персональна пам'ять — антидот від пропаганди.
пропаганди, що працює передусім з колективною пам'яттю

(с) ґ. ґосподінов

так, друзі, перед нами постало надважливе питання: якби письменники сучукрліт були персонажами з «гаррі поттера», хто був би ким?🤣🤣

ми з вадимом надумали таке:
геґрід — прохасько;
белатриса лестранж — ірена карпа;
гаррі поттер — мирослав лаюк;
рон візлі — сливинський;
близнюки візлі — жадан і кокотюха;
герміона — ірина цілик;
мінерва макґонеґел — оксана забужко;
аластор муді — подерв'янський;
малфой — любка;
седрик діґорі — кідрук;
ремус люпин — михед;
дамблдор — оксана забужко🤣;
моллі візлі — марія матіос;
волдеморт — андрєй курков;
горацій слизоріг — юрій андрухович;
філіус флітвік — василь голобородько;
пітер петіґрю — юрій винничук;
луна лавґуд — катерина калитко;
сіріус блек — іздрик

думки, пропозиції?

учора був тихий посттривожний ранок, який ліниво, кволо, може навіть неохоче, ледь-ледь чалапав до нас. я йшла до університету, ще переварюючи текст, який невдовзі мали обговорити. йшла повз володимирський собор, де справляли панахиду за загиблим військовим (військовою?). і зрозуміла, що це не просте відчуття «переварювання» тексту — ми живемо в цьому тексті, це переварювання нас і нашого всесвіту. отже, «арабески» жадана

мабуть, варто почати з «арабесок» хвильового, того строкатого тексту, де романтика живого міста (я безумно люблю город!), рип трамваїв, світло японських ліхтариків і шум людських доль. 
жадан, як пише анотація, з такою ж величезною любов’ю й ніжністю продовжує харківський текст, але тут трамвайні рейки заросли травою, змарніле місто застигло й спорожніло, наповнене радше тінню від життя, ніж самим життям. різнокольорові арабески стали чорно-білими. пояснення є в тексті хвильового — «бігли вітри із сходу – сторожкі й тривожні».

як так? проза про війну? а як же відстань, дистанція, щоб була змога відрефлексувати? 
але жадан фіксує, крізь замальовки, етюди, нариси, де кожен штрих — такий правдивий і точний, як укол. фіксує (не)чужі долі — військових, волонтерів, людей, що залишаються жити на своїй землі попри все (моя улюблена історія — про вчителя, якого ніхто не любить, та й нібито й він теж, але на прохання директорки йде доглядати за покинутою школою й оселяється там жити). 

персонажі мігрують із тексту в текст, з’являються і зникають, створюють відчуття одного простору. як у хвильового: «навколо тиша. тільки зрідка прошелестять підошви незнайомих людей. люди йдуть і зникають мов безшумні шуми моїх строкатих аналогій і асоціяцій».

жадан пише беземоційно й безпатосно, залишає цей простір для нас. 
не задихнутися в цьому всьому допомагають поетичні пасажі, які страшенно перегукуються з текстом попередника: динамічно й ритмічно. пасажі, де природа й передовсім — світло. 

і все-таки, мабуть, прибрехала, бо тут не лише фіксація, а й дрібка рефлексій, з яких визначальною мені здається ця: «людей було багато. сонце гріло асфальт, було спокійно, як два роки тому. чим займалася вся ця ватага два роки тому? заробляла гроші. нормальні, чесні, хороші гроші, які дозволяли пристойно жити і не відчувати докорів сумління. навчалися, моталися світом, жили життя. тепер стояли тут, під палацом одруження, на асфальті, побитому осколками, тішилися за друга, який так добре одружився, думали про своє. а своє залишилося, за великим рахунком, там – за тією зимою, що закінчилися два роки тому, і тут свого нічого не було, зі свого тут була хіба що оця ватага – галаслива, нестерпна. тому й триматися лишалося тільки своїх, більше тут зачепитися не було за що». 
тримаймося своїх, друзі❤️‍🩹

друзі, подивіться, будь ласка, відео. я, звісно, хз і в мене дуже багато різних сумнівів, але люди навколо підтверджують те враження, яке в мене виникло коли я послухав новий альбом назви. він типу… аномально схожий на мій фільм? особливо якшо подивитися його повністю і вловити саму концепцію, а не шукати збіги за якимись конкретними моментами. і… е…

у вересні минулого року я закінчив фільм «пластилінові мрії» (частина з вас вже точно його знає, а дехто навіть став героєм). вперше він був показаний тричі в червні на обмежену, але яку-не-яку авдиторію, після цього демонструвався на ще кількох фестивалях з серпня по листопад, і загалом можу сказати шо з кількасот людей, які цікавляться культурними подіями і бувають у києві його дивились.

а нещодавно вийшов альбом гурту назва «паросток», в більшості своїй складений фактично як радіоспектакль.

я розумію, що ця тема дійсно дуже актуальна, я розумію, що жодну з технік чи прийомів я не вигадав під фільм, але загальний збіг цих збігів, перепрошую, трохи дивує мене і я не знаю, що відчувать. мені не складно уявить як якась людина паралельно задумується над тим, щоб прорефлексувать питання дому. але трохи складно — як вона сідає і за рік після виходу дуже схожого твору автономно зненацька думає: «зроблю аудіоспектакль, складений повністю із голосів тих, хто втратив дім — запитаю в них, що таке дім, які в них з ним асоціації, хто в них там лишився і коли саме вони планують повернутися додому, після чого не просто складу з цього історію, а навмисне одночасно накладу всі голоси одне на одного так, щоб іноді навіть розібрати було складно, потім панорамую та імітую під це все звуки плівкового запису і починатиму розповіді з характерного клацання плівки, а ще зроблю свідомо так, аби це все звучало як неякісний домашній звукозапис» — тому шо буквально все це й було в мене, а тепер… є у них, хахах.

у мене клацання плівки було пояснене зупинкою моменту відео — імітації фотографування дому як елементу збереження пам’яті. я не дуже розумію, чим воно пояснене в них. магнітофоном? окей, але чому?.. у мене неякісний звукозапис був пов’язаний буквально з тим, що всі ці люди записували власними силами на диктофон. але вони, наскільки я бачу й розумію, робили це на студії. тоді чому?..

я написав гурту, вони сказали шо «це актуальна тема, фільму не бачили» і м’яко попросили від’їбатися, чесно кажучи. але ж не в темі проблема, мені дивно, що вони навіть не просили показати фільм, нічим не поцікавились — я хз, якби мені сказали шо те шо я зробив дуже сильно збігається з чимось, що вже зробив хтось інший то я би принаймні з власного бажання робити щось оригінальне спробував вивчити це питання. але…

ось ми тут. самі з собою і захопленими коментарями під їхніми піснями, котрі, якшо змонтувать докупи, зненацька повторять звукову доріжку мого фільму.
ділюсь, цікаві ваші думки)

я відразу скажу від себе: мене накриває тривогою щоразу коли я слухаю кожну їхню інтерлюдію (а роблю я це дуже часто з огляду на ситуацію), бо я чую наш фільм створений чужими руками й голосами, мені боляче читать коментарі
мені сумно, що існує два настільки схожих твори, і жоден з них тепер не є унікальним. їх не можна поставити поруч у рядок, бо один можна замінити іншим. немає сенсу дивитися друге, коли ти бачив перше й навпаки. я не хочу думать, що люди, які побачать фільм на фестивалі який буде ось-ось, прийдуть і скажуть: «нашо я це побачив, якщо я вже чув це в назви»

мені прикро, що це сталося й передовсім відчуваю гостру несправедливість за наших героїв, за нас як авторів, та й відверто за їхніх героїв теж. бо це щирі сумні реальні історії

але ідеї і тема ≠ реалізації, яка до деталей збігається

друзі, ми вирішили не залишати це й піти далі, якщо хочете допомогти нам розібратися, допоможіть, будь ласка, розголосу:
https://x.com/li_lich_ka/status/1856050655539933531?t=eOnhWv_8MFLUzME-Tzp_XQ&s=19

дякую!

завдяки вам докричались, друзі: з нами зв'язались і домовились про зустріч

триматиму в курсі

життя в умовах війни навчило мене не відвертати очей від трагедій: вдивлятися, запам'ятовувати й за можливості фіксувати, бо якщо в пам'яті прогалини — їх обов'язково хтось заповнить своїми історіями. персональна пам'ять — антидот від пропаганди, пам'ятаєте?

мої дорогі серцю однокурсниці (переважно подруги) створили некомерційний проєкт, який, здається, вже давно мав існувати. це ґайд сторінками трагедії трьох великих голодів минулого століття крізь найближчий мені спосіб фіксації й рефлексії — літературу.

його особливість у тому, що відкриваючи відділ «поезія»/«проза»/«документалістика», можна швидко обрати текст, який вам найбільше відгукується. оскільки анотації писали студентки літтворчості — вони до цього підійшли вдумливо й з глибиною.
відразу ж за анотацією — лінк, за яким можна прочитати обраний твір

у суботу день пам'яті жертв голодомору, сторінка історії й мого роду, тож я обов'язково запалю свічку й зазирну на сайт (по секрету: читати буду тютюнника)

бо культура пам'яті — надважлива в наших умовах. зазирніть і ви:

https://holodomor-ukraine.weblium.site/

товариство, ділимось оновленнями щодо ситуації, яка викликала чимало запитань щодо чесності гурту nazva й дивної комунікації

🕵‍♀декілька годин тому ми зустрілися особисто й розібрали буквально кожен збіг, аж до однакових папок з чатами в тг і дійшли певних висновків 

кожен збіг у реалізації має свою історію: деякі з них по-людськи кумедні, інші виникли задовго навіть до виникнення ідеї. тобто шляхи якими ми йшли до максимально схожих проєктів — дуже різні

цінно, що вони виявилися чуйними й з усіх сил старалися відповідати розгорнуто й щиро на кожне питання, не приховуючи свого здивування щодо ситуації загалом (на відміну від першої комунікації)

📍чи вдалося переконати нас, що вони вдумливо підходять до будь-яких надихань/використань? так, прикладів було багато

📍чи пояснили дивну комунікацію? теж так, пов'язали це з десятками щоденних (не)абсурдних запитів, які часто забирають сили на відповіді, які потребують розгорнутості, хоча ми особливо не нарікали на це, оскільки зрештою вони знайшли час зустрітися попри життя в різних містах і темпах, бо нас це бентежить, що вже викликає повагу

📍чи змогли залагодити цю ситуацію?
так, запропонували поширити наш фільм, коли він буде у вільному доступі, й нехай це буде неясно коли — сама пропозиція дуже тепла й ілюструє те адекватне ставлення одне до одного, яке в ідеальному світі має бути нормою в навколомистецьких колах

🌱словом, ніхто не тримає зла, у четвер ідемо слухать «паросток» новими очима (вухами)

дякую вам за поширення і підтримку, а назві за чуйність

передаємо всім друзям, колегам з книгарень і з кіношного світу, щоб ви їх знов любили🫂