Зрозуміла, що я вам так і не розповіла історію в дусі трагікомедії, як і все моє життя загалом.

Це було на початку 2023 року. Я остаточно для себе вирішила, що життя біженки в ЄС мене не влаштовує і я хочу в Україну, хоч там що. Тож завдання переді мною стояло таке: дістатися з Амстердаму до Львова. І ось родзинка: у мене на руках кішка Міця, яку я страшенно люблю. І в якої якраз рак у фінальній стадії.

Було зрозуміло, що вона помирає. Однак смерть має таку особливість: ніколи не знаєш, коли саме вона прийде. Навіть якщо вона близько. Може, сьогодні, а може, завтра, а може, ще колись. Міці ставало дедалі гірше, тож кілька останніх тижнів у Нідерландах я постійно тримала відкритою вкладку в браузері із сайтом місцевого крематорію для тварин. «Тільки не у вихідні», — молилася я, тому що на вихідні крематорій не працював і я погано уявляла, щоб тоді робила б.

Міця перестала їсти й почала ховатись у шафі. Я кілька разів переносила дату від’їзду і змінювала маршрут. Їхати самій чи їхати з кішкою — це дуже різні поїздки, хочу я вам сказати. Розглядала варіант з евтаназією, але не змогла. Їй не було боляче. Тож ми дивилися одна на одну, і нам хотілося побути разом ще день, ще пів години. Ще скільки вдасться. Та й довіри до голландських ветеринарів я не мала після того, що від них бачила… Я подумала, що якщо вже платити, то ліпше заплачу за таксі і ми поїдемо разом, ніж віддавати чималі гроші за смерть там…

Утім, дату від’їзду вже не можна було відкладати, тож я почала пакувати речі. Коли Міця побачила збори, вони збадьорилася і після двотижневого посту погодилася трохи поїсти. Я не знала, радіти чи ні. У наш останній вечір у голландській квартирі під дахом почали вовтузитися миші. Міця це почула і, хитаючись та падаючи, проте з бойовим виглядом пішла до них розбиратися. Однак вони заховалися.

Що буде, якщо кішка помре просто в дорозі? Чи під час проходження кордону?

«Як не прикро, але це просто кішка. Візьми із собою побільше пакетів. Не переймайся, працівники митниці вже бачили ВСЕ», — із такими словами мене проводжала знайома.

Не можу сказати, що мене це сильно підбадьорило. Я не уявляла, що скажу на кордоні. Чи просто ридатиму і не зможу розмовляти взагалі? Утім запаслася на всі випадки життя й смерті пакетами та рукавичками, а ще купила м’який матрацик у переноску і складаний дорожній лоток. Укотре здала квитки і знайшла таксі з Амстердаму до Кракова. Ви, мабуть, ніколи стільки не платили за поїздку. І ще я винайняла готельчик, куди можна з котами. І знайшла телефон польського ветеринара та ще й польський крематорій для тварин.

Доїхали ми швидко, майже без зупинок. 12 годин. 1200 кілометрів. Ніколи так не робіть. Міця в дорозі трималася молодцем, а ввечері сиділа на підвіконні в номері та з цікавістю спостерігала за вогнями нічного Кракова. Там я трохи відіспалася, потім навіть прогулялася містом, смачно попоїла і як дурна накупила колготок. Ви колись думали про те, що в Нідерландах на практиці майже неможливо носити колготки й сукні?... А я це все так люблю…

Чи ви колись думали про те, що щеплення можна робити тільки здоровим тваринам?.. Що тваринці, яка ось-ось помре від раку, не варто колоти вакцину від сказу?.. А що без вакцинації не годиться перетинати кордон?

Тож у мене кішка при смерті й з усіма документами, однак із протермінованим щепленням. Мене трохи теліпає від усіх моментів із дорогою, документами, переїздом. Я розпитала всіх, кого змогла. Мені сказали, що на зворотному шляху з ЄС до України не дуже-то перевіряють вакцинації у тварин. Утім якщо виникнуть проблеми, що я робитиму? Нас висадять із поїзда посеред степу вночі? Ми будемо в ньому кататися туди-сюди, поки кішка не помре? Які потрібні документи на ввезення тіла тварини? Усього цього мені ніхто не зміг пояснити.

Мовчу про те, які треба мати сталеві бубонці, щоб усі ці питання з'ясовувати, наступивши собі на серце.

Наступної ночі ми мали рушати до Перемишля ще одним таксі, проте в останню мить щось пішло не так і водій відмовився їхати. Довгі й нервові дзвінки, пошуки іншого таксі. Тим часом моя чудова подруга вже застібає куртку, платить за таксі в комендантську годину скажені гроші й вирушає на вокзал. Щоб мені допомогти, вона погодилася на поїзді доїхати зі Львова до Перемишля, зустріти нас і тим самим поїздом повернутися з нами в Україну. По-перше, так легше з валізою та переноскою. По-друге, ми вирішили, що якщо ридатимемо на кордоні вдвох, то митникам легше буде нас пропустити, ніж оце все з нами вирішувати.

Що ж, четверта ранку. Міця слабенька, але жива. Я не лягала спати, і в мене сіпається око від переговорів із таксистами. Ніби знайшовся один. Ніби вже їде. Маємо встигнути.

У цей самий час у Львові подруга сідає в інтерсіті. Вона їде тільки забрати нас. У неї при собі паспорт, телефон і паперовий пакет. У ньому дорожня подушка та пляшка води. Вона заходить до вагона, знаходить своє місце, знімає куртку, вмощується. Помічає, що її свердлить поглядом чоловік, який сидить по діагоналі навпроти. Свердлить довго. Ніби оцінює. Урешті-решт він встає, підходить, присідає поруч. І заговорює:
— Я перепрошую.
— Так?
— Пані, у вас горівка є?

Подрузі стає трошки погано. Вона якраз проходила через складне розлучення із чоловіком-алкоголіком.

— Ні, немає.
— А візьмете мою?

Що ж, пан намагається провезти до Польщі трохи більше пляшок алкоголю, ніж дозволено. Подруга не має сили пояснювати, як вона ненавидить усе пов’язане з градусами, тож вирішує, що легше погодитися. Зрештою, усі дорослі люди і мають розібратися самі. Скляна пляшка перекочовує з валізи чоловіка до паперового пакета подруги.

Кордон. Подругу просять показати речі. Вона демонструє телефон, паспорт і відкриває пакет. Там 1 літр “горівки”, пів літра мінеральної води й подушка.

— Гмммм, — протяжно каже польский митник. — Це все?
— Так, усе.
— Гмммммммм, — ще більше замислюється митник. Схоже, що з наявних речей він намагається скласти приблизний план поїздки. — А пані надовго до Польщі?
— Годинки на дві. Я до подружки їду.
— Пані, та то моцно! — каже він. Очі у нього круглі, а в голосі чути щирий захват. Ні, не все ще бачили митники…

Що ж. Її пустили. У мене все склалося з таксі. Для Міці був окремий квиток на поїзд, я посадила її на пелюшку на сидіння і заховала під курткою. Утім ніхто нею не зацікавився, тож додому ми дісталися добре, хоча й дуже намучились. У дорозі подруга відпоювала мене кавою.

Удома Міця прожила ще два тижні. Гадаю, на її думку, це вона довезла мене додому, переконалася, що зі мною все добре, і тепер могла бігти на райдугу.

Бувший — це вам не колишній,
Бувший — то друге.
Бувший більше не колише,
А колишній — ще.

У коментарях під вчорашнім дописом про Міцю, «горівку» та подорож ви запитували, чому я не йняла віри голландським ветеринарам. Розповім.

Мабуть, доведеться почати із самого початку. Це було літо 2021-го, ми жили у Львові, і я віднесла Міцю на щеплення, зокрема проти сказу. Це тепер уже я така розумна і знаю, що саме в цьому випадку його не треба було робити з багатьох причин, але тоді все виглядало як стандартна «правильна» процедура. Хай би їй грець…

Через два місяці після процедури я помітила в Міці на спині кульку. Маленьку. Я почекала день, почекала два. Кулька не зникла. Я подзвонила львівському ветеринарові й пояснила ситуацію. Ветеринар відповіла, що так вона нічого сказати не може, треба робити біопсію. От тільки лікар, який її робить, у відпустці і потрібно чекати місяць. Утім, мене запевнили, що нічого термінового тут немає. Ну добре.

Через місяць ми поїхали на біопсію. Міця спокійно й мило витримала процедуру. Її обіймала вся клініка, її ставили в приклад собаці породи кане-корсо, що тремтіла від страху. Кілька днів по тому прийшли результати. Ліпома. Жировичок. Нічого страшного. Можна не оперувати. Хух.

Минав час, кулька росла. Я знову подзвонила ветеринарові. Так, ліпоми можуть збільшуватися. Нічого страшного, таке буває. Якщо вже дуже заважатиме, то приходьте, видалимо. І якщо вже робити наркоз, то й камінь із зубів зняти треба… Я вагалася. Кулька Міці нібито не заважала, зайвий раз різати її мені не хотілося… Міці вже було 11,5 років. Крім того, тривала пандемія, усе працювало в закритому режимі. Потім я розгрібала термінову роботу… Потім були новорічні свята. Потім я захворіла. А потім настало 24 лютого.

Звичайно, тоді було незрозуміло, лячно, тривожно. Мої близькі дуже хвилювалися і почали вмовляти мене виїхати до ЄС. І нас із Міцєю до себе в село під Братиславою запросила моя подруга, із якою ми дружимо ще з Криму. Хоча нагода побачитися була прикрою, проте ми були раді зустрітися після довгої перерви з карантинами. Щоправда, шлях до Братислави автобусом тривав 35 годин, упродовж яких у ньому безперестанку голосило з 20 немовлят — але ми з Міцею витримали.

У Словаччині ми гостювали місяць. І хоча подруга в мене чудова й жилося нам разом добре, утім я розуміла, що треба щось робити. Ситуація в Україні виглядала не дуже — і не схоже було, що саме я могла якось вплинути на це… Дати раду спочатку собі, а потім допомагати рідним людям і рідній країні — це видалося мені найкращим планом дій із можливих.

Ані роботи, ані житла Словаччина не обіцяла. Я познайомилася там із дуже милими людьми, але, на жаль, ми якось не знаходили спільних мрій, ідей, інтересів. Коли я захотіла помалювати, щоб зняти стрес, то не змогла знайти папір і олівці. Немає. Ніяких. Довелося об’їхати чимало магазинів, щоб купити бодай найпростіші. Місцеві пояснили, що такі речі краще замовляти в інтернеті. І я зрозуміла, що з моїми творчими замашками тут буде доволі складно.

В Амстердамі у мене теж були друзі, вони наполегливо кликали до себе. Я почала шукати інформацію — і побачила в Нідерландах купу вакансій на місце маркетолога. Тисячу чи дві. Були й інші посади. Для багатьох із них досить було знання англійської мови. Я стала розсилати резюме. Незабаром почалися співбесіди. І ось мене вже хотіли бачити в Нідерландах власною персоною. Тож треба було їхати, але для подорожі потрібно було зробити Міці документи: тест на антитіла до сказу.

Ми відправились до словацької клініки в сусідньому селі. Дуже скромний заклад, однак там працювали люди з великими серцями. Щойно вони побачили Міцю, як сплеснули руками і сказали, що ліпом таких розмірів не буває і так швидко вони не ростуть. Кулька на той час уже була з яйце. Лікарі сказали, що потрібно терміново оперувати. Завтра.

Що ж, наступного дня ми з подругою сиділи на березі озера. Вона брала участь у зумівській відеоконференції по роботі, а я намагалася отримати хоч якесь задоволення від краєвидів. Міцю в цей час оперували, і я чекала на дзвінок із клініки. Подзвонили. Пройшло так собі. Складне місце між лопатками. Не впевнені, що змогли вирізати пухлину повністю. Мабуть, рак. Мабуть, повернеться. Потім прийшли аналізи — точно, рак. Утім, треба сказати, що ветеринари дуже старалися нам допомогти та підтримати. За операцію і всі процедури, пов'язані з нею, взяли символічні гроші.

Міці потрібно було носити сорочечку, поки не знімуть шви. У зоомагазині її розміру знайшлися сорочки тільки одного кольору: камуфляж. Ніхто не знав, що вийде аж настільки «в дусі часу», їх закупили задовго до того, як почалося оце все… Тож наступні два тижні ми з подругою спостерігали за новинами війни й за кішкою в камуфляжі…

Шов загоївся, Міця більш-менш прийшла до тями — і ми вирушили до Амстердаму. Ми мали де пожити перший час, і нібито вимальовувалися перспективи роботи. Забігаючи наперед, треба сказати, що перспективи накрилися негарним словом. Але ця історія не про роботу, а про голландських ветеринарів.

Спершу ми жили в самому місті. Я записалася на прийом до ветеринарної клініки в сусідньому кварталі й понесла туди Міцю на реєстрацію. Такий порядок. Там я спитала в пластмассово-лялькової лікарки те, що забула спитати у Словаччині: скільки часу зазвичай буває між рецедивами? Місяць? Рік? Вона розсміялася і відповіла, щоб я не переживала. Кішка красива, доглянута, до рецидиву може пройти три роки, якщо він узагалі буде.

Я вийшла звідти розгубленою. Звучало занадто добре, щоб бути правдою. Я намагалася пригадати історії людей, які лікувалися від раку. Там рахунок між рецедивами зазвичай ішов на місяці. Однак хтось не мав рецидивів узагалі… Нічого не зрозуміло… Зрештою, то люди, а то — коти… Та й рак буває різний…

Минуло місяців зо три. Було складно, і сталася низка подій на межі фантастики, але так вийшло, що я змогла зняти квартиру в селі, у гламурному передмісті Амстердаму — в найдорожчому муніципалітеті Нідерландів. Та квартира там була єдиною і загалом звичайною, а все інше житло — здебільшого особняки місцевих багатіїв, зірок, людей із телевізора. А тепер поруч із ними опинилися й ми з Міцею.

Щойно ми переїхали, трохи обжилися і я видихнула з полегшенням, як одного вечора, гладячи Міцю по спині… я намацала кульку… У мене все аж похоло всередині… Від операції минуло всього нічого — і ось утворення знову тут. «Складне місце, ми не впевнені, що змогли видалити все…»

Я заходилася знову шукати ветеринарів. Із місця, де ми жили, громадським транспортом можна було доїхати тільки до однієї-єдиної клініки. Фактично в райцентрі. Клініка мала гарні відгуки в інтернеті. Я подзвонила, пояснила ситуацію. Довго диктувала номери паспортів, дати народження, дату операції, результати аналізів, номер чіпа тощо… Нас записали на прийом через тиждень. Я просилася раніше, бо ситуація термінова, утім мені пояснили, що це зовсім не довго. У них люди і тварини й по місяцю, і по два, і більше чекають на лікарів. Ну, гаразд…

Тиждень тягнувся довго. У призначений день я взяла Міцю на повідець (вона боялася переносок, тож я старался їх уникати) і на руки, і ми пішли на автобус. До того я прочитала всі правила перевезення собак у громадському транспорті в Нідерландах, але про котів в них нічого не було написано. Зовсім нічого. І я не була впевнена, чи нас пустять в автобус… Пустили. Навіть платити за неї не довелося.

— Добрий день, ми до вас за записом.
— Хто ви?
— Мене звуть Наталя, я вам дзвонила…
— Звідки ви?
— Ми з України, але тепер живемо тут недалеко…
— Ми вас не приймемо.
— Як не приймете?… Перепрошую, це непорозуміння, ми за записом, у неї рак, це терміново…
— Ми вас не приймемо.
— Але чому?

Жінка за стійкою кличе на допомогу інший персонал. Приходять ще дві жінки. Утрьох вони пояснюють мені, що я маю залишити приміщення.

— Таких, як ви, ми приймаємо в іншій клініці.
— Але ж ви записали нас сюди.
— Українців ми приймаємо тільки в спеціально обладнаному приміщенні. Воно є тільки в тій клініці, у нас немає.
— Але чому? Ви боїтеся, що ми вас чимось заразимо?
— Так.

За кілька років до того я була підібрала на вулиці кошеня, воно хворіло, і я тоді прочитала кілька ветеринарних довідників. Зокрема англійською мовою. Стоячи у ветеринарній клініці я подумки пробігала сторінками тих довідників — і не могла пригадати жодної хвороби, яка б вимагала окремого приміщення для огляду. І яку може поширити кішка з усіма актуальними щепленнями… Або її власниця?


— Але чим саме заразимо?.. Ось дивіться, у моєї кішки чип, паспорт, щеплення, тест — у ЄС робили — на антитіла…
— Ви не так довго тут прожили, щоб вас можна було приймати в цій клініці.

І нас вигнали на вулицю. Ми пішли на зупинку. Здалека я побачила автобус, хоч до відправлення за графіком було ще три хвилини. Він зачинив двері й поїхав геть. До наступного було ще пів години. Я знайшла лавку перед супермаркетом, сіла й розплакалася. Міця лежала в мене на колінах і роздивлялася все навколо. Поруч ходило багато пенсіонерів, та нікому не було до нас діла. У принципі, мені тоді й не хотілося з кимось розмовляти…

Коли ми повернулися додому, я почала шукати інші клініки. Їх було багато, проте до жодної не можна було дістатися автобусами. А таксі не хотіло їхати… Ще два тижні пішло на битву за транспорт. У результаті я написали крик душі тут, на цій сторінці. І одна з підписниць познайомила мене з турецькою родиною котолюбів у Амстердамі. На фоні стресу я, як зайчик, згадала турецьку мову, якою не говорила років вісім. І та родина кілька разів возила нас в іншу ветеринарну клініку.

У іншій клініці таких “прокажених”, як ми, погодилися прийняти. Навіть у звичайному приміщенні, де оглядають усіх. Проте не змогли взяти кров. Не попали у вену. Із сьомої спроби теж ні. Зате після того, як у неї сім разів тикнули голкою, мій плюшевий ведмедик Міця почала ричати й кусатися. Мені її віддали, сказали, що вона прибацана. І що операцію робитимуть без аналізів. Ну оооккк…

— Ви тільки не переживайте, — сказала мені адміністратор, коли я приїхала забирати кішку після операції, — лікар трошки наплутав, але нічого страшного. Він думав, що вирізати потрібно рак молочних залоз, тож поголив живіт… — (Я сповзаю по стінці). — … але ви не переживайте, розрізати живіт не встигли.

Мені віддають Міцю. У неї обдовбані наркозом очі, лисий живіт, лиса спина і величезний шрам на ній. Ще більший, ніж був минулого разу. Чому він такий — адже тепер кулька була ще маленькою — я не знаю.

— Відправили пухлину на аналіз ? — запитую я.
— Га? Шо? — каже адміністратор.
— Пухлину відправили на аналіз?
— Ні, ми її викинули. У смітник.
— Як викинули?!
— Ну, це був просто жир. Нічого страшного.
— Як жир? У тому місці, де був рак?
— Жир. Наш лікар уміє відрізнити з вигляду.

Шви я знімала Міці сама. Я цього не вмію робити, тож на процедуру пішло кілька днів. Як у Робінзона Крузо на виготовлення дошки. Манікюрні щипчики теж накрилися негарним словом. Але Міцю (й турецьку родину) не довелося турбувати поїздкою до ветеринарів…

Далі була невідомість. Я радилася онлайн із ветеринарами. Хтось казав, що так, може бути жир. Типу, утворилася кишенька, де він накопичується. Хтось казав, що якщо місце те саме, то більше схоже на рак… І всі сходилися, що так не робиться. Треба було глянути під мікроскопом, що саме вони видалили…

Через два місяці я знову намацала кульку і зрозуміла, що справи кепські… Інтервал між її появами зменшувався — і я не бачила сенсу піддавати Міцю операційним тортурам. Тож просто накупила їй іграшок та смаколиків — і так було кілька місяців. Час від часу до нас у гості приїздила моя подруга-тайка — і давала Міці буддійські настанови із вдалої реінкарнації:

— Постарайся народитися людиною, розумієш? Людиною. Кішкою тобі вже досить, кішкою погано. Людиною краще. Тобі вдасться, ти ж завжди була дуже хорошою кицею, ти головне старайся. Лети на яскраве світло. Зрозуміла мене?

Моя Міця — теж таєчка — слухала й косоочила блакитними очима.

А потім ми поїхали додому — і далі ви знаєте.

Та що ми все про мене? Давайте тепер і про вас. Ким ви хотіли стати у дитинстві?

Напишіть у коментарях 💛

Тут IT Cluster розповідає про наш застосунок картинками

Не дуже люблю Хелловін. Ну але якщо вже зараз така мода, то зіграймо у цю гру.

А ну налякайте словом, реченням або фразою з жахливими помилками!

Почну перша: "Шо робеш"

Як вдало сфотографувати ЙОГО?

1. Світло має значення.

Якщо знімати вдень, то кольори будуть більш природніми. Якщо ж фотографуєте ввечері, то бажано використовувати декілька джерел. Наприклад, найбільша лампа у приміщенні виконуватиме роль світла, що заповнює. Ліхтариком можна підсвітити найважливішу ділянку..

Щоб знімок вийшов “як у кіно”, також розмістіть позаду нього маленьку лампу з кольоровим фільтром.

2. Не намагайтеся захопити у кадр його повністю. Краще закцентувати увагу на тому, що найбільше цікавить глядача.

3. Якщо хочете, щоб він виглядав більшим, фотографуйте трошки по діагоналі.

4. Приберіть з кадру бокали, капелюхи, троянди, краватки. Це зайве.

5. Руки теж приберіть. Слідкуйте, щоб вони не закривали камеру.

6. Його має бути добре видно. Знімок має вийти чітким. По можливості користуйтеся штативом. Якщо його немає, можна знімати з рук, втім старайтеся тримати камеру нерухомо.

7. Коли виставлятимете світло, не зірвіть пломбу.

8. Помилка новачків: фотографувати тільки до коми. Не робіть так. Фотографуйте так, щоб цифри помістилися повністю.

Пам’ятайте: ви робите це фото для незнайомої людини. Це ваш шанс справити враження.

Передавайте показники лічильників вчасно!

Ви просили розказати, чому я поїхала з Нідерландів.

1. Робота

Якщо говорити просто, то робота буває трьох видів: кваліфікована, некваліфікована й підприємництво.

Спочатку про кваліфіковану. Коли я їхала до Нідерландів, там було багато вакансій, які потенційно могли б мені  підійти. Я ходила на співбесіди, однак вони закінчилися неприємно. Хоча моєї освіти й досвіду вистачало з головою, роботодавцям не подобалося дві речі:

1) я очікувала відповідні гроші;
2) я працьовита.

Так, вам не примарилося. Це недолік. Це не тільки я така, це в нас люди такі. Ми за багато що беремося, багато що робимо. І робимо добре. І бажано не затягувати, бо вже підступає наступне завдання. Я знаю, що в цьому описі ви, ймовірно, впізнали себе або своїх близьких. І ще я вмію робити не щось одне, скажімо, у маркетингу, а багато що. Розсилку, презентацію, аналітичний звіт, маркетингове дослідження, рекламний банер, налаштувати рекламу, замовити приміщення для події… З одного боку, я бачила, як у роботодавців тече слина: це ж можна мене взяти замість кількох людей. А з іншого — мені пояснили, що така моя працьовитість спричинить проблеми в колективі, де звикли «відсиджуватися».

Якщо думаєте, що пояснили ввічливо й гарно, то ні.

Тепер про некваліфіковану роботу. Припустімо, що я засунула б собі в одне місце все, що знаю та вмію, і сказала б собі, що зараз так склалися обставини і треба братися за роботу якусь таку. Руками. Тут знову дві проблеми:

1) мені заважає те, що я вмію рахувати. Коли я побачила зарплати, відмінусовала від них гроші на дорогу й обіди, то в мене нічого не залишилося. А житло? А кішка? А донатити що?

2) припустімо, я б усе одно погодилася. Типу, треба з чогось почати, а далі розберемося: або підвернеться підвищення, або краща робота. Зазвичай працівники відділу кадрів натреновані таких амбітних відсіювати відразу. У більшості випадків їм потрібний хтось, хто буде мити умовний посуд сьогодні, завтра, наступного року, завжди. А не вумнічати.

Підприємництво. Ну, там для цього в принципі не особливо є умови.

Тож із роботою не виходило. Мене годував мій український ФОП.

Так, я знаю, що саме у вас могло скластися інакше. Є українці, які змогли знайти в Нідерландах відповідну для себе роботу. Утім, це, очевидно, не я.

2. Краса


У Нідерландах я рік не відвідувала  перукарні. Тому що дорого й лячно. Так, мені казали шукати турецьких або український майстрів. Але гроші я носила ветеринарам чи платила якісь штрафи. Зазвичай штрафи за відмову від чогось. Якщо вам не сподобався, скажімо, інтернет, потрібно  заплатити штраф, щоб від нього відключитися. Або не сподобалася підписка на доставку із супермаркета. Теж штраф, щоб припинити нею користуватися. Тощо.

Манікюр я робила сама вдома. Інструменти для нього мені привезли з України, бо в Нідерландах ніколи не чули про «ножиці для кутикули». Але навіть тут виникли проблеми. Пофарбовані нігті, по-перше, можуть вважати марною тратою часу та грошей. По-друге, інколи ознакою розпустництва. До речі, довге волосся — це теж марнотратство води й шампуню.

Колготки навіть не продаються. Їх там майже не носять, як і сукні. Усе штани та кросівки. Якось я прийшла на урок голландської мови у звичайній сукні й тілесних колготках — викладачка звернула на це увагу всього класу.  Без оцінки, ось так: “О, дивіться, колготки!..” Тицяла пальцем… Мене взагалі постійно шокувала оця грубість манер…

Я ношу прикраси й використовую парфуми. На це теж косилися. Типу, це також марнотратство й не відповідає становищу біженки. Пробник парфумів за 2 євро можна розтягнути на місяць. Косяк коштував 5 євро. Косяки не засуджують.

«В Україні я почувалася дуже красивою», — якось сказала моя подруга й важко зітхнула. У неї чоловік голландець і багато дітей. Вони житимуть там. Просить прислати їй фарбу для волосся.

Так, я знаю, тут зараз можна багато говорити про позицію жінки в суспільстві, екологію, користь аскези, про каблуки, ейджизм, бодіпозитив і сексизм… Ну, але отака я людина, що люблю все «дівчаче». От потрібні мені й колготки, і парфуми, і пофарбовані нігті. Так я відчуваю, що живу.