Соледар – місто солі на Донеччині

Соледар – невеличке містечко в Донецький області, де проживають трохи більше 11 тисяч людей.

Майже 4 тисячі мешканців працюють на державному підприємстві "Артемсіль" – найбільшому виробнику кам’яної солі в Центральній і Східній Європі й одному з найбільших у світі.

Трохи історії
На мicцi сучасного Соледара ще з початку 18 століття були хутори бахмутських жителів. Вони приїжджали сюди, на річку Бахмут, на солеваріння – і залишалися тут жити.

У 1881 році запрацювала перша Брянцівська копальня, а незабаром – ще п’ять. Довкола них виросло робітниче селище, яке 1926 року отримало назву Карло-Лібкнехтівськ – на честь одного із засновників компартії Німеччини Карла Лібкнехта.

Статус міста селище отримало у 1965 році. А у липні 1991 року – стало Соледаром.

За понад століття тут видобули більше 250 мільйонів тонн солі. На екскурсіях гіди розповідають, що це приблизно 3% усіх тутешніх покладів.

Екскурсії у соляні шахти
Донедавна для відвідувачів була відкрита лише одна соляна шахта, в якій вже давно не ведеться видобуток солі.

Туристи у спеціальній кліті спускаються на глибину майже 300 метрів – і потрапляють у дивовижний світ. Їм показують музей солевидобутку, соляне футбольне поле, самородний кристал солі розміром з людський зріст, скульптури, створені місцевими майстрами.

Відвідувачів ведуть у величезну залу, де часом проходять симфонічні концерти. А в 2003 році тут вперше у світі відбувся підземний політ на повітряній кулі.

На екскурсію в соляну шахту не радять одягати речі темного кольору: тут вже не ведеться видобуток, але сіль помітно осідає на одязі та взутті.

Не варто туди спускатися й тим, хто боїться закритого простору: підземні галереї там величезні, але раптом що, вийти звідти у будь-який момент ви не зможете.

Треба враховувати і те, що дітей до 10 років у шахту не пускають – з питань безпеки.

А ось підліткам тут буде цікаво: вони зможуть наробити селфі й одразу запостити їх у соцмережі (у шахті є інтернет) та пограти у футбол на величезному полі, де замість трави – сіль.

Як і в будь-якому музеї, вам буде цікаво дивитися, але інколи нудно слухати. Хоча велич природи, застиглої у вигляді соляних хвиль глибоко під землею, вражатиме й без пояснень.

На початку квітня 2021 року "Артемсіль" відкрила для відвідувачів "Брянцівську копальню" – найстарішу соляну шахту Донбасу. Екскурсія проходить на глибині 200 метрів і триває дві години.

Туристам показують діючу соляну церкву, цінні експонати, пов’язані з історією солевидобутку, оригінальні фотозони, зони зі світловими ефектами, багатотонну соляну глибу-трибуну, прозорі монокристали, соляні барельєфи та скульптури.

"У шахті досі добувають сіль, там стоять вагонетки і частина галерей прорублена спеціальними комбайнами, але водночас там є галереї, в яких можна побачити, як видобували сіль раніше. Не комбайнами, а буро-вибуховим методом. Через це стіни тут мають зовсім інший рельєф і структуру. І це дуже автентично й круто виглядає".

Соледару, окрім шахт, є чим здивувати: залишки прадавнього Пермського моря, індустріальні об’єкти, степ, бездонні озера і навіть "марсіанські пейзажі". А віднедавна – ще й твори сучасних українських митців, створені в межах арт-резиденції "Заземлення" від платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ.

Детальніше у матеріалі

Київщина. Реабілітаційний центр з сімома ведмедями

В 2012 році сім'я Марини та Єгора організували притулок для ведмедів у Житомирській області для порятунку тих, хто перебував у приватних звіринцях, контактних зоопарках і в цирках.

У минулому році пара перевезла притулок в Чубинське, під Київ, де з серпня цього року відкрили для відвідувачів реабілітаційний центр. Його вони збудували своїми руками, за свої гроші, завдяки допомозі друзів, активістів, благодійних внесків та навіть кредитів. 

Крім Марини, Єгора і їхніх друзів, в притулку працюють два доглядача. 

"Що можна б було купити на ті гроші? Мабуть, Range Rover. Ні, два", – каже Єгор.

Загальна площа 2,5 гектари для розвитку реабілітаційного центру, який діє в рамках всеукраїнського громадського проєкту "Збережи дикість".

Зараз тут семеро ведмедів, переважно бурих. Є один рідкісного, зникаючого на планеті тяньшанського підвиду. І одна білогруда гімалайська ведмедиця. 

Прямі контакти з ведмедями заборонені.

У тварин проблеми із зором, кишково-шлунковим трактом, імунітетом, шкірою, кігтями, суглобами – плюс-мінус один набір хвороб ведмедів, яких використовують у цирках та тримають в приватних звiринцях. 

Ведмедям не подобається примушення до трюків, обмеження вибору. Якщо ви не надаєте їм можливість проявляти природну поведінку, у них починаються серйозні психічні розлади. 

Насправді всі ці розлади вже ніколи повністю не зникають. Завдання реабілітаційного центру – максимально зменшити частоту цих проявів. Після приватних рук тварини все одно залишаються скалічиними на все життя, не лише фізично, а й психічно. 

"Ведмеді, які виросли з людиною, ніколи не зможуть повернутися в дику природу, бо не зможуть витримати конкуренцію з дикими сородичами".

На диких тваринах дуже просто заробляти. Їх тримають в жахливих умовах, годують якимось сміттям. Щоб зробити фото або відео для соцмереж, заради контенту для YouTube чи TikTok величезна кількість людей в чергу стають та гроші платять. Але коли те медвежа досить швидко виростає та стає дуже небезпечним, його вже треба годувати з лопати, тримати в вольєрі – це вже нікому не потрібно. 

Для когось дика тварина – іграшка на місяць, яку він купив в інтернеті. Пофоткався, виклав, полайкали – о'кей! А іншим потім доводиться рятувату цю тварину, будувати вольєр, витрачати гроші та роки на реабілітацію.

"Ми віримо у людей, у громадську, колективну відповідальність. У нас є стратегія: не просто врятувати тварину або сидіти десь в лісі та любити її. Ми хочемо глобально вирішувати проблему поводження з тваринами в Україні. Зокрема, за допомогою нових законів та просвітництва", – ділиться Марина.

Читайте репортаж