Відеокружок з харківського трамвая 🥰

Харків, мій любий Харкове, все ще живий, міцний, незмінно жвавий і завжди прекрасний 🥺

І хоч сьогодні я приїхали до тебе зовсім невиспані та втомлені, з бажанням якомога швидше змотатися додому, я всеодно раді бути в тобі, як буду раді цьому завжди і будь-коли 🫶🏽

Ще тиждень тому у мене з'явилася ідея:

Я хочу зустріти Новий рік в Краматорську, на рідній Донеччині

Але треба ще подумати, як це організувати, і... я не хочу бути самі

Я провели свій експеримент — з Харкова в Київ поверталися автостопом. Це — найдовша відстань, яку я коли-небудь долали так. Попереднім максимумом була поїздка з Харкова до Слов'янська у березні цього року — 202 км. З Харкова до Києва 479 км.

Мене підвезли двоє людей, двоє військових. Цікаво, що взагалі за весь мій стоп-досвід переважна більшість — військові. На виїзді з Харкова я зловили першого, який підкинув до Полтави. Далі була дивна маленька частина шляху, бо від Полтави довелося пройти пішки майже до Абазівки — на відтинку дороги, схоже, взагалі не можна було стопити, і ніхто не зупинявся. Звідти вже мене підібрали, і, кілька годин, періодично засинаючи, я доїхали аж до Вирлиці [станція метро в Києві — прим.]

Хто мої герої?

Один з військових — насправді, вже колишній військовий — раніше розвідник (звичайний бойовий, не спецпризначенець). Отримав поранення та травму, тепер зі слуховим апаратом. Його «списали», хоча він би продовжував воювати, якби можна було.

Другий — штурмовик, азовець, 3ОШБ... Цікава людина, багато розповідав про музику, улюблених виконавців, про яких ніби знав усе... А ще прям дуже добрий та ... уважний... турботливий...

Радію бачити в Україні багато тих, хто активні та «в курсі». Але підбішує велика кількість тих, хто «намагається абстрагуватися», і оці зйобікі за кордон, які сидять там і думають, як же їм там важко, хоча самі вирішили втекти від усього контексту... Хтось там говорить про метальне здоров'я та шукає психологів, аби зробити собі краще, а насправді рецепт, мабуть, один, і дуже простий:

жити в тому, що відбувається, спілкуватися з військовими, викинути зі свого оточення всіх, хто «не хоче чути про війну»... — повертає мозок на місце...

І, якщо це не ідеальний стан — якщо хтось не зрозумів, не можна почуватися повністю добре в такі часи, це просто неможливо — то, принаймні, мабуть, найкращий з усіх можливих

p.s. загалом дорога зайняла 7 годин

Це ми з Кариною танцюємо вночі на Коростенському вокзалі під Івасюка, аби люди підтримали мій збір на донецький напрямок

Усі дві історичні церкви Овруча, схоже, МПЦшні (РПЦшні), хоча таблички ховаються за нейтральним недоговореним «Української православної церкви».

Проте, рпцшників видає їхня ментальна поплава замість свідомості — і ось один з прикладів, який був на церкві Василя ☝🏽

Я просто дістали маркер і написали поверх: «РОСНЯ ХУЙНЯ». І що мені зроблять? Нічого. Нахуй все російське з України

🏙 У Дніпрі запрацювало нове незалежне онлайн-медіа Dnipro. media

У фокусі його уваги — аналітика, розслідування, дослідження історії та культури, волонтерство, громадськість і питання місцевого самоврядування. Надалі редакція планує запуск відео про міські ініціативи, історичні події та інтерв’ю з активістами й експертами.

Команда Dnipro. media планує руйнувати стереотипи про місто, розповіла «Медіамейкеру» головна редакторка видання Ніка Єгорова.

За останній місяць переглянули кілька фільмів у кінотеатрах та вдома.

- Учень. Історія Трампа

Фільм перевершив мої очікування та вийшов цікавим. Рекомендую до перегляду, якщо він ще є у прокаті. Ну і особливо моя увага в ньому — на висвітлення історії одного з основних героїв, ґея-гомофоба. При тому, що фільм говорить про реальних людей та їхні справжні історії, він ще й важливий, особливо зараз, коли Трамп переміг на виборах

- Субстанція

Взагалі, одного дня, звільнившись від роботи тільки ввечері, у мене був вибір тільки між двома фільмами: про Трампа і субстанцією. Але на субстанцію вже викупили всі квитки, тому я пішли на Трампа. А субстанцію передивилися вдома наступного дня. Про фільм: спочатку він мені не сподобався, особливо через деякі доволі огидні сцени. Але під кінець кардинально змінили свою думку. Виходить, у мене оцінка навіть така, що я би назвала цей фільм милим, як би дивно це не звучало. Попри своєрідний підхід у практичному висвітленні, фільм відстоює просту та хорошу загальнолюдську ідею.

- Підйомна сила

Це українська військова документалка. І насправді, я доволі упереджено ставлюся до такого жанру кіно саме українського виробництва. Об'єктивно, воно часто неякісне. В Україні зростає попит на фільми про український контекст, про війну, про історію, але, особливо, до 2022 року, дуже часто такі фільми були просто провальними за своєю якістю, і це було нецікаво дивитися глядачу — зокрема і мені. Я йшли на цей фільм тому, що ввечері того дня я могли встигнути лише на нього, і в мене було таке собі очікування. Але я не жалкую про витрачені кошти, він мені навіть сподобався. Фільм про повітряні сили ЗСУ та їхню роботу, і значна частина часу у стрічці приділена історії операції польотів українських гелікоптерів в оточений Маріуполь. При тому у фільмі — ті, хто ці вильоти і робили, багато документальних кадрів, які не були показані раніше ніде. Фільм цінний та вартий перегляду.

- Другорядні люди

Я стежу за Довженко центром, і як тільки там з'явилося оголошення, що буде перегляд цікавого фільму, я пішли. Більше того, фільм показували у найбільшій за кількістю місць залі «Жовтня», і люди розібрали всі квитки. Але фільм мені не сподобався. Він дуже нудний, мені навіть не хотілося його дивитися, я трошки спали на одній з його частин, і я так і не зрозуміли, невже люди думають, що це цікаво дивитись? Хоча це був не просто перегляд — перед показом фільму був виступ людей, які ділилися розповіддю про унікальність творчості режисерки, але на мою оцінку, фільм — повна х*йня. Він кволий, нудний, а ще — час від часу актори в ньому верещать, що це просто неможливо слухати

Я навіть не знаю, про що цей пост, але просто хочеться поділитися цим всім... Багатьом людям може бути десь навіть цікаво трохи, як я, але дуже мало хто питає зараз, дуже мало хто пише, окрім найближчих подруг чи по роботі.

Цього року подумали, що хочу справді написати книжку... Знаю що писати і знаю про що. Але не знаю, де взяти час, аби це зробити. Потрібно просто їбашити і працювати, аби вижити фінансово...

Нещодавно через анонімні питання чи то хтось запитав, чи то це ця програма написала, «чи зустрічаєшся з кимось?» Насправді, мабуть, навіть хотілося би. Але... ні. Намагаюся боротися з собою, аби повністю видалити додатки для знайомств, бо вони лише забирають багато часу без жодного результату. Видалили кілька, але залишили ще поки один, який найменше бісить. Бачу в них дедалі менше нормального ставлення, де фігурувала би якась повага та справжня цікавість.

Я взагалі доволі рідко бачу хлопців, які цікавлять мене справді грунтовно. Особливо зараз, під час війни, вчинки людей багато говорять за їхні цінності, і тих, хто мені би подобався, ще менше. Люди, яких я поважаю, або вже десь на сході, або «у дорозі» туди.
Певно, там же маю бути і я, аби поважати себе як людину.

Я хочу закінчити університет якнайшвидше, сісти видохнути, і подумати, що саме робитиму далі.

Точно не хочу на магістратурку.

-----------

Дякую за фотки з БАМу Точці опори ❤️