Наша війна стане головною війною для країни

Її історія стане розділом у підручниках. Її дати пропишуться у календарі. Її меморіали стануть місцем вшанування

А ще в нас міг би з'явитись свій «Арлінгтон». Меморіальний комплекс, який буде главним для країни. Місце продуманої стилістики та символіки. Меморіал, який буде вивірено до деталей

Але зараз нам пропонують замість нього підробку

Тому що не можна призначити «згори» випадкового архітектора та вимагати «встигнути в терміни», щоб люди з посадами під фото перерізали стрічку. І переробити ж після нічого не вийде – тому що поховання сакралізують меморіал. Яким би безглуздим він не вийшов у результаті.

Саме це зараз і відбувається.

Гонитва за звітністю. Яку всі боятися поставити на паузу, бо пообіцяли верхівці «здати все вчасно». Поки армія воює - її головний меморіальний комплекс став заручником чиновників. Одні роблять «на відʼїбись». Інші бояться це визнати.

Так не має бути. Потрібен нормальний конкурс на посаду архітектора. Потрібні професіонали, які розуміються на геральдиці та символіці. Потрібен комплекс, який буде гідний полеглих героїв.

І єдиний шанс зараз – це розголос

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/8/7492465/

Збройні Сили: «Тобто ти журналіст? Ні слова більше!»

До речі. Ми прожили більше половини календарної зими без блекаута

Моє головне досягнення у журналістиці – програш Віталію Портникову у фіналі Шевченківської премії

Якби я тоді переміг – то сумнівався б у компетентності журі.

Віталій – головна постать в українській публіцистиці. Спроби дорікнути йому за подачу та інтонацію – це суперечки про форму, а не зміст. Він один із небагатьох, хто здатний бачити історичний процес у 3D.

Ті, хто сьогодні намагаються його знецінювати – займаються самовикриттям. Вони з трибуни оголошують усім, що оригінального інтерв'ю не дивилися, контекст фраз не розуміють і перевірити зайвий раз не спромоглися. Дивовижні люди.

Гадаю, йому має бути досить самотньо. У нашій професії багато хто сприймає журналістику як трамплін у політику – а тому носіїв інституційної пам'яті можна перерахувати на пальцях.

Країні дуже пощастило, що Віталій у неї є

До війни я писав 7-8 текстів на місяць. Зараз добре, якщо встигаю півтора.

Текст потребує приватності, спокою та часу. Всього, що в армії в дефіциті.

А ще, перш ніж сідати за текст, треба спочатку замкнути свою внутрішню мавпу в клітці.

Внутрішня мавпа доречна за умов стресу. Вона добре справляється з функціями виживання. Але якщо дати їй слово, вона починає бузити і грубити. У ній дуже багато первісного, тож її можна зрозуміти. Але садити її за клавіатуру немає жодного резону, якщо ви тільки не збираєтесь прокричатися.

Тому за три роки війни у мене зібралося лише півсотні текстів. Не знаю, чи вийде з цього нова книга. Цілком можливо, що писати її доведеться з нуля. Але кожен із своїх текстів я пам'ятаю. У кожного з них є географія та історія.

І всі вони цього року опинилися у шортлисті Шевченківської премії

«Дикий Захід» дістався Амазона. Вийшли переклади англійською та німецькою

Не заздрю перекладачам. В англійській традиції немає звички перевантажувати читача виносками – тому довелося адаптувати сам текст. Виноски будуть у польському перекладі, але він поки що у роботі.

Видавці попросили додати підзаголовок. Тому на обкладинці англійської версії буде ще «Ukrainian guide on breaking free from empire». До речі, цілком підходить для відео уражень нашого РУБАКа.

Український тираж знову розпродали. Обіцяють додрукувати до квітня. Дуже хочеться, щоб книга пережила війну і дуже не хочеться, щоб мене.

А поки що тримайте посилання на англійську та німецьку версії
 
Англійська:
https://www.amazon.de/Wild-West-Eastern-Europe-Ukrainian/dp/3838218426
 
Німецька:
https://www.amazon.de/Wilde-Westen-Ost-Europas-ukrainische-Ukrainian/dp/3838218434

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/31/7495862/

Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
 
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
 
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
 
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
 
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
 
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
 
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
 
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
 
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
 
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
 
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
 
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
 
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
 
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
 
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
 
А повернути та повернутися можна пізніше.

Це Давід. Йому 9

Йому вчора встановили серцевий імплант, на який ви зібрали гроші. Він наш 35-й

Ви коти

Розповідати про війну непросто.

Складно дібрати правильну інтонацію. Розповідь про війну вимагає чесності, точності, відчуття міри. Небагатьом вдається витримати цю пропорцію. Завжди є ризик скотитись у проповідь або панахиду. Або ж у буквальний воєнний щоденник, якого, якщо чесно, автор потребує більше, ніж читач.

Дмитро Крапивенко знайшов форму, наближену до ідеалу. Його книжка — не спекуляція, не повчання й не проповідь. Це екскурсія. Автор, як Вергілій, бере вас за руку й веде крізь армію, яка воює.

Люди в тилу мало знають про те, як насправді влаштована робота Збройних сил України. Більшість формує своє уявлення, спираючись на прочитане в соціальних мережах, відгуки випадкових знайомих або ж розказані кимось історії. З усіх цих шматочків складно скласти цілісну картину, наближену до реальності. Тому коли армію описує людина далека від неї, то завжди тяжіє до спрощення.

Хтось обирає глорифікувати. У їхніх текстах бездоганні герої б’ються з безпомічними “орками”, які переважають лише кількістю, але не вмінням воювати. Хтось обирає шлях не менш радикального знецінення, коли розгублені люди в пікселі зображені як жертви злочинних наказів і саботажу. Сенсу розбиратися який із цих підходів гірший немає, адже обидва погані.

Наша армія не вписується в жоден із цих двох шаблонів. Зрештою уся наша війна не вписується у шаблон. З моменту початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минуло вже понад два роки, але для більшості непосвячених ця фаза війни й досі залишається terra incognita. Наша війна недостатньо увічнена у кінематографі. Не вписана у літературний канон. Досі немає стандарту, який би визначав як саме її треба описувати. Тож кожен, хто береться за цю тему, так чи інакше стає першопрохідцем.

Книжка, яку ви бачите — це енциклопедія армії, яка воює. Інструкція з використання. Літературна версія одного з найпопулярніших форматів телеканалу Discovery — How it’s made. На вас чекає мандрівка армією, яка бореться у найбільш масштабній за останні 80 років війні на європейському континенті.

Я зустрічав персонажів із цієї книжки. Згадував описані ситуації. Автор зміг зібрати й описати той універсальний досвід, у якому кожен, хто носить піксель, впізнає себе. Дмитро писав особисту історію, а врешті написав нашу спільну.

У цій книжці багато автора й це робить її художньою. У цій книжці багато особистого й це робить її чесною. У цій книжці багато документального й це робить її достовірною.

Мені пощастило — я її вже прочитав. Тепер ваша черга.

https://store.ukrainer.net/product/trylitery-book/?fbclid=IwY2xjawIbxytleHRuA2FlbQIxMAABHSjMsF-NEDaFX7b5JvhOwhGY3F01ZEEthD3oL0Xu8fkxJHlD0QHFYOgtOw_aem_oRCpac9fe2npFbqBb2Kvng

Це Влада. Їй сім

Її напередодні прооперували. Встановили імплант, на якій ви зібрали в грудні. З нею все буде добре

Вона наша 36-та

Я не встиг написати текст про Трампа. Але встиг записати про нього інтерв'ю

Свідки «божої роси», звісно, пояснять нам про американський хитрий план. Про сильні руки та сміливі рішення. Але проблема в тому, що нам випало жити у третій серії «Зоряних війн», а до шостої ще треба дотягнути.

Американський приклад тепер – як антисценарій для прихильників ЗСЖ. Коли ти начебто правильно харчуєшся, ходиш у спортзал, стежиш за собою, а в результаті – наркоман. І всі довкола тепер сидять і думають - а чи варто було тоді взагалі напружуватися?

Коротше, ось вам інтерв'ю про наші «ревучі двадцяті»

https://www.youtube.com/watch?v=rVgaWRppABE

Казарін невихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2025/02/19/7498997/

Make Zelensky great again

Ребята, давайте поможем Донни посчитать помощь Украине!

Сам Трамп называет разные суммы, обычно они колеблются в диапазоне 300-500 млрд долларов.

Российские трамписты, прикидывающиеся украинскими патриотами, наоборот, занижают суммы до смехотворных.

1️⃣ Первый способ (простой)

Идем на сайт Кильского института, занимающегося подсчетом помощи Украине, и видим, что по состоянию на 31 декабря 2024 года объем помощи США Украине составил 114.2 млрд евро.

В долларах это как минимум 120 млрд.

Курс евро раньше был выше, а в январе 2025 Украина получила как минимум пакет военной помощи на 500 млн, но у нас грубая прикидка, так что оставляем:

120+ млрд долларов.

2️⃣ Второй способ (чуть более сложный)

📍Военная помощь

Идем на сайт Пентагона - 65.9 млрд долларов с 24 февраля 2022.

Эта сумма состоит из двух примерно равных частей:
• поставки со складов армии США - "старое" оружие, которое учитываются по остаточной бухгалтерской стоимости;
• заказ производителям - новое оружие, из которого мы что-то давно получили, а что-то еще будем получать в 2025-26, если Трамп не прервет этот поток.

📍Финансовая помощь

Идем на сайт украинского Минфина - 31.2 млрд долларов от США уже получено.

Еще получим от США 19 млрд по программе G7 (всего 20 млрд, 1 уже получили).

📍Экономическая, гуманитарная помощь и программа FMF от Госдепа

Тут я, извините, подробно считать не буду, навскидку где-то 5-10 млрд.

Суммируем. Выходит 121-126 млрд.

То есть совпадает с подсчетами Кильского института.

✔️Откуда берется херь про 300-500 млрд?

Во-первых, из головы Трампа.

Во-вторых, есть традиционная путаница - сумма затрат из бюджета США не равна сумме полученной Украиной помощи.

Как пример, можно рассмотреть бюджет помощи, принятый в апреле 2024. Из бюджета США выделяется 60 млрд долларов, но напрямую Украина получает до 37 млрд.

Почему так, повторяться не буду, читайте по ссылке, по которой есть еще ссылки.

✔️Итого:

• то, что мы получили 300+ миллиардов - пиздеж,
• то, что мы получили 30 миллиардов, остальное съел Байден - тоже пиздеж,
• адекватная оценка помощи Украине от США - 120+ миллиардов.

Третя смужка до третьої річниці. Так і до полковника недалеко

Трамп як учасник перемовин: трохи лікнепу 

У мене вже скоро кров з очей почне йти, коли я побачу черговий допис з тезами “Трамп - ексцентричний бізнесмен у політиці, з ним треба говорити як з бізнесменом” або “Ви просто неправильно з ним комунікуєте, він же ж… (вставити потрібне)”. 

Його риторика та стиль правління відображають поєднання популістських і експансіоністських інстинктів, аніж класичний бізнес-підхід з орієнтацією на компроміс і “win-win”. Простіше кажучи, він веде себе як готопа у політиці і є гопотою. 

Я дуже мало бачив успішних бізнесменів (приблизно нуль), які б не розуміли цінності у адекватній взаємодії навіть з власними конкурентами. А от рейдерів, які поводяться як Трамп я бачив. Про те, що Трамп гопота від політики і чиста “політична тварина” у найгіршому розуміння цього слова написано багато книг. І не клятими демократами, звісно. А профільними науковими спеціалістами. 

Трамп - це харизматичний (теж у гіршому розумінні) лідер, одержимий власним его. Зі звичайними політиками можна вести переговори, виходячи з історії відносин, підписаних документів, зобов’язань. З бізнесменом можна говорити з позиції спільної вигоди. У Трампа ж на перший план виходять его, бажання “переграти” співрозмовника і здобути миттєву перемогу в медійному просторі. Він воліє перетворювати будь-яку розмову на шоу, де найважливіше — здаватися сильним і популярним, а не шукати системного рішення. 

Він - безсистемний і завжди такий був. Традиційний політик оперує певними бюрократичними механізмами, формальною логікою міжнародних угод та процедурами. Притомний бізнесмен наймає спеціалістів, щоб не втопити бізнес у субʼєктивності і некомпетентності.  Трамп натомість часто ігнорує поради фахівців та своїх же радників, раптово змінює позиції й ухвалює рішення, ґрунтуючись на тому, які реакції отримає в медіа та серед електорату. 

Він мислить у категоріях “проти нас весь світ”. Традиційний політик, навіть будуючи конфронтацію, зазвичай залишає простір для компромісу. У Трампа ж відчувається чорно-білий погляд на світ: якщо ти не з ним, значить, ти проти нього. Це ускладнює тонкі домовленості й розмови про поділ відповідальності між сторонами. Тому у Трампа шантаж стає самоціллю — він грає на підвищення ставок до останнього. Аж поки не отримує по голові.

Про економічну раціональність мови теж немає. Для бізнес-процесів властиво обирати взаємну вигоду (win-win), де зароблять усі. Трамп же в політиці діє швидше у стилі “zero-sum game”: якщо хтось виграє, то інший автоматично програє. В міжнародній політиці з великою кількістю стейкхолдерів така логіка часто призводить до нових криз і руйнує відносини з партнерами. Цей підхід, до речі, може вже в найближчий час зробити “китайську пропозицію” світу вигіднішою за американську. Але Трамп так далеко не думає. 

Зрештою, Трамп - антитеза класичним республіканцям і в економіці також. Його популізм йде врозріз із класичною ж республіканською ідеєю ліберальних ринків і міжнародної торгівлі (уособленням якої був Рейган). 

У Трампі популіст і король ресентименту давно переміг “бізнесмена” - бо імідж “сильного лідера” важливіший за будь-які угоди. Трамп у державних рішеннях часто готовий до різких і непродуманих кроків заради короткострокового рейтингового ефекту. Замість стратегічного планування — феєричні обіцянки (наприклад, “Мексика заплатить за стіну”, “Закінчу війну за 24 години”), що насправді є маячнею від початку. Щоразу, коли Трамп стикається з вибором між пошуком розумного компромісу та збереженням образу “бійця”, він обирає друге.

Тож. Трамп як учасник перемовин — це класичний трикстер, що визначається його популізмом, его і тваринністю його поведінки і ідеологічних шизоконструкцій в його голові. В цьому вся суть і Трампа, і трампізму. 

А який найкращий спосіб взаємодіяти з гопотою? Щоб воно відчувало в тобі силу. Оце і є настанова для України і Європи. Тому і слова, і кроки щодо Трампа не мають бути ніжними. Гопник мови класичної дипломатії не розуміє. 

Підписатися на Богданова

Армія подарувала мені привілей. Не відволікатися на новини.
 
Довоєнна професія журналіста вимагала протилежного. Ти мав стежити за подіями, формулювати свою думку і висловлюватися вголос. А війна змінює пріоритети. Ти маєш обмежений обсяг емоційного ресурсу, і намагаєшся не витрачати його на речі, на які нездатний вплинути.
 
Пам'ятаю, як узимку 2023-го колеги з ТБ по старій пам'яті попросили включитися до ефіру. "З нами на зв'язку Павло Казарін, який зараз під Бахмутом. Павле, що відбувається на Донецькому фронті?" Прекрасне питання для легіону військових експертів і абсолютно тупикове для солдата. Тому що в кращому разі ти здатний розповісти про свою позицію і максимум – про суміжників.
 
Армія звужує оптику. Є ти, твій підрозділ, ваші потреби та ваші завдання. Все інше відбувається вище і далі – і тобі не вистачає повноважень та компетенцій, щоб скласти свою думку про це. Тому на допомогу приходять "армійські шори" – ти надягаєш їх, щоб не відволікатися на білий шум, якого завжди надміру.
 
Життя роти БпЛА складається з дуже конкретних речей. Налагодження дронів. Ремонт авто. Логістика. Бойова робота. Ти можеш вплинути на обмежений список подій. Якщо вирішиш витрачати час і нерви на щось другорядне – ризикуєш не встигнути щось важливе. Можливість бути пікейним жилетом – це привілей цивільних. Поки інші копають помиральні ями, ми копаємо бліндажі.
 
Втім, судячи з ютубу, дефіцит експертизи не вважається гріхом для коментатора. Війна народила попит на прогнози – і наразі його заповнюють випадкові люди. Складається відчуття, що головним критерієм тепер є безвідмовність, готовність не спізнюватися і заповнювати ефірний час словами. Наш простір медіаекспертизи віддано на відкуп гостьовим редакторам та їхнім дерев'яним солдатам. Деякі люди відомі тим, що вони відомі.
 
Гонитва за клікбейтом породжує апокаліптичні заголовки. Заголовки породжують у людях фрустрацію. Фрустровані люди тягнуть свої страхи в соціальні мережі – щоби виплеснути там свою невпевненість. Соцмережі перетворюються на чудовий матеріал для дисертації з психології – і на зовсім невідповідне середовище для дозвілля. Якщо тільки ти не звик відпочивати на сеансах чужої психотерапії.
 
Ми часто любимо порівнювати свою війну з обома світовими, але тоді доведеться визнати: нашим попередникам явно було простіше. Їхній доступ до інформації обмежувався підцензурною пресою, а поширення панічних чуток каралося в'язницею. Відтоді інтернет перетворив медіасередовище на долину вітрів, а головними її мешканцями стали ті, хто намагається за будь-яку ціну дістатися наших емоцій. В результаті ми живемо в епоху істерик. Але якщо довкола фестиваль смажених фактів, то єдиний вихід – це сісти на дієту.
 
Новин не уникнути, але немає сенсу давати їм себе контролювати. Наше майбутнє визначають сотні факторів, і жоден із них окремо не обіцяє нам катастрофи. Новини повідомляють вам не про норму, а про її порушення. Тому ви ніколи не прочитаєте в стрічці про літаки, що благополучно долетіли до місця призначення. На відміну від єдиного, якого спіткала проблема.
 
На кожного публічного ухилянта припадає тисяча тих, хто мовчки вбирається в піксель. На кожного зневіреного – десятки тисяч тих, хто донатить. На кожен корупційний скандал – бюрократична машина, що працює вже третій рік в умовах війни.
 
Окрім США у нас є ще Європа. Крім того, що ми отримуємо від партнерів – те, що виробляємо та купуємо самі. Темпи просування росіян лякають у перерахунку на квадратні кілометри, але якщо перевести їх на час, то навіть вихід на кордони Донецької області для РФ може розтягнутися на роки.
 
Ми помічаємо "зраду" лише тому, що вона рельєфно випирає на тлі загальної норми. До того ж, на наші емоції полюють не тільки ті, хто наживається на клікбейті, а й наш ворог.
 
Нація тримається на солідарності. На взаємній довірі та синергії. А тому Росія робить усе, щоби нас атомізувати. Зменшує досягнення. Перебільшує проблеми. Вона щосили намагається розмити той соціальний клей, який робить людей нацією, а територію – державою.

А тому ми все частіше зустрічатимемо в соцмережах те, що сіє недовіру та апатію. І немає жодної причини полегшувати ворогові його завдання.
 
Тому я дуже ціную той привілей, який подарували мені Збройні сили. Я маю цілком конкретні завдання, які з'їдають мій вільний час. Можу дозволити собі не відволікатися на новини.
 
Уникаю клікбейтних заголовків. Не суджу про країну за соцмережами. Будь-яка цифра має значення лише на тлі інших. Якщо хтось продає мені емоцію – я волію її не купувати.
 
Я не знаю, яке майбутнє чекає США за Трампа. Гадки не маю, чи нападатиме Китай на Тайвань. Не маю жодного уявлення щодо виборів у Німеччині та Румунії. Я чув про ці події, але вони поза моєю зоною контролю. Вони перестають відволікати тієї миті, коли припиняєш на них відволікатися.
 
У цьому сенсі ми схожі на Шерлока Голмса. Якому Ватсон довго пояснював, що Земля обертається навколо Сонця, а Голмс обіцяв якнайшвидше всю цю непотрібну йому інформацію забути. Щоб не відволікала.
 
Цей дощ надовго. Емоційний ресурс кінцевий. Якщо у мене залишається час на соцмережі, це означає, що в мене не залишається часу на завдання.
 
Будьте як Шерлок.

Казарін вихідного дня

https://theukrainians.org/pryvit-zbroie/