Заява з особистої позиції.

Усе, що буде сказано нижче, є моєю особистою думкою, сформованою на підставі багаторічного досвіду в Азовському русі.

Я долучився до руху з перших днів його заснування. У 18 років став учасником бойових дій. Був присутній на установчому з’їзді політичної партії «Національний корпус» та входив до її лав. Особисто знайомий з Андрієм Білецьким — історичною постаттю, засновником Азовського руху, командиром одного з найефективніших і найсучасніших підрозділів Збройних Сил України.

Особисто знаю також Героя України Редіса. Ми розпочинали службу разом, з найнижчих посад. Це — один із найсміливіших і водночас найвідповідальніших командирів, яких мені доводилося зустрічати. Саме він зробив «Азов» тим, чим він є зараз — бойовою одиницею світового рівня. Його роль — без перебільшення історична.

Маю глибоке розуміння внутрішніх процесів Азовського руху — як минулих, так і теперішніх. Брав участь у створенні Третьої штурмової бригади ще на етапі, коли вона мала назву «ССО Азов Київ», і в її складі отримав перше серйозне поранення. Брав участь у відновленні та розвитку ГРСП бригади «Азов». Саме там, під командуванням Героя України «Незнайки», я став офіцером і сформувався як розвідник. Були завдання, на яких друг Редіс особисто довіряв мені своє життя.

Сьогодні я займаю посаду першого заступника командира батальйону вишколу особового складу Першого оперативного корпусу Національної гвардії України.

У зв’язку з останніми резонансними подіями між представниками азовських підрозділів вважаю за необхідне висловити наступне:
1. Жодного виправдання засідці на ветерана — побиттю кийками та ногами посеред вулиці, на очах у його сім’ї, немає. І не має жодного значення, з якого він підрозділу. В Азовському русі завжди існувало правило чесного бою, незалежно від посад і статусів. Усе, що ми побачили, — це цілеспрямована, заздалегідь підготовлена бойова засідка.
2. Умовно, після нападу було два варіанти відповіді (у подальших рішеннях я участі не брав). Перший — ліквідація нападників, що призвело б до ескалації конфлікту, помсти й, найімовірніше, збройного протистояння всередині руху. Другий — діяти в рамках закону, за який ми всі публічно боремося. Обрано другий шлях — і я вважаю це проявом відповідальності.
3. Публічне оголошення про напад — це шанс зупинити катастрофу. Це можливість для руху оговтатися, проаналізувати, що не повинно було статися в принципі. Наступного разу мова піде вже не про переломи, а про загибель — і тоді буде пройдена точка неповернення. Ми вже втрачали побратимів через внутрішні конфлікти, породжені егоїзмом і амбіціями. Чи винесли ми з того урок?
4. Звертаю увагу на публічні заяви на кшталт: «краще з бандитами, ніж з терпілами», «написав заяву — замусорився» та подібні. Люди з таким світоглядом не мають права потрапити в політику, державне управління чи органи правосуддя. Це — гангрена руху, що загрожує як нашій спільноті, так і державі.
5. Заявляю від імені нашого братерства «Нептун»: серед нас немає блатних чи “мурчиків”. Ми дотримуємося азовських принципів, шануємо бойове побратимство, завжди відкриті до діалогу. Але якщо на нас чекають засідки — як розвідники ми зобов’язані діяти жорстко: знищення на місці без права на пощаду. Нагородна зброя завжди з нами — і вдень, і вночі.
6. Закликаю особовий склад, офіцерів та командування обох підрозділів не допустити подальшої ескалації. Ми є феноменом українського війська. Ми — флагмани майбутньої держави. Саме нам відновлювати Україну після перемоги. Якщо ж непорозуміння між нами надалі вирішуватимуться кулаками й кийками, а не через діалог і повагу — ми всі приречені. І я певен: нашим загиблим побратимам не до честі дивитись на це з чертогів Вальгалли.

Стаємо розумнішими або зникаємо. Іншого шансу не буде. Тому або ми залишаємося братством честі — або ми більше не братство. Рішення за кожним.