Вже друга повнометражна анімація Адама Елліота, яка вже з перших секунд мене вставляє як алкоголь. Я вам не можу передати наскільки чітко видно стиль режисера в кожній силіконово-металевій фігурці(а їх загалом було близько двох тисяч і всі вони були зроблені вручну без 3д друкування!)
Кольори в нього завжди темні - чорний, болотний, сірий, всі відтінки коричневого та брудний білий. Разом з цими кольорами приходить і атмосфера самотності, суму та відчаю, відповідно на цьому він і будує сюжет. Його історії завжди абсурдно сумні, але ти співпереживаєш цій абсурдності. Його попередня робота "Мері та Макс" була здебільшого чорно-біла і також досліджувала глибоку, вкорінену в ДНК, самотність.
Кольори в нього завжди темні - чорний, болотний, сірий, всі відтінки коричневого та брудний білий. Разом з цими кольорами приходить і атмосфера самотності, суму та відчаю, відповідно на цьому він і будує сюжет. Його історії завжди абсурдно сумні, але ти співпереживаєш цій абсурдності. Його попередня робота "Мері та Макс" була здебільшого чорно-біла і також досліджувала глибоку, вкорінену в ДНК, самотність.
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Разом з цим ви ніколи не побачите ідеалізованої людської подоби. Ми розуміємо, що герої люди, але вони не схожі на них. Складається враження, що зовнішність, яку ми бачимо в фільмі це думки героїв про себе, ніби ми бачимо зовнішню оболонку душі і усе сенсове наповнення тому підтвердження. Частково це і була мета режисера, бо він каже, що усі його герої "a bit broken".
За тим же принципом побудовані локації, які Адам Елліот описує як "chanky-wanky". Вони темні, дивні, деталізовані та ніби чимось зруйновані. Мені здається, що саме цей стиль дуже схожий на те, як ми самі бачимо міста живучи в них роками. Особливо сум панельних багатоповерхівок, від яких вже з першого погляду відчуваєш неприємний запах.
Також, обидва повні метри пана Еліота поверхнево озвучені і ми чуємо думки героя, ніби знаходимося в його голові. По-перше, це геніально для анімації, бо це економія часу на вибудовування артикуляції героя. По-друге, так ми глибоко розуміємо хто цей герой чи героїня.
За тим же принципом побудовані локації, які Адам Елліот описує як "chanky-wanky". Вони темні, дивні, деталізовані та ніби чимось зруйновані. Мені здається, що саме цей стиль дуже схожий на те, як ми самі бачимо міста живучи в них роками. Особливо сум панельних багатоповерхівок, від яких вже з першого погляду відчуваєш неприємний запах.
Також, обидва повні метри пана Еліота поверхнево озвучені і ми чуємо думки героя, ніби знаходимося в його голові. По-перше, це геніально для анімації, бо це економія часу на вибудовування артикуляції героя. По-друге, так ми глибоко розуміємо хто цей герой чи героїня.
Моєю, мабуть, найулюбленішою особливістю є любов режисера, до неприродних або дивних залежностей. В "Мемуарах" одне з таких равлики, в "Мері та Макс" це листування. Головні герої відлюдники, які часто знаходяться в аморальному просторі, але завжди! залишаються собою.
Була щаслива побачити омажі на Мельєза, бо в "Мері та Макс" був омаж на "Сніданок у Тіффані". Видно що він дуже сильно поважає мистецтво і, навіть це, робить в своєрідному стилі. Смішно було побачити камео Фіделя Кастро, бо ми минулому фільмі був Енштейн.
Була щаслива побачити омажі на Мельєза, бо в "Мері та Макс" був омаж на "Сніданок у Тіффані". Видно що він дуже сильно поважає мистецтво і, навіть це, робить в своєрідному стилі. Смішно було побачити камео Фіделя Кастро, бо ми минулому фільмі був Енштейн.