Левин И. Двоеверие и народная религия в истории России. - М.: Индрик, 2004. - 216 с.

#КіР_рецензія

Здається, коли я формував свій список літератури на тему слов'янського Язичництва, то включив до нього книгу Ів Левін як перший "контраргумент". Тоді я ще не знав про роботи Райана і Страхова, тож думав собі із деякою тривожністю: що ж там могла понаписувати американська дослідниця єврейського походження про "двовір'я"?

Як виявилось, нічого такого. Вона не заперечує язичницької спадщини у традиційній народній культурі слов'ян, лише критикує сам термін "двовір'я" - мовляв, населення міст Давньої Русі, судячи з берестяних грамот і епіграфіки, вже з ХІ-ХІІ століття вважали себе християнами, хоч і не дуже добре тямили у віровченні. Те, що вони не були конфесійними шизофреніками, - ясно, як Божий день; вище я вже писав про це, оглядаючи статтю Хамайко.

Далі Ів Левін звертається до різних форм народної релігійності, які мали більш-менш явне християнське походження. Хто ж сперечається, що такі були? Однак були й інші.

В полеміку з (пост)радянською історіографією автор_ка вступає лише раз - у розділі про "християнські витоки культу Параскеви П'ятниці". Її теза повністю вміщена у скрін №2. Мовляв, "свята" Параскева (точніше, хтось із них) була сильною, вольовою жінкою, яка присвятила себе фантазіям про Божественного Жєніха (привіт Страхову!), цей образ не подобався патріархальній церкві й з часом чоловіки-ієрархи почали клеймити прихильників культу Параскеви "язичниками", що радо підхопили науковці-"паганофіли". Тому буцімто не може йти мова про перенесення рис Мокоші (або іншої прадавньої Богині) на образ "святої". Сумнівність тези Ів Левін підкріпляється ще й явним протиріччям: вона підкреслює пізнє походження культу, і нібито саме це має свідчити, що заміщення Параскевою Мокоші не могло відбутися!

Ще у цій книзі є два дотепні, хоча й надокучливі за своїм обсягом розділи про п'янство і ЗОЖ серед ранньомодерних попів, а також про стихійні культи "мощів". Зокрема, на скріні №3 є смішна історія про церковну бюрократію, яка оцінювала валідність віднайдених "мощів", ще й докУменти на них вимагала :)

Загалом, книгу НЕ раджу, нічого надто корисного по темі в ній не знайдете.

Прозоров Л.Р. Славянские культовые и магические практики в эпиграфике средневекового Новгорода ХІ-XV вв. // Исторический формат. - 2020. - №2.

#КіР_рецензія
#КіР_наука
#КіР_джерела

На противагу Ів Левін почитав статтю покійного язичника-науковця Льва Прозорова (Озара Ворона). На відміну від американської дослідниці, він комплексно представляє писемні джерела, за якими можна судити про релігійне життя середньовічних новгородців: літописи, написи на стінах Софійського собору та берестяні грамоти.

Автор будує статтю довкола справді цікавих випадків. Наприклад, він переконливо доводить, що "бунтівні волхви" 1071 і, ймовірно, навіть 1227 років були саме слов'янами-язичниками.

Далі він наводить напис з новгородської Софії кінця ХІ ст.: «Яко Вънега, вороном жьрьце, Хотена Носа в Воротни цела кажа реце». Він, як і А.Гіппіус, вважає цього Вънегу "жерцем воронів", хоча, здається, тут жьрьце - дієслово. В будь-якому разі, хтось ворожив за допомогою ворона і передбачив, що Хотєн Нос живий, - і це порахували таким, що варто записати на стіні християнського храму.

Ще один напис (скрін №1), який один із небагатьох старанно намагалися зішкрябати, ще й дали на нього письмову "відповідь" ("хай руки відсохнуть!"), Прозоров трактує як публічне прокляття, що відсилає до язичницького способу поховання "гридьби в кораблі". І справді: похабне графіті на Золотих воротах ніхто не додумався зчищати чи письмово проклинати його автора. Якщо в цілому безневинний текст, схожий на дитячу лічилку, викликав таку реакцію, імовірно, він мав ясне для сучасників символічне значення, і воно їм дуже не подобалось.

Серед берестяних грамот він звертається до № 794, 849, 955, пов'язаних із боярином Петром Михайловичем. У них всіх згадується Марена, яка іноді ототожнюється з боярською жонкою, але тоді сенс грамот остаточно затуманюється. Прозоров вважає, що доречно бачити у цій Марені міфологічного персонажа, хоча А.А.Залізняк (!) прямо писав про імовірну відсилку до язичницької Богині. На грамоті №955 навіть є загадкове жіноче зображення... і цілком зрозуміле слово пнzда в контексті весільної формули-побажання.

Це захопливо, що й казати. У підсумку, Прозоров визнає, що, ясна річ, більшість новгородців ХІІ століття, скоріш за все, ідентифікували себе як християн, що не заважало їм про всяк випадок час від часу потайки вшановувати Рідних Богів. В той же час, автор "Вопрошания Кирикова" (1150-ті) згадує хрещення дорослих новгородців - ким вони були до того?

Окремо варто відзначити, звісно, літературний талант Прозорова, бо на тлі нудного академічного словоблуддя він справді міг цікаво вибудувати цілком наукову оповідь.

Русанова И.П. Истоки славянского язычества. - Черновцы: Прут, 2002. - 172 с.

#КіР_гумор

Загроза відродження архаїчних вірувань... Авторам передмови-некрологу Русанової також ввижаються паганофіли.

#КіР_рідновірство

Перше відео на дружньому каналі, в якому ємко та по ділу розкриваються самісінькі основи язичницького віросповідання з точки зору сучасних практиків.

Якщо ви ще не прийняли язичество, то ось вам виписка, яка підштовхне вас до нашої веселої компанії)
Шкідливість таких духів для людини є їхньою найважли­вішою рисою, однак існують винятки з цього правила. Най­ більш поширеним мотивом є зв'язок цих демонів із хворо­бами, однак набір негативних дій, які вони можуть викону­ вати, дуже різноманітний: від невинних пустощів до завдання справжніх страждань. Характерними рисами слов'янських злих духів є здатність душити або лоскотати насмерть. Крім цього, привиди лякають стогонами, плачем, сміхом, свистом або звуком плескоту в долоні, їздять на людях верхи, ви­смоктують молоко або кров, виїдають нутрощі, мучають вагітних жінок, підмінюють немовлят, спокушають дівчат, вступають у статеві зносини з людьми. Вони бентежать лю­дей співами й музикою, доводять людей до смерті танця­ми. Демони наводять на людину підсвідоме почуття жаху в «страшному місці»: біля могили, вдома, біля захованого скарбу, на місці злочину, поряд із мостом.
#Історіографія
#Духи
Слов'янська Міфологія
© Александр Ґейштор

Варвари Нової Європи

#КіР_наука

Гарний малюнок-реконструкція кельтського чотирикутного святилища епохи середнього латена (ІІІ-ІІ ст. до хр.е.).

Передрук із книги німецького археолога Карла Біттеля Die Kelten in Baden-Württemberg (1981) у книзі Русанової.

Знаменитую фразу из „Повести временных лет“ под 6576/1068 г. — „видим бо игрища ѹтолочена. и людїи много множьство [на них]. ꙗко ꙋпїхати начнуть другъ друга. позорꙑ дѣюще ѿ бѣса замꙑшленаго дѣла. а цр҃кви стоꙗть“ — Д.С. Лихачёв переводил так: „Видим ведь, как места игрищ утоптаны, и людей множество на них, как толкают друг друга, устраивая зрелища, бесом задуманные, — а церкви пусты стоят“ [Лаврентьевская л. 1926. Ст. 170 (текст); ПВЛ 1999. С. 211 (превод)].

Хороший разбор очередного недонаучного деятеля, подвязывающегося на славянской теме и гадящего в мозги новичкам.