Кожного разу, коли росіяни творять щось таке, як сьогодні, я згадую найвідомішу цитату Романа Ратушного: зробити її зміст предметним орієнтиром свого життя - найпродуктивнішй засіб психотерапії у наших умовах. А другою думкою неодмінно приходить питання до ухилянтів і борців з ТЦК: як вам спиться, панове? Все нормально, подушки не тиснуть? Матраци не зажорсткі?

- Умом Россию не понять, как известно.
- Ага, россию можно понять только силой.

Зараз скажу неприємну річ, зокрема й для багатьох моїх друзів і знайомих. Логіка "я не йду в армію, але регулярно доначу та волонтерю мірою сил" цілком мала право на існування в 2022 р. і навіть до певної міри в 2023-му. Чоловіків, готових більш-менш добровільно взяти до рук зброю, було достатньо. Проблема полягала в тому, щоб їх належним чином екіпірувати, озброїти та навчити. Останнім часом, по відчуттях зсередини ЗСУ, ситуація змінилася не те, щоб на діаметрально протилежну, утім питання забезпечення, завдяки повільному та все ж виходу наших союзників з коматозу, вже не стоїть аж так гостро. Бракує насамперед особового складу. Люди, які їбашили всі ці роки на патріотизмі, фізично закінчуються. Боляче про це писати, та, до прикладу, з мого першого відділення в ОШБ "Айдар", що на сто відсотків складалося з добровольців, станом на сьогодні в живих лишився я один. Більшість загинули вже під час повномасштабки. Донати - це чудово, проте слід назвати речі своїми іменами: якщо ти, друже, не маєш суттєвих проблем з фізичним і ментальним здоров'ям, а також не є опікуном або батьком неповносправних осіб - прийшов час мобілізуватися. Зовсім не обов'язково в штурмовики: вакантів купа всюди на будь-який смак - пишіть в приват, як то кажуть. Інакше ми рано чи пізно програємо війну. І що найстрашніше - зробимо тим самим вже принесені кращими людьми цієї країни титанічні жертви безсенсовними, адже їхня справа, їхня віра, їхня надія помруть разом з Україною. Я боюся цього понад усе в житті. А ви?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. На щастя, вони поки не є відкритими антагоністами, проте, вочевидь, керуються взаємовиключними, принаймні на даному етапі, базовими цінностями. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Перша група, осердям якої є діючі військові, насамперед добровольці, розглядає війну як екзистенційну - тобто таку, де йдеться про фізичне виживання нації. В переддень повномасштабки можна було, напевно, поставити під сумнів подібне визначення як алармістське, утім маю надію, що станом на липень 2024 року всі, хто обдарований хоча б однією звивиною в голові, встигли втямити, чому наша русофобія ніколи не буде достатньою. Відповідно - щонайменше до завершення бойових дій працювати на Сили оборони мусять так чи інакше геть усі ресурси країни: інституційні, економічні, людські. Роль держави під час воєнного стану полягає в тому, щоб якнайефективніше організувати використання цих ресурсів, аби дати відсіч агресії, тобто в нашому випадку - без перебільшення запобігти геноциду. З огляду на таку мету, застосування примусу там, де інші варіанти неможливі або не працюють, не тільки право держави, але й її обов'язок. Зрозуміло, лише в чітко окреслених законодавством кордонах. "Ексцеси виконавця" та решта правових порушень повинні у таких обставинах виявлятися та каратися показово, адже вони руйнують суверенітет держави в час, коли довіра до нього є особливо критичною.

А що ж тоді друга група? Вона наче з цим всім й погоджується, та лише до певної межі. Межа, як правило, пролягає там, де починається описане вище вимушене втручання держави в особисте життя, їхнє чи їхніх близьких. Найчастіше державу тут репрезентує ТЦК, але ним явище не вичерпується. Може йтися про поліцію, яка вимагає дотримання комендантської години, коли дуже хочеться повисіти у центрі, про додаткову регуляцію підприємницької активності або, наприклад, про прикордонників, які випустили, по недбалості чи за хабар, трьох твоїх друзів-айтішників, але чомусь в останній момент вирішили спіймати за крок до омріяної Польщі саме тебе. Так чи інакше, в певний момент відбувається коротке замикання, і людина, що могла за ці роки надонатити на ЗСУ десятки або й сотні тисяч, починає розглядати в якості головної загрози не росіян, а українську державу. І навіть черговий "Охматдит" навряд чи поверне її до реальності. За якийсь час неодмінно з'являються розмови про потребу в припиненні вогню, мирних перемовинах, хай навіть на умовах ворога, та інший Арєстовіч-стайл слеш підігравання російській пропаганді, свідоме чи ні. На жаль, від лютого 2022 року я бачив таку трансформацію неодноразово. Після провалу нашого минулорічного контрнаступу її обсяги, певна річ, зросли кратно.

Треба визнати, що з чистої, так би мовити, ліберальної точки зору представники другої групи оперують аргументами, від котрих не вийде просто відмахнутися. Дійсно, їхні людські та громадянські права, зафіксовані у Конституції мирного часу як невід'ємні, порушуються. Справді, Україна зразка 2024 року вельми далека від тієї анархічної вольниці, яку ми любимо та до якої звикли. Поза сумнівом, державні виконавці усіх напрямів і рівнів частенько перевищують свої повноваження, виходячи далеко за межі того, що дозволяє їм законодавство воєнного стану. Я розумію, чому багатьом українцям із нашим бунтівним національним характером, не позбавленим здорового (а подекуди й не дуже) егоїзму, важко з тим всім примиритися. Більше того, влада, яка спробувала б запровадити хоча б десяту частину від поточних обмежень у мирний час, була би повалена на наступний день. Проте є один принциповий нюанс: йде війна на винищення, і ми мусимо за будь-яку ціну в ній встояти.

Симптоматично, що ніхто - підкреслюю, ніхто - з моїх знайомих, які носять камуфляж, хай навіть вже одинадцятий рік поспіль, не дозволяє собі демонструвати "втому від війни" в публічному просторі. Це ексклюзивна хвороба цивільних, і чим далі від фронту, тим, здається, більше її носіїв. Варто чесно визнати: вже зараз між нами - прірва. До кінця війни, коли б він не стався, прірва значно поглибиться та розшириться. На політичному рівні вона природним чином кристалізується у щонайменше дві нові партії: умовно національно-мілітарну та космполітично-ліберальну. Якщо нам як суспільству вистачить зрілості - все власне на тому й зупиниться, а продуктивна боротьба між цими двома партіями в парламенті стане одним з двигунів подальшого прогресу. Якщо ж ні, враховуючи масштаби загальнонаціонального ПТСР, буде лихо, яке нині важко уявити. А втім - і не треба.

Інтуїція історика підказує мені, що невдалий постріл Тома Крукса буде за декілька років описуватися в підручниках як поворотний момент щонайменше американської історії в ХХІ ст. Питання лише у формулюванні: останній шанс запобігти антиутопії чи подія, яка зробила її незворотною?

Всі пишуть "як би ви не ставилися до Фаріон, але..." На мою думку, це типове міщанське лицемірство, тому ловіть стислий некролог: полегла усе життя викликала в мені виключно огиду, відчуття пекучого крінжу і - враховуючи те, що мало хто вчив українців ненавидіти одне одного так натхненно, завзято та послідовно - нав'язливі підозри про роботу на користь Росії. Що ж, тепер принаймні останній пункт можна викреслити. Політичні вбивства - засіб дестабілізації суспільства зсередини, а дестабілізація України під час великої війни потрібна лише окупантам.