Директор Софійського Братства о. Сергій Прокопчук ділиться роздумами:

«Була неймовірно насичена неділя:

Якщо для християнина вона починається і закінчується Святою Євхаристію, то це Дар від Бога!

Чудове свято з дітьми Старої Рафалівки та Вараша...

Поїздка до Києва. Друзі. Спілкування. Тяжка, цікава інтелектуальна робота.

Буча... Молитва біля меморіала невинно вбитих жителів цього прекрасного міста....

Все це на фоні оптових "переходів" у Чернівцях та інших містах та селах....
Міжюрисдикційний конфлікт наберає обертів....
Тут перемішалось все: "проповіді" про чистоту віри та "патріотичні" лозунги про Україну "без москалів", "праведний" гнів служителів "правди" та "смиренні" колінопреклоніння "гонимих за віру"...
Надто багато лапків ("") у словах котрі відображають незрозумілі дії...

Наша церква (УПЦ), все більше замикається у своїй "правді", віддаляючись від реальності та суспільства, котре хоче отримати відповіді на свої питання:
Звязки з рпц? Мовчання проводу УПЦ щодо складних проблем сьогодення?

Додаються запитання і від духовенства та вірян УПЦ:
Куда ми рухаємось чи повертаємось: своя Автокефалія? Діалог з ПЦУ? Гарантії Константинополя? Катакомби і мрії про првернення до рпц?

Все гострішим стає питання мобілізації духовенства УПЦ та впровадження в дію закону "про заборону УПЦ". В той же час, все більше переконуєшся, що ці запитання особливо не турбують тих, хто спроможний їх вирішити в середині УПЦ.

Цим всім безладом в середині УПЦ користується ПЦУ.
Таке враження, що дехто закриває очі на Евангеліє, лиш би досягти своїх корпоративних інтересів - ще більше поповнити майновий фонд "поважної" та "авторитетної" релігійної організації.

Все це на фоні "мирних" перемовин великих світових гравців і страшної реальності війни в Україні.

Але Бог дає нам надію дивовижними знаками. Вчора знову голосно прозвучало нагадування про найголовніший ДОГОВІР і це ДОГОВІР між людиною та Богом. Вчора мав нагоду відвідати презентацію видання оновленого перекладу Святого Письма на рідну мову.

Які б дурниці ми всі разом не робили, Голос Божий незмінно лунає через Евангеліє до нас. Важливо лише почути Його...»

Мобілізований священник УПЦ о. Іван Поліщук дає настанови:

«Ще пару слів на рахунок зброї і деяких інших моментів!

Вам не раз і не два пропонуватимуть взяти в руки автомат.

Улюблена заманушка:
Ну це ж по мішеням, це ж не по людям. Тута ж не фронт, це всього учебка.

Пам'ятайте!!! Чим на більше Ви згодитесь пожертвуючи своїм священичим достоїнством, тим далі важче буде встояти від того, щоб не піти на поводу далі.
Вас призвали не для того щоб пропонувати компроміси. Якщо Вам не дають змоги капеланства чи альтернативки Ви бойова одиниця піхоти кінцева мета якої підготовка Вас до нуля. Вас призвали не для того щоб гратися в компроміси. Тільки повсякчасний контроль ситуації і самоконтроль, це те, що наряду з молитвою Вам допоможе не розчинитися в цьому середовищі. Пам'ятайте. Це середовище де всі носять однаковий одяг, ходять однаковими шеренгами і мають думати однаково. Цього не можна забувати ні на хвилину. При цьому з іншого боку відстоювати свої права треба впевнено, але без агресії.

Серед військових є багато хороших людей, віруючих людей які в разі потреби підкажуть і навіть допоможуть.

Але, але... Нікому не вірте на сто відсотків. Часто буває свідомий обман, або просто блискавична зміна ситуації що породжує діаметрально протилежні накази і розпорядження.

Така специфіка армії в якій ти сам собі не належиш. Гірше хіба що рабство, або тюрма. І твоя задача як священика не просто вижити, а не втратити свого достоїнства, не виронити з рук той Залог, який ти взяв.»

Софійський братчик о.Петро Семащук запрошує на благодійний кіноперегляд

Друзі, запрошуємо усіх бажаючих до Київського Єрусалиму у найближчу неділю 23 лютого на 13.00 для перегляду на великому екрані в гарній якості з чудовим звуком оскароносної документальної стрічки Мирослава Черненко "20 днів в Маріуполі".

Цим ми виконаємо декілька завдань:

1) продовжимо акцію "Стрітенська свічка", ціллю якої є збір коштів на придбання автомобіля для ЗСУ;

2) згадаємо про 3-ю річницю повномасштабного вторгнення в Україну;

3) потренуємо нашу англійську, бо оригінальний фільм озвучений англійською і це дуже доречно, бо щонеділі на парафії ми вивчаємо англійську мову з нашою рідною вчителькою з КПІ Лідією Іванівною.

Запрошуємо усіх до нас на фільм (дуже жорсткий, але...) та федорівський чай (дуже смачний та запашний).

Христос посеред нас!

Деталі тут: https://www.facebook.com/share/p/1WsmmTa5Yt/

У більшості випадків візантизм закінчувався неконтрольованою та необмеженою особистою владою диктатора, який уявляв себе реінкарнацією візантійських василевсів. Іноді диктаторські апетити сучасних «василевсів» перевершували те, що дозволяли собі справжні імператори Візантії. Подібно до своїх історичних попередників, ці диктатори шукають легітимації через Церкву.
На відміну від минулого, яке приймало сучасність, сучасні прихильники візантизму відкидають модерн. Їхній візантизм є карикатурою на Візантію. Проте ці прихильники фантастичного візантизму зазвичай не розуміють, що справжня Візантія не була диктатурою за зразком типологій ХХ століття. Це було складне соціально-політичне явище з досить сильними демократичними структурами, які лише нещодавно почали визнавати дослідники.

Фантазії Путіна про Візантію

Президент росії Володимир Путін є одним із тих, хто розігрує образ Візантії, не розуміючи її суті. Його дезінформували деякі церковні високопосадовці, які вважають, що знають Візантію, хоча насправді це не так, зокрема митрополит Тихон Шевкунов. Саме він надихнув Путіна уявити себе новим Костянтином, Юстиніаном або, щонайменше, другим Володимиром Великим, князем Київським.

Саме тому, наприклад, Путін підтримав створення величезного «археологічного парку» в окупованому Криму на місці, де, за легендою, князь Володимир прийняв хрещення від Візантії. Я використовую лапки для терміну «археологічний парк», бо, по-перше, під час його створення були знищені археологічні пам’ятки та артефакти, а по-друге, цей проєкт не має нічого спільного з археологією — це пропагандистський інструмент. Шевкунов подбав про те, щоб археологія була підпорядкована потребам державної пропаганди.
Фантазії Путіна про самого себе становлять серйозну проблему. Але ще серйознішою є проблема того, що багато православних і сьогодні продовжують фантазувати про свою Церкву як про продовження імперії, якої вже давно не існує. Вони захоплюються телезображенням, де Путіна помпезно приймають на Афоні, дозволяючи йому сидіти на стасидії, символі імперської влади.
Православні, заражені вірусом візантизму, готові пробачити Путіну будь-який злочин, навіть геноцид іншого православного народу, якщо він обіцяє їм друге пришестя примари імперії та імперської церкви.

Хибна есхатологія і політична теологія

Ця хибна есхатологія виникає не лише з помилкової еклезіології, а й із неправильної політичної теології. В православному світі існує глибокий зв’язок між еклезіологією та політичною теологією. Оскільки Церква визначає, як ми живемо і діємо як християни, еклезіологія формує наше розуміння християнської ідентичності.

Ми живемо, діємо і сприймаємо себе у просторі, який є одночасно соціальним і політичним. Відірвати себе від нього неможливо. Якщо ми відвертаємося або закриваємо очі на нього, це не означає, що він зникає. Ми лише припиняємо впливати на цей простір, тоді як він продовжує впливати на нас.
Ми стаємо незахищеними перед багатьма його впливами, як позитивними, так і негативними. Ми краще готові протистояти цим впливам, коли дивимося йому прямо в очі. Тоді ми починаємо краще розуміти не лише світ, а й себе як членів Церкви і Церкву як таку.

Визнання православних мікрофашизмів через дзеркало секулярності

Це не випадковість, що еклезіологія як богословська дисципліна виникла в новітні часи разом із поступом секуляризації. Внаслідок останньої Церква, яка раніше охоплювала весь світ, раптово опинилася меншою за нього й оточеною цим світом. Цей світ більше не визнавав себе як невід’ємну частину Церкви. Подекуди він повністю відкидав Церкву, як це сталося під час Французької революції або за радянського комунізму. Іноді Церква відповідала тим самим, відкидаючи світ загалом. Це виглядало так, ніби вона стояла перед дзеркалом і повторювала ті самі жести, які секуляризований світ робив у її бік, тільки в дзеркальному відображенні права рука ставала лівою. Саме так церкви, які борються із секуляризмом та «неправильними» (на їхню думку) політичними доктринами, зрештою самі секуляризуються та стають на бік помилкових політичних режимів.

Це те, що ми спостерігаємо в Росії, і не тільки там.

Коли Церква визнає існування світу (не ототожнюючи себе з ним), навіть якщо цей світ видається ворожим, це допомагає їй набагато краще усвідомити та зрозуміти саму себе. Таким чином, еклезіологія як богословська дисципліна народилася тоді, коли Церква звернулася до секулярного світу, а не відвернулася від нього. Звичайно, це не означає, що еклезіології не існувало до «секулярної доби». Від моменту свого існування Церква розмірковувала про себе в богословському сенсі. Однак вона не створила систематичного богослов’я про саму себе, подібного до систематичних доктрин про Триєдиного Бога чи Воплочення. Це можна пояснити відсутністю дзеркала перед нею, яке не було б її відображенням.
Подібне сталося і з православною політичною теологією. Вона завжди існувала у несистематизованому вигляді, без визнання себе як богослов’я.

Навіть сьогодні багато православних теологів відмовляються визнавати її існування. Проте деякі з них беруть участь у політичній теології мимоволі та фактично є справжніми політичними теологами. Видатною постаттю серед таких «крипто-політичних» теологів був Христос Яннарас, який нещодавно спочив. Він вважав, що політична теологія — це західна дисципліна, яка не заслуговує на місце в православному богословському дискурсі. Еклезіологія як православне богослов’я була визнана пізно. Визнання православної політичної теології затрималося на ще довший час.
На тлі цієї затримки, у тіні великих фашистських систем Німеччини та Італії, у православних країнах почали виникати менші фашистські та напівфашистські режими: у Греції, Сербії/Югославії, Болгарії, Румунії та, зовсім недавно, у Росії. Більшість тодішніх богословів і церковних ієрархів схвально ставилися до цих режимів.

Після Другої світової війни західні церкви здебільшого визнали свої помилки та спробували виправити хиби своєї політичної теології. Протестанти зробили це швидше й відкритіше, тоді як католики — із затримкою та опосередковано. Другий Ватиканський собор започаткував програму aggiornamento як непряме визнання співпраці Католицької Церкви з диктаторськими режимами. Цей собор безпосередньо розробив політичну теологію, яка ускладнила подібну співпрацю в майбутньому.

На християнському Сході лише кілька богословських голосів засудили токсичні співпраці з минулого: як із правими, так і з лівими диктатурами ХХ століття. Церковна влада воліє не згадувати про ці співпраці, наче їх ніколи не було. На мою думку, це одна з головних причин, чому токсична співпраця з диктатурами все ще відбувається у XXI столітті: нерозкаяні гріхи мають властивість повторюватися.

Як подолати кризу у світовому православ’ї:

Необхідно критично оцінити історичну візантійську симфонію між Церквою та державою, а також спроби відтворити її в сучасних умовах.

Співпрацю з фашистськими та напівфашистськими режимами міжвоєнного періоду, а також із комуністичними режимами післявоєнного часу потрібно оцінити відкрито та критично. Таке визнання й переосмислення мають відбуватися соборно.

Це допоможе нам визнати й критично оцінити нещодавні війни в Югославії, Грузії та Україні. Велика несправедливість щодо православ’я полягає в тому, що всі війни останніх тридцяти років на європейських теренах відбувалися між православними народами або за їхньої участі, а ми вдаємо, що цього не було й не відбувається зараз. Як православна Церква, ми не зможемо рухатися вперед (а швидше будемо деградувати), якщо продовжимо ігнорувати ці війни, особливо війну в Україні.

Багато православних виправдовують цю війну, посилаючись на нібито дихотомію Схід-Захід. Настав час подолати цю дихотомію, яка є хибною трансформацією православної теології та практики.

Вкрай важливо зберігати дистанцію від культурних воєн нашого часу. Це не означає уникати критичної оцінки ідеологій, які сприяють цим війнам з обох боків політичного спектра. Це означає, що ми не повинні дозволяти нашому богослов’ю ставати політизованим.»

Відео від ІСТV з презентації Об'єднавчого Українського перекладу Нового Завіту у Ставропігії Вселенського Патріархату в Україні.

Ось вам для молитовного настрою.

Читав сьогодні своїм студентам у Лос-Анджелесі лекцію про вірменський геноцид та те, як Туреччина до цього часу його пояснює. Зокрема, у турецькому музеї геноциду у місті Ван, де я колись був, самі вірмени представлені як винуватці тієї бійні, що проти них влаштували.

Сказав студентам, що те саме зараз каже американський президент про українців.

Трамп також натякає, що якби ми не чинили спротив, то війни не було. Ну от вірмени майже не чинили спротив, і це поставило цю давню націю на межу зникнення.

🌍🌍🌍🌍🌍🌍
Текст від о. Кирила Говоруна

о. Павло Кушнірчук їде додому.