Ґабріелюс Ландсберґіс, міністр закордонних справ Литви (2020-2024) про виступ Венса:

Я мав місце в першому ряду на виступі віцепрезидента США Джей Ді Венса сьогодні вранці у Вашингтоні. Як і більшість присутніх у залі, я був готовий почути чергову лекцію, побачити, як тріщини в трансатлантичних відносинах поглиблюються на моїх очах. Але ми були приємно здивовані.

Тон змінився. Джей Ді Венс тепер розглядає Європу та США як важливих партнерів. То що ж саме змінилося і чому?

Моє найкраще припущення: те, що сталося останніми місяцями, можна описати як «перенасичення деструктивною зовнішньою політикою США». По суті, уявлення про те, що Америка, наслідуючи дух «деструкторів» із Силіконової долини, може запропонувати нове і загальноприйняте бачення світу, ґрунтується на тому, що США є незамінними для інших держав.

Але щойно відбулося усвідомлення: так, США — це все ще надзвичайно важливий західний союзник, але… світогляд, який Вашингтон хоче нав’язати своїм союзникам, просто неприйнятний для більшості з них.

Джей Ді Венс озвучив кілька тез, які, на мою думку, демонструють головні вразливості США:

1 — Закупівлі зброї ЄС у США.

США хочуть отримати частку з трильйонів євро, які буде витрачено на оборону. І адміністрацію дратує, що Європа, схоже, вирішила замінити американську продукцію, виробляючи власне обладнання, замість того щоб залишатися слабкою й вразливою, купуючи у менш якісних постачальників.
Усі сигнали, які надходили останніми місяцями, змусили Європу засумніватися в надійності США як партнера у боротьбі з головною загрозою безпеці — Росією.
А якщо Європа сумнівається в партнерстві — вона не витрачатиме кошти на американське обладнання, принаймні не в тих обсягах, які планувалися раніше. Не можна одночасно і мати торт, і з’їсти його. Або США готові разом із Європою захищати її від Росії (і це включає Україну), або Європа, повільно й неідеально, але неминуче почне вибудовувати власну силу — і разом із цим здобуде автономію та важелі впливу.

2 — Регулювання в ЄС.

Джей Ді Венс згадав, що Брюссель несправедливо ставиться до американських технологічних компаній.
Моє внутрішнє відчуття таке: саме це й є сутністю нападок адміністрації США на Брюссель. Можна сміятися з Брюсселя, зневажати його чи критикувати, але він має величезну регуляторну владу на надзвичайно густонаселеному та багатому ринку. І якщо ви хочете на цей ринок потрапити — дорога проходить через Брюссель.
І що ще більш лякає Вашингтон — більшість європейців фактично підтримують це регулювання. Багато хто відчуває, що воно робить їхнє життя безпечнішим, а отже — кращим. Тож напади на Брюссель через нібито недемократичну природу — це просто ще одна атака на будь-яке обмеження влади Вашингтона.
Можна піднятися до найвищих щаблів американської влади, пройшовши через клуби олігархів, але це не дає змоги змінити правила в Європі.

Я визнаю, можливо, це — бажане за дійсне. Але в мене є відчуття, що, коли Трамп спалив усі ці мости, це не налякало Європу й не паралізувало її до покори.
І, можливо, ціну за цей «деструктивний підхід» американський народ заплатив вищу, ніж очікувалося.

Якщо це все справді так — висновок очевидний:
стій на своєму, залишайся твердим, тримай двері відкритими, нагадуй про спільні цінності й інтереси — і продовжуй робити правильні речі.
А раптом люди здатні змінити думку? А отже — і країни також можуть.

Я вийшов із зали з надією, що моє внутрішнє відчуття виявиться правдивим. Принаймні цього разу воно не було песимістичним.

Але все ж, першою жертвою трампівської політики дестабілізації стала довіра. Це дуже дорога річ, яку будували десятиліттями наполегливої праці — і яку буде надзвичайно важко відновити.
Довіра має стати основою кожної розмови між Брюсселем і Вашингтоном — чи то щодо торгівлі, чи регулювання, чи безпеки.

І якби в мене була можливість звернутися до віцепрезидента, я би сказав йому прямо:

Росія — агресор.
Україна — жертва.
Ми підтримуємо жертву.
Є межі, які Європа не може і не буде переходити.

Помер політолог Джозеф Най — автор терміна «мʼяка сила» й архітектор сучасних міжнародних відносин.

Його найважливішим науковим внеском вважають теорію «м’якої сили» — здатності держави досягати цілей за рахунок привабливості своєї культури.

Також його вважають одним з основоположників неолібералізму.

@babel