед ЛҐБТІК+ є такий прикол, що можна ляпнути який завгодно піздьож про якусь людину без жодних доказів, а воно піде-поїде, і всі про це будуть говорити. Я помітили, що десь тоді від мене відписалася якась кількість людей, а як мінімум двоє активних поширювачів цієї басні ще якийсь час цим активно займалися, можливо це відбувається і досі. І чесно, я абсолютно так і не знаю, що з цим робити. Але я просто дуже зневажаю тих, хто готовий вірити в яку завгодно їбатьню, хто б що не ляпнув. Ви молодці! Саме на вас тримається світ!
Я поки спеціально не стали конкретизовувати, що за історію про мене поширювали. Я не знаю, чи буде краще це розповісти. Або краще не розповідати. Бо, чесно, ще пару місяців тому я майже відчули себе загнутими в якийсь глухий кут. Де невідомо, що мені робити краще. Просто спростовувати, детально розповідати всю ситуацію, записати багато сторіс, де розповісти, що я взагалі в ахуї та тупо не знаю, про що йде мова, чи пограти в цю гру вдвох і розповісти всій свої аудиторії, які «чудові та прекрасні» ті люди, які поширюють про мене цей піздьож... Я не знаю... Я не знаю досі. Я просто бачу якийсь клубок кількох людей, які вирішили об'єднатися та розповідати всім довкола, що зі мною не варто мати справу. Причому навіть не до кінця зрозуміло, навіщо вони це роблять. Дуже багато питань, дуже мало відповідей, і ще більш незрозуміло, що робити в цій ситуації...
Я говорили про відчуття небажаності себе, і воно стосується також ще однієї сфери, більш особистої. Десь з середини і до кінця цього року все якось дуже погано на так званому «особистому фронті». Я не вважаю себе якимись унікальними в цьому питані, думаю, для багатьох людей, молодих, юних, в моєму віці справді є залежність поведінки і настрою від того, чи відчуваєш ти до себе інтерес, чи збуджуєш ти когось... а сам секс дарує величезну купу гормонів, які змушують очі сяяти куди яскравіше, коли цей секс є. Але я додам, що зводити це тільки до сексу — це прям дуже сильне спрощення. Далі я просто ... розповім...
В мене немає претензій до себе. Я гарні, 100% певною мірою розумні, безперечно амбітні, так чи інакше у мене є якісь цінності, які, мабуть, будуть навіть покрутіші середньостатистичних. І, як казав один хлопець, я «вмію робити приємно чоловіку». Але... мені абсолютно бракує уваги. Та що — її майже немає. Навіть якщо щось буває, то, врешті, там немає жодної ані поваги, ані справжньої зацікавленості. Коли я проявляю ініціативу, це переважно інвестиції з нульовим прибутком. І можливо, це не моя особиста «трагедія», а те, що переживає ледь не більшість ґеїв в Україні (це не точно), але я хочу бути щасливими, я хочу бути бажаними. Я хочу запрошення на побачення, романтики, хорошого сексу, спонтанних закоханостей, а якщо зустріну підходящу людину — то і спробувати будувати щось серйозніше...
В додачу до попереднього тексту. У мене трапляються якісь секс історії, але... з не такої і великої кількості хлопців двоє зрадили зі мною своїм партнерам... про що я дізналися тільки згодом. І в мене жодних претензій до себе: чи є якась моя вина тут? — ні, абсолютно. Але що це за хуйня? Чому це відбувається в моєму житті? Мені неприємно, бо вони обманювали мене. Я зацікавлені в вільних хлопцях, щоб у нас були всі можливості для будь-яких сценаріїв. Я завжди думаю, що це так, а потім лише в якійсь розмові згодом виявляється, що насправді вони захотіли разок зрадити з кимось, а далі нічого не буде. Це ж просто мудацтво вищого ґатунку. І це не єдиний приклад можливого трешу...
Заключний пункт про інше. Нещодавно на твітері побачили чийсь пост «а у вас також 2024 відсіяв не тих людей?». Так. Людей навколо мене стало менше. І я пишу тут це, бо це сумно, але саме це, в принципі, на краще. Я ніколи не бачу сенсу оточувати себе людьми, які мені не подобаються, чи з якими я не сходжуся. 2024 забрав у мене людей, які не в Україні. Нам стало нема про що говорити. Важлива точка для мене була, коли людина мені сказала, що не хоче згадувати події під час окупації свого міста. А я хочу. Для мене спогади про Донецьк чи не найважливіше, що я маю. Кожна деталь, яка є в пам'яті — це цінність, окремий експонат, який я бережу. Це не травма, а навіть якщо травма, то не та, яку лікують забуттям.
На одну з форумів цього року почули дуже хорошу тезу: після повномасштабної війни між багатьма людьми стосунків насправді вже не існує. Якщо здається, що між тобою і якоюсь іншою людиною все, як раніше, то насправді це не так. Стосунків уже немає, ви можете їх відновити заново, але не продовжувати так, ніби вони все ще існують. Чому? Бо ситуація відкрила нас з інших сторін, змінила нас, ми побачили, як поводимось не так, як раніше, і втратили довіру одне до одного. Тепер єдиний шлях — тільки будувати щось нове між новими людьми.
[Це був один тест з трьох частин, тут ви дочитали до кінця]
Заключний пункт про інше. Нещодавно на твітері побачили чийсь пост «а у вас також 2024 відсіяв не тих людей?». Так. Людей навколо мене стало менше. І я пишу тут це, бо це сумно, але саме це, в принципі, на краще. Я ніколи не бачу сенсу оточувати себе людьми, які мені не подобаються, чи з якими я не сходжуся. 2024 забрав у мене людей, які не в Україні. Нам стало нема про що говорити. Важлива точка для мене була, коли людина мені сказала, що не хоче згадувати події під час окупації свого міста. А я хочу. Для мене спогади про Донецьк чи не найважливіше, що я маю. Кожна деталь, яка є в пам'яті — це цінність, окремий експонат, який я бережу. Це не травма, а навіть якщо травма, то не та, яку лікують забуттям.
На одну з форумів цього року почули дуже хорошу тезу: після повномасштабної війни між багатьма людьми стосунків насправді вже не існує. Якщо здається, що між тобою і якоюсь іншою людиною все, як раніше, то насправді це не так. Стосунків уже немає, ви можете їх відновити заново, але не продовжувати так, ніби вони все ще існують. Чому? Бо ситуація відкрила нас з інших сторін, змінила нас, ми побачили, як поводимось не так, як раніше, і втратили довіру одне до одного. Тепер єдиний шлях — тільки будувати щось нове між новими людьми.
[Це був один тест з трьох частин, тут ви дочитали до кінця]
