Три роки повномасштабного вторгнення
Це авторська думка голови профкому студентів (вона може не відображати позицію профкому).
Сьогодні буде дуже багато публікацій, рефлексій на цю тему, я ж хочу описати свої спогади, погляд на теперішнє і трохи - на майбутнє.
Можливо, тут буде недостатньо оптимістично-потужної незламності, але вірю, що її додадуть інші.
Три роки тому ми ще були в стані ковіду (пам`ятаєте таку хворобу, там ще карантин був), і ми мали виходити з 19 березня вже на змішане, і профком був в очікуванні цього.
Звісно, небезпека війни витала в повітрі: поприбирали підвали, які в майбутньому стануть укриттями, дехто думав, що робити у випадку наступу, хтось вже після "визнання" рф квазіреспублік зрозумів, що треба їхати подалі з Києва, але все жили надією, що великої війни вийде уникнути.
І тут о 4-й ранку (без оголошення війни, хе-хе), Київ бомбили, нам об`явили...
Пам`ятаю, що спершу набрав води у вільну тару, бо вважалося, що до 9-ї вже не буде ні електроенергії, ні інтернету, нічого.
Потім пішов купити їжі, ліків, зняти грошей і, до дорозі назад, вперше почув на 1 корпусі сирену (станом на зараз таких сирен було всього лише 1538)
0 9.00 - засідання ректорату-оперативного штабу - і все закрутилося (до речі, деякі викладачі, попри оголошення, не скасовували пари).
Мобілізація 200 співробітників, забезпечення діяльності університету.
Людей з управління було мало, сформувалося два центри життя: 1 та 31 корпус (він охоплював студмістечко, в якому залишилося близько 500 мешканців). Можна говорити про це дуже багато, то ж перелічу найяскравіші спогади:
- згуртованість 5 гуртожитку, де організували пункт харчування і укриття, а також вони організували харчування в 31 корпусі персоналу, який працював на КПІ.
- сам 31 корпус, який перетворився в штаб, де була їжа, вода, ліки, і підтримка, а, найголовніше, вони якось діставали ХЛІБ - дефіцитний тоді товар. Наталію Валеріївну та Олександра Анатолійовича, які тоді взяла координацію цього всього на себе (прикро, що з Вами потім так вчинили..) Також дуже гарно проявили себе молоді декани, які підтримували тут і своїх, і чужих студентів.
- неймовірну підтримку він інших: ми стали отримувачами гуманітарної допомоги, яку нам надали колеги по профспілці (ще поділилися з НУБІП і відправили 21 коробку в ХПІ, а курятину їли майже місяць)
- людей, які залишилися на КПІ і допомагали йому функціонувати: чергували на вахтах, підтримували життєзабезпечення, готували їжу, стояли на блокпостах, і, звісно ж, мобілізовувались. Дуже допомогло і фізично, і психологічно, наявність великого ком`юніті з Донбасу - які вже з 2014 знали, що таке війна.
- просто неймовірних людей, які стояли біля витоків гуманітарного штабу профкому студентів, і завдяки яким вдавалося діставати все, що було потрібно. Частина з них продовжує роботу і зараз)
- і, головне, атмосферу зарядженості. Треба було щось робити для оборони - ми відразу там. Треба комусь допомогти - ми там. За рахунок цього вдавалося не поїхати дахом) Дехто продовжує роботи так і зараз. Тоді всі ці загрози сприймалися як щось нереальне, та і не було, коли про це думати. Зараз, знаючи більше інформації, ці події згадуються з зі страхом: як же близько ми були до катастрофи...
Пройшло три роки.
Ситуація непроста як на військовому, так і на дипломатичному фронті. Все частіше говорять про припинення вогню, про імовірні домовленості (які можуть бути дуже невигідними). Чи відбудеться це? Я не знаю. Чи правильно так робити, а не шукати виключно військовий шлях вирішення? Не беруся казати, я не воюю зараз, тому не можу об`єктивно все оцінити.
Це авторська думка голови профкому студентів (вона може не відображати позицію профкому).
Сьогодні буде дуже багато публікацій, рефлексій на цю тему, я ж хочу описати свої спогади, погляд на теперішнє і трохи - на майбутнє.
Можливо, тут буде недостатньо оптимістично-потужної незламності, але вірю, що її додадуть інші.
Три роки тому ми ще були в стані ковіду (пам`ятаєте таку хворобу, там ще карантин був), і ми мали виходити з 19 березня вже на змішане, і профком був в очікуванні цього.
Звісно, небезпека війни витала в повітрі: поприбирали підвали, які в майбутньому стануть укриттями, дехто думав, що робити у випадку наступу, хтось вже після "визнання" рф квазіреспублік зрозумів, що треба їхати подалі з Києва, але все жили надією, що великої війни вийде уникнути.
І тут о 4-й ранку (без оголошення війни, хе-хе), Київ бомбили, нам об`явили...
Пам`ятаю, що спершу набрав води у вільну тару, бо вважалося, що до 9-ї вже не буде ні електроенергії, ні інтернету, нічого.
Потім пішов купити їжі, ліків, зняти грошей і, до дорозі назад, вперше почув на 1 корпусі сирену (станом на зараз таких сирен було всього лише 1538)
0 9.00 - засідання ректорату-оперативного штабу - і все закрутилося (до речі, деякі викладачі, попри оголошення, не скасовували пари).
Мобілізація 200 співробітників, забезпечення діяльності університету.
Людей з управління було мало, сформувалося два центри життя: 1 та 31 корпус (він охоплював студмістечко, в якому залишилося близько 500 мешканців). Можна говорити про це дуже багато, то ж перелічу найяскравіші спогади:
- згуртованість 5 гуртожитку, де організували пункт харчування і укриття, а також вони організували харчування в 31 корпусі персоналу, який працював на КПІ.
- сам 31 корпус, який перетворився в штаб, де була їжа, вода, ліки, і підтримка, а, найголовніше, вони якось діставали ХЛІБ - дефіцитний тоді товар. Наталію Валеріївну та Олександра Анатолійовича, які тоді взяла координацію цього всього на себе (прикро, що з Вами потім так вчинили..) Також дуже гарно проявили себе молоді декани, які підтримували тут і своїх, і чужих студентів.
- неймовірну підтримку він інших: ми стали отримувачами гуманітарної допомоги, яку нам надали колеги по профспілці (ще поділилися з НУБІП і відправили 21 коробку в ХПІ, а курятину їли майже місяць)
- людей, які залишилися на КПІ і допомагали йому функціонувати: чергували на вахтах, підтримували життєзабезпечення, готували їжу, стояли на блокпостах, і, звісно ж, мобілізовувались. Дуже допомогло і фізично, і психологічно, наявність великого ком`юніті з Донбасу - які вже з 2014 знали, що таке війна.
- просто неймовірних людей, які стояли біля витоків гуманітарного штабу профкому студентів, і завдяки яким вдавалося діставати все, що було потрібно. Частина з них продовжує роботу і зараз)
- і, головне, атмосферу зарядженості. Треба було щось робити для оборони - ми відразу там. Треба комусь допомогти - ми там. За рахунок цього вдавалося не поїхати дахом) Дехто продовжує роботи так і зараз. Тоді всі ці загрози сприймалися як щось нереальне, та і не було, коли про це думати. Зараз, знаючи більше інформації, ці події згадуються з зі страхом: як же близько ми були до катастрофи...
Пройшло три роки.
Ситуація непроста як на військовому, так і на дипломатичному фронті. Все частіше говорять про припинення вогню, про імовірні домовленості (які можуть бути дуже невигідними). Чи відбудеться це? Я не знаю. Чи правильно так робити, а не шукати виключно військовий шлях вирішення? Не беруся казати, я не воюю зараз, тому не можу об`єктивно все оцінити.
Що я знаю?
Те, що давати опір і три роки тому, і зараз - необхідно.
Те, що згуртованість треба зберігати і ще примножувати. Повномасштабне вторгнення, крім біди, принесло мені і багатьох з нас багато чимало нових навичок, справді вірних друзів, і, головне, віру в свою країну, яка, коли потрібно, може робити неймовірні речі.
Те, що все ще необхідно допомагати Силам оборони. Розумію, що багато хо втомився вді цього всього, але, поки ми в стані війни - ми маємо допомагати. Не буде війни - будемо чимось іншим займатися. Тут важливо, щоб долучалося якнайбільше людей, і тоді не буде ситуації, що 2-3 волонтери працюють максимум можливого часу, а роботи на кожного буде менше, і ефективність значно зросте (до речі, на тижні ми будемо збиратися в гуманітарному штабі, охочі допомогти - додавайтеся в чат)
Те, що треба зберегти максимум можливого, бо гірше завжди є куди, чим більше ми зробимо, тим кращі будуть можливі сценарії майбутнього.
Сподіваюся, ви дочитали до цього місця)
Дякую всім, хто допомагає, хто живе, незважаючи ні на що. Так, нашому поколінню не дуже пощастило, але ми це пройдемо і станемо сильнішими. Ми робимо для вас і відпочинок, бо студентське життя має бути повноцінним, хоч і війна.
Дякую всім, хто долучився до Сил оборони - це все тримаєтеся, в першу чергу, на ваших плечах.
Згадайте тих, чиє життя війна забрала - честь їм!
Згадайте тих, хто досі в окупації, хтось і з першого дня (я все ще вірю, що колись ми повернемося в "Маяк")
Мій земляк казав: "Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно". Живіть так, щоб не було соромно, допомагайте - і тоді ми гідно пройдемо це випробовування.
Ігор Степанюк, голова Профкому студентів
Те, що давати опір і три роки тому, і зараз - необхідно.
Те, що згуртованість треба зберігати і ще примножувати. Повномасштабне вторгнення, крім біди, принесло мені і багатьох з нас багато чимало нових навичок, справді вірних друзів, і, головне, віру в свою країну, яка, коли потрібно, може робити неймовірні речі.
Те, що все ще необхідно допомагати Силам оборони. Розумію, що багато хо втомився вді цього всього, але, поки ми в стані війни - ми маємо допомагати. Не буде війни - будемо чимось іншим займатися. Тут важливо, щоб долучалося якнайбільше людей, і тоді не буде ситуації, що 2-3 волонтери працюють максимум можливого часу, а роботи на кожного буде менше, і ефективність значно зросте (до речі, на тижні ми будемо збиратися в гуманітарному штабі, охочі допомогти - додавайтеся в чат)
Те, що треба зберегти максимум можливого, бо гірше завжди є куди, чим більше ми зробимо, тим кращі будуть можливі сценарії майбутнього.
Сподіваюся, ви дочитали до цього місця)
Дякую всім, хто допомагає, хто живе, незважаючи ні на що. Так, нашому поколінню не дуже пощастило, але ми це пройдемо і станемо сильнішими. Ми робимо для вас і відпочинок, бо студентське життя має бути повноцінним, хоч і війна.
Дякую всім, хто долучився до Сил оборони - це все тримаєтеся, в першу чергу, на ваших плечах.
Згадайте тих, чиє життя війна забрала - честь їм!
Згадайте тих, хто досі в окупації, хтось і з першого дня (я все ще вірю, що колись ми повернемося в "Маяк")
Мій земляк казав: "Як би важко нам не було, але вже точно не буде соромно". Живіть так, щоб не було соромно, допомагайте - і тоді ми гідно пройдемо це випробовування.
Ігор Степанюк, голова Профкому студентів
Forwarded from Профспілка працівників освіти і науки України
Media is too big
VIEW IN TELEGRAM
❤️🩹Три роки страшної війни – світ має чути голос української молоді!
📌До третіх роковин повномасштабного вторгнення росії в Україну студенти закладів вищої освіти підготували відео, щоб розповісти світові про життя українців, про щоденну боротьбу за свободу, навчання під звуки повітряних тривог, про незламність духу.
📌Організатором проєкту стала Рада молоді, яка працює та навчається ЦК Профспілки працівників освіти і науки України.
🙏Цей проєкт – ще один голос української молоді, який звертається до міжнародної спільноти зі словами вдячності за підтримку та солідарність, і з нагадуванням: війна триває, і підтримка України залишається вкрай важливою.
💪Підтримка України – це не лише допомога одній країні, а захист демократичних цінностей у всьому світі. Це протистояння агресії, ненависті та спробам знищити свободу. Війна триває, і кожен голос, кожен жест солідарності має значення.
✊Стіймо разом заради справедливості, миру та майбутнього!
🇺🇦Telegram Профспілки освітян: оперативно про головне
📌До третіх роковин повномасштабного вторгнення росії в Україну студенти закладів вищої освіти підготували відео, щоб розповісти світові про життя українців, про щоденну боротьбу за свободу, навчання під звуки повітряних тривог, про незламність духу.
📌Організатором проєкту стала Рада молоді, яка працює та навчається ЦК Профспілки працівників освіти і науки України.
🙏Цей проєкт – ще один голос української молоді, який звертається до міжнародної спільноти зі словами вдячності за підтримку та солідарність, і з нагадуванням: війна триває, і підтримка України залишається вкрай важливою.
💪Підтримка України – це не лише допомога одній країні, а захист демократичних цінностей у всьому світі. Це протистояння агресії, ненависті та спробам знищити свободу. Війна триває, і кожен голос, кожен жест солідарності має значення.
✊Стіймо разом заради справедливості, миру та майбутнього!
🇺🇦Telegram Профспілки освітян: оперативно про головне
Почала надходити
Це перша стипендія за результатами зимової сесії
Можете відразу витратити частину тут)
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Forwarded from Бібліотека КПІ/KPI Library 🇺🇦
Друзі!
Нам потрібні ваші відповіді ☺️
❓Ми хочемо дізнатися, що вам подобається в Бібліотеці КПІ, а що можна вдосконалити. Ваші чесні відповіді з року в рік допомагають нам розвиватися й ставати кращими для вас.
👉 Це опитування містить 14 запитань та потребує не більше 3-7 хвилин.
Долучайтеся! Нам важливо почути вас! ❤️
Нам потрібні ваші відповіді ☺️
❓Ми хочемо дізнатися, що вам подобається в Бібліотеці КПІ, а що можна вдосконалити. Ваші чесні відповіді з року в рік допомагають нам розвиватися й ставати кращими для вас.
👉 Це опитування містить 14 запитань та потребує не більше 3-7 хвилин.
Долучайтеся! Нам важливо почути вас! ❤️
Forwarded from cocs
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Не забудьте сплатити інтернет, вибрати категорії кешбеку і провести зиму - ми її пережили, і це добре)
Forwarded from Юра
Всім привіт! У мого перваша фіотівця, Дудника Олександра Михайловича, трапилась неприємна подія.
На початку зими йому діагностували пухлину в області головного мозку, а нещодавно він переніс операцію на її видалення. Сам Олександр є переселенцем з Донецької області, місця де зараз ведуться активні бойові дії, і на разі перебуває в Запоріжжі, яке, на жаль, також дуже часто піддається ворожим обстрілам.
Після операції сім'я Саши зазнала ще одного непростого випробування - це процес відновлення та реабілітації. Лікарі повідомили, що йому потрібно буде встановити в череп пластину, з якою він буде надалі жити.
Сума, на яку розраховують лікарі та спеціалісти за створення цієї пластини є дуже великою для сім'ї переселенців - а саме 200 000грн. Тож ми вирішили допомогти в цій непростій ситуації в сім'ї Дудник відкривши банку допомоги. Давайте не лишатись осторонь та допоможемо подолати ці труднощі!
Допоможемо Олександру разом
🎯Ціль: 200 000.00 ₴
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/A3QnFicN5V
На початку зими йому діагностували пухлину в області головного мозку, а нещодавно він переніс операцію на її видалення. Сам Олександр є переселенцем з Донецької області, місця де зараз ведуться активні бойові дії, і на разі перебуває в Запоріжжі, яке, на жаль, також дуже часто піддається ворожим обстрілам.
Після операції сім'я Саши зазнала ще одного непростого випробування - це процес відновлення та реабілітації. Лікарі повідомили, що йому потрібно буде встановити в череп пластину, з якою він буде надалі жити.
Сума, на яку розраховують лікарі та спеціалісти за створення цієї пластини є дуже великою для сім'ї переселенців - а саме 200 000грн. Тож ми вирішили допомогти в цій непростій ситуації в сім'ї Дудник відкривши банку допомоги. Давайте не лишатись осторонь та допоможемо подолати ці труднощі!
Допоможемо Олександру разом
🎯Ціль: 200 000.00 ₴
🔗Посилання на банку
https://send.monobank.ua/jar/A3QnFicN5V