Слабка аура: написати рецензію.
Сильна аура: написати культурологічний аналіз.
Маринина аура: написати wtf-колонку з неприхованими власними проєкціями, згадками кішки Тейлор Свіфт і словом «лібідинальний».

https://divoche.media/2025/01/14/diva-y-bezsmertia-shcho-khovaietsia-za-rymeykom-nosferatu/

Тут є певні спойлери до сабжу, Possession і (внєзапно) Vox Lux, але це три фільми, які ми дивимося все-таки не заради сюжету, тому най буде. А ще я тут з вайбом «я не договорила» повертаюся до «Вікторіанського шезлонгу» (хто пам’ятає, той пам’ятає).

І дякую всім за вчорашню допомогу, ви топ!

спонсоровано моїми рекомендаціями з інсти

йому 11. він приручає дике хворе лосеня. росте разом із ним.
тепер це — здорова лосиця, його руда фея.
він переїжджає з села до міста. вона зникає.
він втрачає все. і головне — її.

колись, зареєструвавшись на letterboxd, я заповнила три комірки для улюблених фільмів з чотирьох. деякі з них з плином часу зникли й змінилися новими. кількість геніальних фільмів у житті більшає, але улюблених завжди, стабільно три.
страшенно відповідально — визначити з яких пазлів складається твоя особистість, тому я завжди залишаю пусту комірку — трохи простору, аби знайти той самий.
уже два тижні я думаю над тим, щоб «руда фея» володимира коваленка була четвертою.

звісно я підходжу до кіна з літературним інструментарієм (бо іншого не маю) і, здається, у випадку з українським кіном — зовсім не програю. спершу згадаю «дитячий» дискурс літераторів, яких ми любимо за «дорослі» історії: ранні новели коцюбинського, підмогильний і король щемких історій — тютюнник.
«руда фея» за теплотою, силою чуттєвості наративу однозначно асоціюється з «диваком» тютюнника: їхній світ химерний, казковий і «очуднений» дитячою свідомістю. тематично вони теж подібні. обидві історії про Іншість хлопчика, про суспільство й те, як цій Іншості з ним уживатись. про батьківську фігуру (в обох випадках це дідусь), яка хоче цьому уживанню (а радше ви-) навчити, та чи сама в це вірить? чи виживання поєднується з щастям?

про те нещадне «місто», де втрачаєш себе, втрачаєш своє, забуваєш і змінюєшся. але втрата — це й здобування, це ініціація, яку проходиш, щоб назавжди подорослішати.
в одному із недавно переглянутих мною фільмів, молоді батьки обговорюють ідею завести дитині друга — собаку, мовляв, колись він помре й дитина буде готова до життя. у фільмі хлопчику дарують піаніно, з надією, що це відверне його від проживання болісної ініціації.
головний герой прощається з мрією (руда фея — це і є той невловимий синій птах) й дитинством, отже — це ностальгійна ода й водночас епітафія.

Іншість в обох творах — про любов до природи, емпатію, здатність відчувати красу, в широкому сенсі — про мистецтво. у фільмі розкрити цю тему випадає дорослому двійникові головного героя. він зумів пристосуватися: вдень звичайна робота, ввечері мистецтво, а ще в нього також є руда фея — невловима співачка, за чиїм потягом хочеться бігти.

історія архетипова — справжня казка, де багато умовностей, бо саме вони розкривають життя якнайправдивіше.
а ще поетична — тут я свій інструментарій парадоксально застосувати не можу. звісно, бачу метафоричність і все вищезгадане, але є щось таке, (вибачте, знову) невловиме, що одразу хочеться говорити про тяглість українського поетичного кіна. і не лише через інтертекстуальність на нього ж — він додає своє свіже красиве ностальгійне післяСлово у велике поетичне речення.

ставлю мільйон зірочок і своє серце!
і тихенько дивуюсь тому, як можливо було зняти це у двадцять чотири

(перебудовний контекст і ще тьма різного цікавого теж важливі, але про них не сьогодні й не від мене😁)

Пані та панове, я десь проїбав книгу Жоржа Перека "Речі. Людина, що спить". Якщо вона в вас - маякніть в приватні, жити без неї не можу 😔😔😔😔