Країна-терорист має бути знищена!
Українці мають розвинути в собі природну огиду до всього московського - до їх мови, 'церкви', 'культури', матюків, фільмів, музики, балету, спорту, до всього, що найменшим способом нагадує країну вбивць, гвалтівників, катів українського народу.
Господь хай буде їм суддею!
Господи, не зволікай!

Господи, хай не злітають кляті МіГи, хай впадуть з вбивцями на них в саме серце тих, хто дає їм накази вбивати людей Твоїх!
Господи, не зволікай!

​Анафора, як піснеспів
Усвідом, поруч із ким ти стоїш, з ким будеш закликати Бога: з Херувимами! Подумай, з ким разом ти радієш, і цього достатньо буде для збудження в тобі пильності, коли згадаєш, що ти, зодягнений в тіло та зв'язаний плоттю, удостоєний прославляти спільного для всіх Владику разом із безтілесними силами. Отже, ніхто з неуважною душею хай не бере участі в цих священних і таїнственних піснеспівах, ніхто хай не має в собі життєвих помислів у такий час, але, вигнавши з душі все земне, переселивши всього себе на Небо і немовби стоячи біля самого Престолу слави та ширяючи разом із серафимами, хай кожен возносить всесвяту пісню Богові слави й величності. Тому й кажуть нам «стояти добре» в цей час; бо «стояти добре» означає не що інше, як стояти так, як слід людині стояти перед Богом, зі страхом і трепетом, із тверезою та чуйною душею.
Св. Йоан Золотоустий "Проти аномеїв" 4:5.

8 вересня святкуємо Різдво Богородиці.

«Це свято показує нам, що ми народжені не лише ради себе. Ми вкладені в набагато ширший контекст Божого творіння.

Народження дитини – завжди є причиною радості для людини. Народження дитини, яка стане Матірʼю Господа – є причиною для найбільшої радість, яка може існувати у людському контексті», – о. Василь Рудейко.

Презентуємо проєкт «Літургійний рік з УКУ» покликаний допомогти краще пізнати нашу традицію і зануритись у красу та глибокий зміст християнських свят.

Проєкт реалізує Деканат душпастирських справ, у співпраці з кафедрою літургійних наук Філософсько-богословського факультету УКУ і відділом інформації та маркетингу УКУ.

🖇️ https://youtu.be/l5_CVLfVte8?si=9_iuJtK_vW8Lb_mT

Вкравши плід райського дерева, людина замість знання засмакувала смерть. Вона навчилася не просто вбивати, а вбивати жорстоко, насолоджуючись вбивством і стражданнями ближнього, який прагне життя, вбивства, яке сягає аж до вбивства Бога.
Христос своєю смертю перетворює інструмент жорстокого вбивства - хрест - знову в дерево життя. Хрест може стати запорукою і твого життя, якщо щоденно воздвигатимеш і братимеш його на себе, слідуючи прикладові Христа.

​Звуження всього богослужбового життя лише до недільної чи навіть щоденної Божественної Літургії (євхаристійна монокультура) це так, якби звузити всю українську літературу лише до кількох віршів Шевченка.
Досвід Христа набагато більший. Його присутність і дія розкриваються також і в богослужіннях добового кола, які на відміну від Божественної Літургії, що створювалась радше як завершення святкових богослужінь, були і є призначені для щоденної молитви церкви.
А ще, молитва богослужінь добового кола за бревіаріями, до яких належить і наш молитвослов, подібна до читання літератури за шкільними хрестоматіями. Поняття ніби і маєш, але вся краса навіть представлених там у скороченні творів, часто відредагованих під 'розуміння' учнів, така далека від задумів їх авторів.
Можливо саме тому, а я вважаю якраз, що саме тому, наша молитовна спадщина не промовляє чи, радше, промовляє власне так само як шкільні хрестоматії з української літератури.

У сьогоднішньому літургійному читанні (2Кор.13:3-13) святий апостол Павло згадує про важливий, але, на жаль, нині цілковито забутий, феномен християнського життя - святий поцілунок. Поцілунок є одним із найінтимніших людських досвідів і як багато чого у людському досвіді він може бути спотвореним - поряд із цілунком святим є цілунок зради. Християни є учасниками святого життя у Христі, тому їм слід прагнути також і святого поцілунку. Саме тому цей жест від початків літургійного життя був одним із центральних виявів братерськості у Христі і участі в Його любові до Отця і до світу, я життя якого Він віддав своє життя.
Сучасним християнським церквам слід докласти усяких можливих і неможливих зусиль, щоб знову повернути цей жест у їх літургії не лише символічно - як вітання між клириками, а й реально - як знак примирення і готовості до співжиття у любові Христа. Давня молитва поцілунку миру у візантійській літургії: «Господи Ісусе Христе, любові творче і благ подателю, дай нам, рабам Твоїм, любити один одного так, як Ти возлюбив нас, щоб вірою і любов’ю однодумно, односущно і однодушно до Тебе, Бога, наближались і Тобі хвалу возсилали і причастились святих Твоїх Таїнств і удостоілися Царства Твого і Тобі славу возсилали Отцю, і Сину, і Святому Духові нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь».
Про поцілунок миру:
Коротко
Детальніше
Почитати
Ще почитати :)

26 вересня святкуємо Переставлення святого апостола і євангелиста Йоана Богослова.

Святий Йоан Богослов - контроверсійна особа серед числа учнів Христових. Син грому і Учень Любові, який прихиляється до серця Христа. Разом з усіма учнями він втікає з-під хреста, але повертається і разом із Богородцею стає учасником усиновлення Богом роду людського і материнства Церкви. Він пише євангеліє як очевидець, який знає не лише події, а й їх значення. Саме тому він заглядає в 'начало' і звідти свідчить Бога, який став воплоченням Любові і жертовним спасінням світу.

Країна-терорист має бути знищена!
Українці мають розвинути в собі природну огиду до всього московського - до їх мови, 'церкви', 'культури', матюків, фільмів, музики, балету, спорту, до всього, що найменшим способом нагадує країну вбивць, гвалтівників, катів українського народу.
Господь хай буде їм суддею!
Господи, не зволікай!

​В життєписах святих, особливо єпископів, часто можна прочитати, що вони походили з родин, батьки в яких дбали про належну гуманітарну освіту своїх дітей. Вони вчили риторику, філософію, богослов'я, говорили мовою Святого Письма.
Це не є типово християнською практикою. Так також робили євреї. Вони вчили і вчать далі своїх дітей читати Святе Письмо і осмислювати його. Вчать вміти гарно говорити, формулювати свої думки не примітивно, а зладжено і гарно. Вони дбають про те, щоб сказати не лише правильно, а й красиво.
Риторика, філософія, богослов'я, красномовство знову мають стати важливим елементом освіти християн, настільки, щоб псалтир не був найважчою книгою, а джерелом медитації - молитовного єднання людини з Богом у всій складності як людського так і божественного буття.
Ніщо справді цінне не буває простацьким. Святий Дух не залишає апостолів 'простими рибалками', а робить їх премудрими, але лише після того, як Господь на Мойсеї, пророках і псалмах пояснить їм суть Його приходу, страждання, воскресіння, вознесіння, праворуч сидіння і славного зновупришестя. Дух Святий, який відкриває божественні глибини, робить мудрими людей, яким Різдво Христове засвітило світло знання.
Надмірна надія на милосердя Боже є гріхом проти Святого Духа. Натхнення не виключає навчання, сила Духа не є протилежністю до зусиль пізнання.

​'Якщо Церква знову хоче серйозно поставитися до свого учительського обов'язку, вона має, перш за все, виправити Папу Івана XXIII, який на відкритті (ІІ ватиканського) Собору сказав, що лжевчення більше не слід засуджувати, бо вони самі по собі розчиняться в небутті. Церква повинна перестати соромитися перед так званими 'сучасними людьми'. 'Сучасна людина' не від нині почала висміювати 'неприйнятне', вона насміхалась ще на афінському ареопазі, коли Павло почав говорити про воскресіння. Істини віри завжди були нав'язуванням, скандалом!' (Рудольф Кремер-Бадоні в: "Die Welt" 2. 2. 80).
Зокрема, йдеться про те, щоб Церква дала сучасній людині відповідь там, де людина найбільше сумнівається і розгублюється - про остаточний сенс життя, а не пропонувала рішення, як зробити життя тут, на землі, більш гуманним і стерпним.
Завдання Церкви полягає в тому, щоб знову і знову вказувати на те, що відповідь на великі питання людства можна знайти лише в Христі, в Його смерті і в Його воскресінні, які обидва є передумовою вічного життя у славі Божій (пор. Лк. 24:26; Фил. 2:9-11). Ґамбер, Спільний спадок, 17.

​Псалом 48 (про квадроберів)
1 До викона́ння. Синів Коре́євих.
2 Послу́хайте се, всі наро́ди, почу́йте, всі, що живете́ у вселе́нній,
3 і простолю́д, і лю́ди зна́тні, ра́зом бага́тий і бідний.
4 Уста́ мої промо́влять прему́дрість і ро́змисел се́рця мого́ – розуміння.
5 Прихилю́ до при́тчі ву́хо моє́, відкри́ю на псалтирі за́гадку мою́.
6 Чого́ боя́тимуся в день лихи́й? Беззако́ння наступа́є на п’я́ти мені й ото́чує мене́ –
7 ті, що надіються на си́лу свою́ і мно́жеством бага́тства свого́ хва́ляться.
8 Брат не відку́пить. Чи відку́пить чоловік? Не дасть він Бо́гові ви́купу за се́бе
9 і ціни́ за відку́плення душі своє́ї.
10 Хоч би й труди́вся довіку, і жив до кінця́, і не узрів поги́белі, – щора́зу ба́читиме му́дрих умира́ючими.
11 З ни́ми одна́ково нему́дрий і нетяму́щий заги́нуть, і зали́шать чужи́м бага́тство своє́,
12 і гроби́ їх – жи́тла їх повік, осе́лі їх від ро́ду і до ро́ду, хоч нарекли́ вони́ імена́ми своїми зе́млі свої.
13 Та чоловік, бу́дучи в че́сті, не зрозумів, прирівня́вся до скотів нетяму́щих і уподібнився до них.
14 Оця́ путь їх – спотика́ння їм, та вони́ й нада́лі до уст своїх ма́тимуть уподо́бу.
15 Як вівці до а́ду за́гнані вони́, смерть пасе їх; і вра́нці пра́ві володітимуть ни́ми, і по́міч їм спорохня́віє в а́ді, зі сла́ви своє́ї вони́ ви́кинуті.
16 Одна́че Бог відку́пить ду́шу мою́ з руки́ а́ду, коли́ при́йме мене́.
17 Не бійся, коли́ розбагатіє чоловік або́ коли́ примно́житься сла́ва до́му його́,
18 бо, коли́ помре́ він, не візьме всього́, ані не зійде з ним сла́ва його́.
19 Бо ду́шу його́ за життя́ його́ благословля́тимуть; він прославля́тиме Тебе́, коли́ добро́ чини́тимеш йому́.
20 Ввійде він до ро́ду отців своїх, довіку не поба́чить світла.
21 Чоловік, бу́дучи в че́сті, не зрозумів, прирівня́вся до скотів нетяму́щих і уподібнився до них.

Царство Боже не 'шара', а 'шанс'.

​Нині церква святкує пам'ять св.Григорія вірменського. Церковна традиція зберегла текст Літургії, яка носить його ім'я.
Цікава древня вірменська анафора, котра збереглася у ефіопському перекладі. Як вже вказував Борис Тураєв, цікавою вона є тим, що у ній використовується образ хліба розкиданого по горах і пагорбах і зібраного на євхаристії - образ, що використовується також у Дідахі та Анафорі Сарапіона

1 жовтня святкуємо Покров Пресвятої Богородиці.

У світі непевності і викликів людина часто шукає захисту, а в особливо складних ситуаціях молить Бога про Його Покров і покровительство.
В часи Старого Завіту місцем прихистку для себе віруючі люди вважали скинію - місце перебування Бога з людьми. І знаходили його там.

Коли настала 'повнота часів', Бог в особі Ісуса Христа попросив покрову у людей і знайшов його в обіймах і під омофором Богородиці.
Під Хрестом Христос в особі Йоана Богослова увірив весь людський рід материнській опіці Богородиці. Відтоді церква Сходу і Заходу визнає для її Покров могутнім захистом і, взоруючись на неї як на ікону себе самої, сама стає прихистком для потребуючих.
Свято Покрови в Україні віддавна було головним святом захисників - воїнів, які віддають свої життя за життя інших.
Хай її Покров збереже тих, хто стає покровом для інших.

​"Людино, пізнай свою гідність, своє благородство і свою цінність: ти - брат Христа, друг Царя, наречена Небесного Жениха! Бо той, хто здатний визнати гідність своєї душі, може визнати силу і таїнства Божества, але як сам Господь пройшов через страждання і хрест і таким чином прославився, так і ти повинен страждати і бути розіп'ятим разом з Ним і таким чином вознестися до Нього і бути разом з Ним, з'єднатися з Тілом Христовим і царювати на віки вічні в цьому світі".
Амінь
/Макарій Єгипетський/

Хоча і з запізненням, але в день святого Діонісія Ареопагіта гріхом би було не запостити Літургію, яка носить його ім'я. І хай науковці ламають списи щодо того чи був той Діонісій справжнім автором, чи йому іно приписують ту Літургію. Суть у тому, що його богослов'я у текстах тої Літургії відображене. А ще вона цікава своєю структурою, ранньохристиянською свіжістю і захоплює висловами смирення і благоговіння перед таїнством Христової Євхаристії (дуже потрібними для нас нині!) і відчуттям стояння у реальній присутності Бога, принаймні тоді, коли стоїмо перед Його престолом.
Святий отче Діонісіє, моли Бога за нас!

​Мт 24:1-13
Захоплені храмом учні приводять Христа до храму, щоб Він теж ним захопився. А Христос, замість захоплення храмом, прорікає його цілковите зруйнування - не залишиться жодного каменю,який би не було перевернено. Дуже цікавий образ релігійності і духовності. Храм, який виник, як наслідок захоплення Богом, сам стає предметом захоплення. І саме такий храм мусить бути зруйнований. В релігійному і духовному житті не може бути нічого, жодного каменя, який міг би бути сам по собі. Якщо щось не вказує на Бога, на те, що воно - наслідок захоплення Ним, таке має бути перевернено, поставлено з голови на ноги.
В духовному житті людини часто саме це і стається. Храм, улюблений священник, церковний хор, піснеспіви, кадило, друзі по спільноті якось непомітно стають осердям віри і духовності. Ми приводимо людей 'до церкви', бо там гарний храм, проповіді, спільнота, тощо. А Христос ставить питання рубом - це причина чи наслідок? І поки не дав собі відповіді не заспокоюйся, перевертай каміння своєї релігійності і духовності.
А що, якщо храм буде зруйновано, проповідників переслідувано, віру осміяно, духовність спаплюжено? Чи буде тоді захоплення Богом? Коли вірити буде немодно, ісповідувати - небезпечно, співати неможливо, подивляти красу храму і Літургії - каригідно? Чи буде і тоді захоплення релігією і вірою, наслідком якої є уся ця культура?
Чи може лжепророк буде істинним лише тому, що він гарний, сучасний, перспективний, збирає найбільше вподобайок, але трошки не істинний? Чи готові ми будемо відмовитись від Христа традиції/передання заради іншого 'Христа' - сучаснішого, комфортнішого, загальновизнанішого, середньостатистичного, за євангелієм перекладеним сучасною мовою для сучасної людини з вулиці?
Храм існує лише як преображення - не заради себе, не для того, щоб ми ним захоплювались, а для того, щоб могли вистояти в час, коли його зруйнують, коли Бог залишиться як Христос на хресті - поза законом, поза храмом, поза містом, у підвішеному стані між землею і небом.

​ПРО СЛУЖІННЯ ДИЯКОНА ДЛЯ ТИХ, ХТО ЗАПІЗНЮЄТЬСЯ НА БОГОСЛУЖІННЯ
Коли б хто запізнився на богослужіння, чи то на світанку, чи то на приношення, хто б він не був, хай залишається надворі, і хай диякон не вводить його, - бо це прообраз судного дня, що має настати, - щоб шумом від входу не відволікати тих, що моляться. Коли ж прийде і знайде, що двері зачинені, хай не стукає, через те, що вже було сказано.
А по закінченні похвального піснеспіву, що покладений першим, хай увійде вірний чоловік або вірна жінка.
Диякон хай мовить:
- За приношення, або За похвальний піснеспів благаймо, щоб Господь записав благання наші в книгу життя, і щоб Бог, Сущий вовіки, пом'янув нас у святих оселях Своїх світлих.
- За брата, що спізнився, благаймо, щоб Господь дав йому старанність і працю, і відвернув від нього всяку прив'язаність світу цього, і дав йому волю приязні, любові та надії.
Так само й за сестру чи дияконису, що запізнилася або залишилася надворі, хай нагадує, щоб увесь народ благав за них. Бо так, коли диякон поминає і нагадує про них, зміцнюється ревність і сповнюється зв'язок любови, а недбалий і лінивий наставляється на шлях істинний.

Джерело: Заповіт Господа нашого Ісуса Христа (5ст.)

Вечір завжди був доброю нагодою подякувати за все добре, що вдалося зробити впродовж дня і перепросити за всі недотягнення чи й взагалі зумисні злі вчинки. У нашій, на жаль призабутій нині, традиції можна знайти прекрасні приклади вечірніх молитов.