о. Дмитро Желобницький про РПЦ:

«Русская Церковь никогда не отличалась внутренней свободой и внешней независимостью. Это довольно циничная иерархическая структура, выстроенная не на иерархии порядка (про братскую любовь и говорить уж не будем), а на иерархии подчинения и подхалимства. Чтобы воочию убедиться в этом, вам достаточно всего разок побывать на каком-нибудь епархиальном банкете (особенно устроенном в честь очередной годовщины архиерейской хиротонии местного епископа, или дня его рождения, или дня тезоименитства) и послушать всю ту ахинею, которую духовенство городит в виде тостов и пожеланий. Ещё не плохо было бы сомневающимся или незнающим побывать на епархиальном собрании, сборе благочинных, послужить пару месяцев в кафедральном соборе или же поработать в епархиальном управлении. Картина, скажу я вам, удручающая не только с точки зрения евангельского идеализма, но и с точки зрения простого человеческого здравомыслия.
Однако, я собрался говорить не об этом - за последние десять лет о церковных струпьях и язвах столько было сказано в интернете - во всех возможных литературных жанрах, - что повторяться было бы признаком дурного тона и интеллектуальной ограниченности. Вернёмся к церковной свободе, а вернее - к свободе евангельской, в таких жалких одеждах представленной на церковно-историческом подиуме.

Когда Россия развязала широкомасштабную войну против Украины, русская Церковь в лице своих иерархов и говорящих голов не стала долго думать, как ей оценивать эту духовно-политическую и моральную катастрофу, и в едином верноподданническом порыве нырнула в омут милитаризма и благословения войны.

Обнаруживая свое нравственное банкротство, многие представители Церкви, начиная с Кирилла (по какому-то каноническому недоразумению до сих по именующемуся патриархом) и заканчивая припадочным Ткачёвым, стали наперегонки, задрав штаны и рясы, бежать за российским государством, в очередной раз переживающим приступ имперского реваншизма. И вот тут многие украинские церковные и общественные деятели, по вполне понятным и во много оправданным причинам, поспешили поставить крест на русской Церкви во всем её масштабе и разнообразии, заявив о том, что вся русская Церковь - это Церковь войны и людоедства, ненависти и вражды. И вот здесь как раз и имеет смысл завязать полемику по этому поводу.

Каждый искренний христианин, который вслушивается в голоса, звучащие из пространства русского Православия (как в РФ так и за ее пределами), не мог не услышать, антивоенную позицию множества мирян и духовенства. Особенно это было видно в тот короткий промежуток времени, пока российская тоталитарная машина раскочегаривала свою репрессивную печь, бросая ныне в топку каждого, кто осмелился сказать что-то неугодное или написать о таковом в соцсетях.
Многие антивоенные священники и миряне вынуждены были уехать из России, чтобы сохранить за собой свободу евангельского миротворчества и пастырского достоинства; некоторые были обсуждены по соответствующим уголовным статьям; многие православные в России замолчали, боясь лишения сана и тюремного заключения; многие только в пространстве приватных бесед и переписки рискуют открыто говорить о своих взлядах. Одним словом - те, кому не заткнули рот, вынуждены были умолкнуть сами.

Мы прекрасно знаем из долгой истории человечества, что угар войны, ослепление ненавистью и безумие вражды не будут продолжаться вечно - настанет день страшного послевоенного похмелья, а потом и медленного, но неизбежного просветления. И мне хочется верить - нет, я знаю, - что русская Церковь, вопреки всем тем, кто сейчас стоит на коленях перед Зверем, вышедшим из бездны; и благодаря тем, кто не преклонили своих колен перед Ваалом, выйдет из морока, окутавшего её сегодня.⬇️⬇️⬇️

о. Серафім Панкратов з ПЦУ розмірковує:

«Свою нагороду ви вже отримали. Ви хрестили в смерть без воскресіння, немовлят кинули помирати без води живої та їжі. Прощали тим, хто й не думав каятися, втішали та заспокоювали тих, хто не був обтяженим і не трудився. Казали собі що робите їм благо, насправді ж обікрали їх. Гріх для них ви зробили легким, а святість недосяжною. Широкі ж врата ви відкрили в Моє Царство! То може і введете їх в нього, і гріхи їх на собі понесете?

Далі – лонг-лонг-рід, моя велика стаття для «Церква і суспільство», №2(10), 2025

"ЖИВА ВОДА У ДІРЯВИХ ПОСУДИНАХ"

Християнство із самого початку несло в собі силу, яка змінювала світ – видимий і невидимий. Звістка про Отцівство Бога, про Його невимовну любов до людей, яка явилася у втіленні та жертві Його предвічного Сина, про перемогу Воскреслого над смертю потрясла основи давнього світу. Пали ідоли, народжувалася нова цивілізація. Покликання людей до богосинівства й братерства піднесло цінність окремої особистості, породило системне піклування про знедолених. Сповнилися слова Сина Божого: «Я прийшов, щоб запалити вогонь на землі. І як же Я прагну, щоб він мерщій розгорівся!» (Лк. 12: 49). Але те, що християнство стало могутньою силою, яка змінювала людину й суспільство, було зумовлене не лише цим небесним вогнем, а й тим, що ранні християни, на відміну від сучасних, не розводили цього вогню в солом’яних печах і не носили живу воду в дірявих посудинах. Їхнє життя та взаємини кардинально відрізнялися від життя язичників.
⬇️⬇️⬇️

ПАРАДИГМА РАННЬОЇ ЦЕРКВИ

Вони багато що робили для того, щоб сила Божа могла в них і через них діяти. Це – обов’язкова підготовка до прийняття хрещення, катехизація, яка тривала від двох до чотирьох років і включала не лише введення у вчення Церкви й вивчення Святого Письма, а й навчання практичних аспектів християнського життя. Церква ставила високу планку для тих, хто хотів стати її частиною. Якщо ми підсумуємо головний посил християнського вчення, парадигму церковного життя I–V століть, то вона була такою: щоб стати громадянином Царства Христа, частиною Його Тіла – Церкви, людина повинна жити за Його заповідями, виконуючи їх. Тому святість у ній – часте явище, норма. І не тільки через сувору дисципліну щодо скоєння тяжких гріхів, а передусім тому, що існує потужна й розроблена система передачі та засвоєння досвіду християнського життя: молитви, взаємин у сім’ї й суспільстві, набуття християнських чеснот, добродійності. Внаслідок виборності священства святість «піднімається» знизу догори, тобто священнослужителями зазвичай стають найкращі. Зовнішні форми церковного життя в цей період (богослужбові чини, тривалість постів тощо) мають значне розмаїття й можуть дуже відрізнятися навіть у двох сусідніх єпархіях.

СЕРЕДНЬОВІЧНА ЦЕРКОВНА ПАРАДИГМА

З часом, в умовах християнських держав, прийняття хрещення в дорослому віці стає рідкісним, більшість християн охрещуються в дитинстві. Вважається, що, оскільки більшість веде церковне життя, діти повинні переймати форми релігійного життя в сім’ї, з дитинства чути на службах Святе Письмо й вчення Церкви. Практика катехизації зникає. Відбувається поступова уніфікація богослужбових чинів і постів. Під впливом чернецтва змінюються парадигма церковного життя й вимоги до віруючої людини.

Замість вимог виконання заповідей Христа акцент переноситься на виконання правил Церкви, які з часом дедалі більше ускладнюються. Це – участь у богослужбовому колі Церкви, дотримання постів (сукупно понад половину днів року), власних молитовних правил, правил підготовки до Таїнств, різноманітних обрядових настанов. Покаянна дисципліна пом’якшується, але зберігається установка на утримання від скоєння «смертних», тобто особливо тяжких гріхів. Така зміна акцентів веде до формалізації життя християн. Проявів соборності меншає, збільшується дистанція між кліром і мирянами, між єпископатом і «нижчими», посилюється авторитаризм на всіх рівнях церковного життя. Святі серед священнослужителів стають рідкісним явищем. Святість частіше зустрічається серед ченців. Але й чернецтво в цій парадигмі поступово деградує.

Унаслідок акценту на зовнішніх формах серед мало- або неосвічених християн поширюється магічне сприйняття таїнств і священнодійств, коли бажаний результат нібито досягається саме участю священника та виконанням установлених правил, а не мірою надії на Бога й зусиллями змінити себе відповідно до Його волі, тому що «двоє чи троє зібралися» в Ім’я Його.

І якби Бог періодично не зупиняв цей занепад, допускаючи воротам пекла наблизитися до Своєї Церкви й трохи «підігріти» теплохладних християн, то, можливо, храми вже перетворилися б на безлюдні музеї, в яких можна було б придбати за невелику суму вхідний квиток до раю, а за більшу — точну копію ключів святого апостола Петра. Тож так, періоди розквіту церковного життя найчастіше були наслідком відштовхування від дна.

РОЗКВІТ КИЇВСЬКОЇ МИТРОПОЛІЇ

В Україні такий розквіт відбувся у XVII – на початку XVIII ст., коли після тривалого періоду занепаду православні братства, князь Василь-Костянтин Острозький, прп. Єлисей Плетенецький із ученими свого гуртка створювали школи й друкували книги, а свт. Петро Могила зі своїми сподвижниками заснував за передовими зразками вищу школу, реформував і розвинув систему шкільної освіти, зобов’язав священників отримувати освіту та займатися просвітою. Вони усвідомлювали, що без цього немає майбутнього для православ’я, і воно не витримає конкуренції з католицизмом. Якби не їхні зусилля й реформи, не було б і розквіту Гетьманщини за Івана Мазепи.⬇️⬇️⬇️

Ось що писав про деякі плоди цих реформ сирієць архідиякон Павло Алепський у часи Богдана Хмельницького: «По всій землі руських, тобто козаків, ми помітили чудову рису, яка викликала наше здивування: всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість дружин і дочок, уміють читати, знають послідовність церковних служб і церковні піснеспіви. Окрім того, священники навчають сиріт і не залишають їх блукати вулицями в невігластві. Перед святом апостолів Петра і Павла приїхала ігуменя монастиря на честь Вознесіння Господнього й запросила нашого владику-патріарха взяти участь у літургії. Черниці співали й читали молитви приємним наспівом і ніжними голосами, що розривають серце й викликають сльози. Це був спів зворушливий, такий, що бере за душу, набагато кращий за спів чоловіків. Усі вони вміють читати, знайомі з філософією, логікою й пишуть твори. Серед настоятелів монастирів є вчені люди, законознавці, оратори, які володіють логікою й філософією та досліджують глибокі питання».

ЦЕРКОВНА ПРОСВІТА В ІМПЕРІЇ

У Російській імперії ніби була вирішена проблема духовної просвіти: Закон Божий обов’язково викладався в усіх школах. Церква мала 38 тисяч власних початкових шкіл, 58 семінарій і 4 академії. Але це було саме нібито. Стосовно якості викладання показовими є спогади філософа Василія Розанова про його навернення до Бога. Коли він уперше в житті відкрив Біблію і прочитав слова пророка Ісаї, то відчув надлюдську, божественну силу цих слів і увірував. Згодом він із жалем писав, чому ж їм, дітям, замість живих слів Писання читали переказ – дитячу Біблію: «Це було щось нудне й незрозуміле. Ми не відчували жодного інтересу до цих історій. Вони здавалися нам якимись далекими й нереальними. Ми не могли зрозуміти, як ці люди, що жили тисячі років тому, можуть мати якийсь стосунок до нас, до нашого життя». Підсумовуючи шкільні спогади різних авторів, Розанов пише про цей предмет: «До чого мертвим, кістлявим, безмузичним, безкартинним було в нас завжди викладання "Закону Божого"... Тоска згадати...».

А якість спеціальної духовної освіти була такою, що духовні училища та семінарії стали фактичними розсадниками атеїзму та революційних настроїв. Причини – у жахливому розриві між християнськими істинами, що вивчаються, і жорстоким, нехристиянським ставленням до учнів. В єпархіальних доповідних в Синод на поч. XX ст. повідомлялося, що «майже всі семінаристи, студенти та школярі – діти духовенства на боці революціонерів, а священики лінуються викладати в церковно-парафіяльних школах».

Внаслідок формалізму церковного життя, очевидної підкореності Церкви державі, серед інтелігенції панують атеїстичні настрої. Але саме вона надихається ідеєю просвіти народу, створює земські школи, в яких веде пропаганду проти Церкви, бо вважає її посібницею несправедливості в державі.

ПОВОЄННИЙ РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД

У радянській атеїстичній державі Церкву поставили в таке становище, що ні про яку просвіту народу не могло бути й мови. У Східній та Центральній Україні в повоєнний час церковне життя провадила незначна кількість людей. У цих регіонах не тільки постійне відвідування храму, а й хрещення дитини могло призводити до звільнення з роботи, винесення доган, викликів і допитів у КДБ. Тільки в селах із цим було простіше. Але навіть ті, хто хотів би постійно відвідувати церкву, здебільшого такої можливості не мали: у більшості сіл церкви були знищені або закриті, навіть у великих містах міг діяти лише один храм. Люди відвідували церкву зазвичай на Пасху, Преображення, Богоявлення або тільки на Пасху. Священники здійснювали хрещення найчастіше таємно і не могли готувати до нього. Уже саме бажання хреститися чи охрестити дитину було викликом радянській системі, тому сприймалося як свідчення серйозності намірів, достатня умова замість підготовки. Також і відвідування пасхальної служби або участь у великому освяченні води були свідченням належності до такої віри, яка чогось варта. Проте більшість цих людей майже нічого не знала про вчення Церкви. Отримати й читати Святе Письмо або церковні твори більшість можливості не мала.⬇️⬇️⬇️

ОКРАДЕНІ

Перед самим розпадом Союзу почався справжній релігійний бум: безліч людей захотіли охреститися. Священники з досвідом розповідали мені, що, бувало, одночасно могли приймати хрещення понад 100 осіб. Утиски віруючих припинилися, з’явилася можливість відкрито проповідувати й займатися церковною просвітою. Умови змінилися, але установка, що ніби одного бажання охреститися вже достатньо, – ні. Безліч дорослих хрестили без жодних умов, без підготовки. Більшість з них охрестилися тому, що прагнули змінити власне життя, але їм не допомогли дійсно його змінити.

Одного разу мене розшукали через знайомих двоє людей, які хотіли, щоб їх не тільки охрестили, а й підготували до хрещення. Один жив за 100 км, інший – за 1000. Вони відчували, що це – серйозно. Зверталися до храмів поблизу, але там не було такої «опції». Обидва завдяки підготовці змогли подолати певні сумніви й розпочати після хрещення справді християнське життя. А скільки ж дорослих людей охрестилися (і навіть могли отримати особливі духовні переживання в день хрещення), але потім продовжили жити так само, як і до нього, бо їм не поставили жодної духовної планки, не дали жодних практичних настанов, не допомогли увійти в християнське, церковне життя. Їхнє життя сьогодні могло би бути зовсім іншим!

І я сам – такий горе-хреститель, бо скільки разів хрестив дітей, обмежившись лише двома бесідами з батьками й хрещеними, знаючи, що на більше не погодяться й підуть хрестити в іншому місці. А там їм і цього мінімуму не запропонують. Може, хоч якось переконаю почати робити подальші кроки до Бога? Але плоди такої підготовки мізерні.

СІМ ГІРШИХ ДУХІВ

Після мого хрещення в дитинстві мені кілька разів снився один і той самий кошмар. Я сиджу вдома з сім’єю, і у відкрите вікно влітає страшна, зіткана з темряви істота, хапає мене й витягує назовні. Я кричу, але мене ніхто не чує й не помічає, що я зник. Ця істота затягує мене в підвал, у ту його частину, яка завжди була темною і якої я дуже боявся. Тут я прокидався від невимовного жаху й почуття безнадії. І справді, пізніше я поступово занурювався дедалі глибше в темряву, і цього теж ніхто не помічав. І я ледь не загинув. Згодом виявилося, що не тільки зі мною таке відбувалося після хрещення.

Цікавлячись досвідом проведення бесід, від одного хорошого священника я почув, що якщо він під час бесіди з людьми, які хочуть охрестити дитину, бачить, що вони майже нічого не знають про Христа й церковне життя, і навряд чи щось зроблять, аби знати, якщо вони хрестять дитину лише заради «щоб не хворіла, щоб був ангел-охоронець», то він запитує, чи визнають вони існування сатани. Зазвичай визнають. І він пояснює їм, що від імені їхньої дитини хресні мають відректися від сатани й наплювати на нього, а потім поєднатися з Христом. І якщо ця обіцянка поєднання виявиться пустою, якщо вона не підтвердиться діями, якщо дитину не виховуватимуть під захистом Христа… «Як ви думаєте, – питає він, – сатана, цей злобний, мстивий дух, залишить це просто так? Хіба він не помститься за те, що на нього наплювали?» А потім він пояснює, що означає жити під захистом Христа, і ставить умовою хрещення підготовку.

Як тут не згадати попередження Спасителя: «Коли нечистий дух виходить із людини, він блукає пустелями, шукаючи спочинку, та не знаходить його. І тоді каже: “Я повернуся до своєї домівки, що полишив”. Отже, він повертається й знаходить місце своє порожнім, виметеним і прибраним. Тоді він іде й приводить сімох інших духів, іще гірших за себе. Вони всі заходять і живуть там, тож тій людині стає ще гірше, ніж було спершу» (Мф. 12: 43–45).

Так от, чи не це зараз відбувається з нашим народом? Чи не тому серед формально православних так багато взаємної ненависті, крадіжок, зрад, насильства, пияцтва?

Сьогодні у нас нарікають на корупцію, на відсутність жертовності й турботи про народ у представників влади. На командирів, які не бережуть бійців. На байдужість тих, хто в тилу, до тих, хто їх же й боронить. Але правда в тому, що більшість із них – православні, принаймні за хрещенням.⬇️⬇️⬇️

Люди Церкви знали про схильність радянської людини до крадіжок (людей деяких професій, наприклад колгоспників, сама система буквально ставила перед необхідністю красти) і лукавства («на кухні» говоримо одне, думаємо інше, у суспільстві говоримо третє), але не захотіли з цим працювати, виправляти. Люди Церкви вперто йшли (а багато хто й сьогодні йде) проти заповіді Христа, гадаючи, що виконують її: «Тож ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів» (Мф. 28: 19–20). У цьому повелінні Господь двічі повторює слово «навчити», роблячи на цьому особливий наголос!

Сьогодні Церква майже перестала виконувати пророчу й учительську функцію. Тому вона й стала для більшості нецікавою.

«ПОБОЖНИЙ» НАРОД

Може, я згущую фарби? Може, у мене викривлене сприйняття дійсності? Бо часто ж чую про наш «побожний православний» народ. От і нещодавно чув проповідь єпископа – живу, хорошу, яку він закінчив словами, що, можливо, наш народ сьогодні найбільш благочестивий на землі. У проповіді йшлося саме про взаємини з Богом. Але думаю: який відсоток «благочестивих» людей сьогодні веде хоча б постійне церковне життя? А серед них який відсоток тих, про кого справедливі слова: «Не кожен, хто каже до Мене: „Господи, Господи!“, увійде в Царство Небесне, а лише той, хто виконує волю Отця Мого Небесного» (Мф. 7: 21)? Я таких знаю не дуже багато. Хоча й бачу чимало тих, про кого Спаситель сказав, що Його голодного нагодували, спраглого напоїли, Йому подорожньому дали притулок, нагого вдягнули, хворого доглядали, а коли Він був у в’язниці, прийшли провідати, і не знали, що зробивши це одному з братів Його менших, зробили для Нього (Мф. 25: 31–46). Але, на жаль, більшості з них Церква майже нецікава.

СПОВІДЬ ТА ІЛЮЗІЯ ПРОЩЕННЯ

Кардинально трансформувалися не лише умови входження до Церкви, а й умови перебування в ній. Рання Церква висувала високі моральні вимоги до своїх членів. Слова Спасителя: «кому дано багато, від того багато й вимагатимуть» (Лк. 12: 48) святі того періоду відносили не тільки до священнослужителів, а й загалом до всіх хрещених. На хрещеному більша відповідальність, із нього на Суді Божому спитають більше, ніж із нехрещеного, який живе таким самим життям. Існувало переконання, що гріхи, скоєні після хрещення, важчі й згубніші, ніж скоєні до нього. Проповідь прощення гріхів поєднувалася з дуже суворими попередженнями щодо можливості скоєння тяжких гріхів християнами та не менш суворою практикою покути за такі гріхи й відлучення від участі в Літургії вірних. Адже ці гріхи унеможливлюють головну мету християнського життя – єднання з Богом. Якби цю практику хоча б із третиною сили застосувати до сучасних людей, які навіть ведуть постійне церковне життя, то, мабуть, не менше половини з них були б відлучені, й більшість уже не повернулася б до церковного життя. А якщо до тих, хто вважає себе православним, але церковного життя не веде, то, вважаю, не менше двох третин назавжди перестали б вважати себе православними. Тому що образилися б – вони не звикли до того, щоб Церква ставила їм якісь умови, тим більше настільки суворі.

Це я розумію. Але хочу однією історією проілюструвати, що через нинішнє ставлення до гріха, покаяння й сповіді дуже багато людей замість прощення отримують ілюзію й поступово духовно гинуть.

Можливо, ви зустрічали церковних людей, які поступово спиваються, але при цьому сповідаються й причащаються. Звичайно ж, із «каяттям, усвідомленням своєї немочі та очікуванням милості Божої». В одному монастирі настоятель, зіткнувшись із алкоголізмом серед братії, усвідомив, що з ними необхідно окремо працювати, і що треба ще зрозуміти як саме. Шукаючи вихід, він дізнався про визнано ефективну 12-крокову систему та ініціював створення при монастирі реабілітаційного центру. Знайшов людей, які знали, як це робити. Я ж, намагаючись ознайомитися із цією системою, спілкувався з трьома директорами цього центру в той час, коли центр уже став незалежним від монастиря й орендував у нього приміщення. Усі троє – церковні, двоє – священнослужителі.⬇️⬇️⬇️

Мінімальний термін реабілітації – 6 місяців. Вони розповіли, що й єпископи надсилали до них священників, які мали проблеми із залежністю. Я запитав, чи беруть участь їхні «клієнти» в монастирських службах, чи сповідаються й причащаються. Відповіли, що перші три місяці – категорично ні. На моє здивування, один із них пояснив, що в такому разі зрив гарантований буквально одразу після сповіді чи причастя. Адже залежні люди звикли використовувати Таїнства не за призначенням.

У зв’язку з цим виникає запитання: якщо людина п’є, дедалі більше руйнуючи своє життя й стосунки, водночас «кається» й причащається, то в чому саме вона отримує від Бога прощення, освячення й зміцнення? Якщо її християнська плодючість дедалі більше руйнується, то в чому ж дія благодаті? Виявляється, на сповіді така людина шукає лише заспокоєння совісті: «Так, випиваю, але не можу нічого із цим зробити, пробач мені, Господи». І що? Прощений, руйнуйся далі? У причасті така людина шукає, як правило, ще й утіхи або нібито сил для боротьби, та тільки боротьба –несправжня, бо далі все тільки гірше. Справжня боротьба була б тоді, якби людина прийшла до твердої рішучості розлучитися із залежністю, почала докладати праці для того, щоб перебувати в тверезості, а це –постійна, наполеглива молитва, зміна способу мислення й життя. І тоді через деякий час людина могла б повернутися до Таїнств і отримати силу для зміцнення в цій рішучості та праці.

Але це стосується не тільки пияцтва, а й інших гріхів, які людина могла б залишити, якби докладала зусиль, але натомість продовжує, «втішаючи» й «заспокоюючи» себе Таїнствами. Так, ви скажете, є ж таке, з чим людина все життя може по-справжньому боротися й не перемогти. Так, є, але виявляється це саме у справжній боротьбі, а не в її імітації.

Проблема в тому, що сучасне церковне ставлення до гріха, прощення й сповіді, зокрема прив’язка сповіді до причастя, стали допомогою та заохоченням саме імітації. І слід завжди пам’ятати, що в ранній Церкві існувало переконання: є речі, неприпустимі для християнина, і ти хоч розбийся – а не роби їх. Це не тільки подружня зрада, а й крадіжки, і… (цікаво, чи зможемо ми назвати, що ще?). Можу писати про це, бо й на прикладі власних імітацій боротьби дещо зрозумів.

ІМІТАЦІЯ ПРАВОСЛАВНОСТІ

Сучасна церковна парадигма спрямована також на підтримання імітації і християнства, і церковності. Наприклад, відтворення традицій, які з допоміжних або прикрас стали спокусою, займаючи в свідомості номінальних православних місце головного.

Я спробував уявити розмову зі збірним образом православного, який на Хрещення Господнє прийшов по святу воду після завершення служби, щоб не обтяжувати себе тим, що йому не цікаво.

— По святу воду прийшли? Для здоровʼя? Знаєте що-небудь про свято, яке святкуємо? Ні? Знаєте тільки, що воду сьогодні освячують? А заради Кого, знаєте? Про Іоанна Хрестителя, який на Йордані виголосив: «Покайтеся, бо наблизилося до вас Царство Небесне»? Теж ні? Вам не дуже це цікаво? Але, на превеликий жаль, по суті ви ігноруєте волю Того, заради Кого і Ким ця вода освячується. Ігноруєте і «Царство», і «покайтеся». Тому навряд чи це вам на добро.

— Ну як же, ігнорую, що ви! Я ж православний, я ж ось і паски освячую, і свічку іноді заходжу поставити. Поставлю, дивлюсь на неї та думаю про хороше, що все буде добре. Ну а те, що я не ходжу на ці ваші служби, так це ж для зовсім церковних, а я ж не фанатик. Кажете, «покайтеся», так у чому мені каятися? Я ж не грішу. А якби й грішив, то це моя особиста справа. Та й усе одно ж на похороні прощення всіх гріхів читають. Чи читав Євангеліє? Так, у мене його немає. Біблія є, Євангелія немає. Але я й її не читав, це ж все люди придумали, кажуть, там одні протиріччя. Христос? Так, Його поважаю. Чи Син Він Божий? Ну так, звісно. Хороша була людина, шкода тільки, що вбили. Чого вчив? Не знаю, хорошого, напевно.

Вам здаються фантастичними такі погляди? А ви розпитайте подробніше тих, хто тільки по воду приходить, про їхню віру, ви ще й не таке почуєте. Та й більшість із цього я чув від тих, хто вважає себе православними.⬇️⬇️⬇️