Скажу чесно, я теж був перемогойобом. Приблизно до літа 23го року. Коли ж контрнаступ не вдався, бунт Пригожина провалився, а Україна почала діяти за планом "фортець" - стало якось не до перемог.

Остаточно моє бачення, що буде тільки "зрада", сформувалося восени 23го, коли Залужний написав статтю в TheEcomonist про "глухий кут". Пізніше додалися ще й качелі з його відставкою і недолугий затягнутий закон по мобілізації.

Стало остаточно ясно, що ні потужні менеджери, ні Україна в цілому - не отримають нічого кращого, ніж якийсь "договорняк".

Але пройшов рік, війна ще триває і тільки останнім часом змінюється провладна риторика, змінюється і думка населення (це до речі пов'язані субстанції), але вже може бути пізно. Чим далі, тим складніше отримати прийнятний договорняк. Чим далі - тим на більш хєрові умови доведеться погоджуватися, бо український ресурс швидко вичерпується.

Усі ті, хто очікують якихось більш сильних позицій для переговорів - дешеві агітатори і політруки. Немає і не буде вже таких позицій. Я це все вже чув рік тому, але з кожним місяцем переговорні позиції тільки погіршуються, а за це погіршення доводиться сплачувати ще й велику ціну - людськими життями.

Так, ви можете написати мені щось в стилі: "А ви рашку питали? Чи готові вони самі на договорняк?". Так, вони готові, але на ці умови не готові ми самі, а свої нав'язати можливо вже не в змозі. Тому уся примарна надія на сплячу Європу і США, які готуються до конфлікту з більш серйозним гравцем ніж РФ - Китаєм.


Що робити далі? Я чесно не знаю. Виглядає все печально, а я вирішив просто констатувати тут цей факт.