укрзалізниця надихає я не знаю шо це не питайте

він каже
– не ламай мені шию
залиш груду кісток
тільки усміхайся мені мило
я ж бо не доміно

мені стає майже сумно
майже жалісно
я торкаюсь його довгим поглядом
і гучно сміюсь
я ж не така
і не ламаю шиї
правда?

він каже
– не дивись так на мене
ніби я несу маячню
ніби я – щось втрачене
випалене і давно забуте

і я думаю
чи варто відповідати
чи в нього і без мене складається діалог
він зі мною закриває гештальти
про які завжди розповідає тільки коли вип'є вина
(півтора літру, звісно, не менше)
і розповідає так, ніби вони давно закриті зачинені закорковані в пляшці
але по факту-бо вони лише ув'язнені
в глибині його так званої ду?ші

я зрештою відказую
не намагаючись вдати що я серйозна
– тобі би молитися
бо вже помилився
коли сказав найперше і найніжніше
«привіт»
жоден святий отець тобі не пробачить
таких помилок
адже дивитися на мене – вже смертний гріх
але можу порекомендувати одного святого отця
він жив в циркунах
з ним моя родичка
(дружина діда, не бабця, все важко)
радилася чи їхати з харкова
коли над головами літали ракети
і все було нібито очевидно
але я не впевнена чи він досі живий
циркуни-бо давно деокупували
а серце твоє
певно десь ближче до липців
і залишалось.

я знаю, що тиждень – це максимум
дай боже або не приведи господь
що залишився аби з нього вичавити
це мерзенне слово
люблю?

він знає, що припускатися таких помилок – летально
що якщо сказати правду
мене по факту не стане
залишаться лише п'ятки
в його пам'яті
з моменту коли я тікала.

я у полоні нав'язливих дум і сумнівів щодо цього але най буде
(багато бога бо три дні життя в монастирі то є три дні життя в монастирі)

рима ламається
трощиться в моїх руках
як ікона христа
як «кобзар» т г шевченка
як звук [шч] в слові щастя
як літера и самотньої осені
як лола, що співає зі сцени театру франка

віршовий розмір збивається пришвидшенням серцебиття
швидкістю
що пульсує між ключиць
бігорухом
білим димом
електронних папірос
ліліями
що пахнуть королевами (де?)

троп тече сльозами по щоках
як ллється підлогою божа кров
коли ненароком розбиваєш келих вина
як зачорствіле тіло ісуса
(це сухарики флінт телятина&аджика)
крихтами сиплеться з масних рук
під сорочку
поки вичитують молитви, дехто злизує з підлоги ціле причастя впереміш зі склом і моєю кров'ю
і я не сповідалась в панотця
він (себто бог) бачить –
брехня панотцю – лишень брехня
очі скажуть куди більше

і очі кажуть
кричать від спраги –
поезія –
мертва!
останнє, що бачила перед смертю –
вистава «ісус христос суперзірка».

сподіваюсь всі чули я п'ю з твоїх долонь другої ріки і всі готові морально до мого ниття

і

я не танцюю на граблях
але
опісля місяців самообману
порожніх до себе обіцянок
я їм з чужих долонь
повторюючи собі
що це не граблі
вони бо приправлені
моїм усвідомленням
абсолютною несерйозністю
сприйняття
а подерті колінка
не болять майже
якщо їх ігноруючи
засипувати сіллю
і обіцяти-обіцяти-обіцяти
що цього разу
все буде инакше
знаючи
що дійсно буде
лише тому
що я їм з чужих долонь
і
ігнорую
побиті колінка.

іі

певно
мені було би шкода
до болю шкода
беззахисної і маленької
наївної і дурної
себе
через декілька років
як шкода щоразу
наївну себе в шістнадцять
беззахисну себе в десять
коли в пам'яті спливають уривки
як з чужих рук їла
бо вважала це правильним
і єдиним варіянтом
руки ж не чужі
а найрідніші.

ііі

я завжди знаю
коли все починає руйнуватися
коли ламаються стіни
старанно вибудовані
коли набувають присмаку крови граблі
що б'ють по колінках вкотре
я готуюсь заздалегідь
складаючи себе тривожну валізку частинами
разом з загостренням депресії
і упаковкою таблеток
вимальовуючи собі сотні варіянтів
в яких все трощиться
і я
як завжди
господи
сама в цьому
винувата
я ж бо дозволила
цьому всьому
статись.

і осьо таке маєм давно не читала на літературниках просто

всі події та персонажі вигадані, будь-які збіги з реальністю випадкові!

сьогодні чомусь дуже надихнув сенін на інтимну лірику, але ну не мені писати інтимну лірику, тому шось стареньке шо майже схоже на інтимну лірику і трохи ганебне

ти будеш останнім у списку моїх досягнень
записаним нашвидкуруч криво і неохайно
з перекресленою л наприкінці
перекресленим декілька разів поверх
зі знаком питання поруч з іменем

адже в нас так все? криво і, що головне – неправильно. невизначено і невпевнено.

слова з не вигадали для того, аби я могла нас описать

читай по губах [оце я кумедна, скажи]
не друзі
не знайомі
не поруч
ніколи.

про цього чувака в мене нормально так віршів і всі ганебні, найкращий оцей

по чорному білим
по білому чорним
є тільки любов та ненависть –
нічого посередині
немає люб'язности
немає огиди
любов та ненависть –
жодних відтінків
не існує тріснутих склянок
вони або цілі
або розбиті назавжди
не існує звичайного спокою
все ж або надто добре
або надто погано
ти стоїш на асфальті
я – у ньому вгрузаю
сонце світить жаром
або не світить зовсім
і я стаю льодом
я множу проблеми
ускладнюю сенси
руйную трощу розламую все
важливе близьке улюблене
шкода бути собою
страшенно шкода
зроби мене иншою
переший своїми стібками
залишки витри ганчіркою

мене ж ніколи не існувало?

це я в часи своєї молодости читала на літслемі з приколами на початку, можете послухати, приколи жорстокі, але почасти на реальних подіях

https://youtu.be/fPqiKm9DG3k?si=jKYz7eTgfDQ1BUSG

https://youtu.be/gXPQBiLfTho?si=PSTKLz-QPgrqLPQy

як і в кожній добропорядній єврейській родині
все іде за материнською лінією
так і в моїй далеко не єврейській і ще менш добропорядній
з молоком матері передається надважлива інформація
прабабуся казала мамі, а мама казала мені:
«сонечко, ти же пам'ятаєш, що северин наливайко – наш далекий прадід»
вінграновський писав, що северин наливайко був чорнявий і схожий на бога
називав себе лицарем і, звісно, не любив поляків
тож сумніватися у словах мами, прабабусі чи, не приведи боже, прадіда
немає жодної об'єктивної підстави
я же вилита дідусь северин у платті

тож у сьомому класі я зробила реферат про наливайка
довго розказувала про його життя: про битву під п'ятками,
про захоплення волині, шматка білорусі, повстання
вчителька слухала, але не надто уважно
сказала переходити до найцікавішого: до його страти
його стратили у польщі, і є три сотні легенд як саме
і кожна версія за попередню все більш лякаюча

ось вона – шкільна українська освіта
тобі кажуть, що найцікавіше про твого пращура
це те, як йому відрубали голову і чвертували
або спалили заживо в мідній кобилі у варшаві
українська освіта травмує і добиває
гіршими були тільки поляки які вбили мого далекого прадіда

але сила в тому, що
грушевський називав северина наливайка кандидатом на посаду українського короля
і що северин писав до польського короля з проханням виділити землю
від броцлава і до плюс мінус дністра
де житимуть суто козаки
тобто я – далека онучка неназваного короля
і козака, що найголовніше!
і коли в мого молодшого брата з'явиться донька
перші слова, які вона почує від мене будуть про те
що вона нащадниця северина наливайка
і радісно угукаючи вона цим пишатиметься!

якщо ви не розумієте чому як і що то так і треба

а шлях, певно, завжди глухий?

бігти незнано куди. втікати
бігти босоніж асфальтом
здерти в кров п'ятки

тікати. тікати. тікати

ззаду – дзеркало
спереду мабуть – теж
ліс
сосни гудуть блакиттю
воздух наповнений кригою
холодом снігом хуртовиною
сміхом
воздух душіє димом
тліє надія між пальців правиці
пасма волосся плутаються в гіллі дерев
дерева гигочуть. дерева глузують
дотепні дерева не розуміють нічого

бігти. втікати
далі і далі вглиб зимного лісу
плутатись в стежках
губитися серед дерев
не зупинятися!
бігти чимдуж до болю в легенях
падати
перечіплятись через коріння дерев
викручувати ноги
але бігти все далі і далі

допоки гілка ялини не вдарить в обличчя
дотліє надія і тхне лиш юністю й димом
блакитні ялинки це дзеркало посередині лісу


...сосни гудуть-гудуть...
                   – чого так сосни гудуть?
– хуртовина.
ох ви, сосни мої – азіятський край!

не можу нічого нормального написати але хай буде так

я свою особистість ще дитиною згризла
вона була насінням отруйної тентакули
проросла у шлунку і почала гризти мене зсередини
гострими зубами шматок за шматком
щосекунди впродовж багатьох років
і плюючись заповнила мене пекучим ядом
я хотіла її позбутися кожного дня
як підросла і зрозуміла чому так боляче говорити і думати
я намагалась її виблювати
вишкрябати пальцями
заповнити чимось хорошим
або чимось ще гіршим
розпороти себе по швах, витягти тентакулу і перешити себе з нуля
але вона проростає у кожній клітинці мого організму
і я втомилась боротися щодня
можливо
коли-небудь я навчусь з нею жити
прийму її і перестану розсипатися.