о. Сергій з УПЦ пише:
«У Ваших словах така пасивність - "якби влада хотіла, то б...". Скажу так, влада нічого не винна УПЦ, це УПЦ повинна б була всіма силами шукати вихід, а не займати позорну позицію ждунів. І Господь давав ці можливості. А Онуфрій не сподобився як у відомому анекдоті навіть лотерейний білет купити. Потрібно було б здоровому крилу УПЦ відсторонити Онуфрія і компанію від керування із-за кричущої халатності, Інфальтильністі та некомпетентності. Крім того,хто це здорове крило - може декілька сотень священників і кілька єпископів( сумніваюсь), не згадую мирян, бо їх повністю усунули від прийняття рішень. Це мізерна частина УПЦ. Я чекаю на жалюгідний кінець УПЦ як гнилої структури, яка не служить Церкві, а тільки самій собі. І скоріше б ця агонія закінчилась.»
«У Ваших словах така пасивність - "якби влада хотіла, то б...". Скажу так, влада нічого не винна УПЦ, це УПЦ повинна б була всіма силами шукати вихід, а не займати позорну позицію ждунів. І Господь давав ці можливості. А Онуфрій не сподобився як у відомому анекдоті навіть лотерейний білет купити. Потрібно було б здоровому крилу УПЦ відсторонити Онуфрія і компанію від керування із-за кричущої халатності, Інфальтильністі та некомпетентності. Крім того,хто це здорове крило - може декілька сотень священників і кілька єпископів( сумніваюсь), не згадую мирян, бо їх повністю усунули від прийняття рішень. Це мізерна частина УПЦ. Я чекаю на жалюгідний кінець УПЦ як гнилої структури, яка не служить Церкві, а тільки самій собі. І скоріше б ця агонія закінчилась.»
👍46🤮6💯4😭4❤1👎1👏1😁1
о. Дмитро з УПЦ пише:
«А в Ваших словах - наївність, бо ніфіга та агонія не закінчиться. Будуть агонізувати роками далі і нас тягтимуть за собою. І так, я вважаю, що влада могла б і мала б допомогти нам вирватися з цього УПЦ, якщо УПЦ сама не хоче зробити цього, а не огульно перетворити мільйони своїх громадян на ворогів. По-моєму, вважати, що держава нам нікому нічого не винна - це таке собі. Хто-хто, а вона всім винна. Вибачте, вона тільки руйнує, не пропонуючи ніякого здравого виходу для вірян УПЦ. Що вона цим доб'ється? Хто хотів - давно в ПЦУ. Що іншим робити?»
«А в Ваших словах - наївність, бо ніфіга та агонія не закінчиться. Будуть агонізувати роками далі і нас тягтимуть за собою. І так, я вважаю, що влада могла б і мала б допомогти нам вирватися з цього УПЦ, якщо УПЦ сама не хоче зробити цього, а не огульно перетворити мільйони своїх громадян на ворогів. По-моєму, вважати, що держава нам нікому нічого не винна - це таке собі. Хто-хто, а вона всім винна. Вибачте, вона тільки руйнує, не пропонуючи ніякого здравого виходу для вірян УПЦ. Що вона цим доб'ється? Хто хотів - давно в ПЦУ. Що іншим робити?»
👍18🤮5😢3🥴2
о. Амвросій з УПЦ пише:
«Якраз наївно надіятися на владу. Тим більше в умовах війни. Якщо хочеш щось зробити - зроби це сам. Це я зрозумів, коли разом з парафією будував храм. Наші люди тим і сильні, що вміють саморганізовуватися і вирішувати проблеми своїми силами. Волонтерський рух тому приклад. По факту здорові сили не змогли зібрати достатньо потужну силу, щоб змінити вектор УПЦ, бо їх просто елементарно мало, потрібно це визнати. І більшість не хоче ніякого втручання держави.
Мої ватні прихожани казали мені:" Батюшка, ми хотим, чтоби било как раньше.. "
Я їм: " Озирніться навколо, все змінилося, я змінився, не можу як раніше" . Так і живемо. Ще наївно вірю, що в нас відкриються нові можливості після знищення УПЦ, наприклад, Екзархат, тоді стане реальністю.»
«Якраз наївно надіятися на владу. Тим більше в умовах війни. Якщо хочеш щось зробити - зроби це сам. Це я зрозумів, коли разом з парафією будував храм. Наші люди тим і сильні, що вміють саморганізовуватися і вирішувати проблеми своїми силами. Волонтерський рух тому приклад. По факту здорові сили не змогли зібрати достатньо потужну силу, щоб змінити вектор УПЦ, бо їх просто елементарно мало, потрібно це визнати. І більшість не хоче ніякого втручання держави.
Мої ватні прихожани казали мені:" Батюшка, ми хотим, чтоби било как раньше.. "
Я їм: " Озирніться навколо, все змінилося, я змінився, не можу як раніше" . Так і живемо. Ще наївно вірю, що в нас відкриються нові можливості після знищення УПЦ, наприклад, Екзархат, тоді стане реальністю.»
👍21🥴5🤮4👎2😭1
Forwarded from Софійське Братство
Ігор Дзюба: «На сайт віра.укр додано текстову версію визначної пам'ятки української писемності та церковнослов'янської мови — Архангельського Євангелія 1092р.
Назване за місцем віднайдення в 19 ст., написане швидше за все в Києві, має величезну кількістю свідчень української вимови.
На сайті також доступний pdf-файл оригінального рукопису Архангельського Євангелія.
Деякі свідчення української вимови в Архангельському Євангелії:
- палаталізована (пом'якшена) Ц: О-ць (Отець), О-цю, О-цѧ (також вживається і О-ца), агньць, пьшеницѧ;
- палаталізована Т у дієсловах теперішнього і майбутнього часу (рекуть, с-титьсѧ (святиться), будеть, придеть);
- тверда Ы (єри) в кінці таких слів як вѣкы, дълъгы;
- іноді зустрічається йотована а (Ꙗ) в словах мꙖ (м'я), имꙖ (ім'я), хоча слово тѧ (тя) завжди з малим юсом (ѧ).
Також церковно-словʼянські слова тебѣ і себѣ пишуться як тобѣ і собѣ.
На двох останніх скріншотах уривки із Мф. 6:6 (), та Мф. 6:9-13 (молитва "Отче наш»).
Джерело
Назване за місцем віднайдення в 19 ст., написане швидше за все в Києві, має величезну кількістю свідчень української вимови.
На сайті також доступний pdf-файл оригінального рукопису Архангельського Євангелія.
Деякі свідчення української вимови в Архангельському Євангелії:
- палаталізована (пом'якшена) Ц: О-ць (Отець), О-цю, О-цѧ (також вживається і О-ца), агньць, пьшеницѧ;
- палаталізована Т у дієсловах теперішнього і майбутнього часу (рекуть, с-титьсѧ (святиться), будеть, придеть);
- тверда Ы (єри) в кінці таких слів як вѣкы, дълъгы;
- іноді зустрічається йотована а (Ꙗ) в словах мꙖ (м'я), имꙖ (ім'я), хоча слово тѧ (тя) завжди з малим юсом (ѧ).
Також церковно-словʼянські слова тебѣ і себѣ пишуться як тобѣ і собѣ.
На двох останніх скріншотах уривки із Мф. 6:6 (), та Мф. 6:9-13 (молитва "Отче наш»).
Джерело
👍27❤10🤡2
о. Петро Зуєв з ПЦУ розмірковує:
«А я думаю, що причина "інформаційних атак на УПЦ" в іншому - у розчаруванні суспільства у Церкві (взагалі як інституції - на жаль, я бачу таку тенденцію) і розчаруванні в конкретній юрисдикції (=УПЦ МП). Тут і проблема статусу (=те, що УПЦ досі лишається автономною, моральнішою, але складовою частиною РПЦ), і проблема радикального консерватизму, який став трендом після 2014 року. Частиною цього радикального консерватизму є абсолютизація канонів, які розуміються як новий "Закон Мойсея" (=новітнє фарисейство). Відбувається тотальна десакралізація УПЦ (а останнім часом і Церкви взагалі). Гео/політична ситуація може змінитися, і УПЦ може знову може відновити свій вплив. Але впливу на україноорієнтовану частину українського суспільства УПЦ (в її нинішньому статусі і за її нинішнього курсу) не матиме. Й історична відповідальність за це лягатиме передусім на сучасне керівництво УПЦ.»
«А я думаю, що причина "інформаційних атак на УПЦ" в іншому - у розчаруванні суспільства у Церкві (взагалі як інституції - на жаль, я бачу таку тенденцію) і розчаруванні в конкретній юрисдикції (=УПЦ МП). Тут і проблема статусу (=те, що УПЦ досі лишається автономною, моральнішою, але складовою частиною РПЦ), і проблема радикального консерватизму, який став трендом після 2014 року. Частиною цього радикального консерватизму є абсолютизація канонів, які розуміються як новий "Закон Мойсея" (=новітнє фарисейство). Відбувається тотальна десакралізація УПЦ (а останнім часом і Церкви взагалі). Гео/політична ситуація може змінитися, і УПЦ може знову може відновити свій вплив. Але впливу на україноорієнтовану частину українського суспільства УПЦ (в її нинішньому статусі і за її нинішнього курсу) не матиме. Й історична відповідальність за це лягатиме передусім на сучасне керівництво УПЦ.»
👍34🥴3❤1🤮1
Тетяна Деркач зауважує:
«В тому і проблема, що десакралізація УПЦ в тому вигляді, як вона проводиться, призводить до десакралізації Церкви в принципі. Ми вирізаємо пухлину разом з половиною інших внутрішніх органів. Результати опитування центру Разумкова - наочні. Мене особисто це примусило шукати інші засоби боротьби з московщиною в українському православ'ї.»
«В тому і проблема, що десакралізація УПЦ в тому вигляді, як вона проводиться, призводить до десакралізації Церкви в принципі. Ми вирізаємо пухлину разом з половиною інших внутрішніх органів. Результати опитування центру Разумкова - наочні. Мене особисто це примусило шукати інші засоби боротьби з московщиною в українському православ'ї.»
👍19🤡6
Картина маслом.
Вашингтон.
Поєдинок Кирил Говорун & Роберт Амстердам.
Переможця видно всім?
П.С. Амстердам про Говоруна: «Незважаючи на те, що із деякими моментами ми можемо погоджуватись, або ні, для мене без сумніву було великою честю зустрітись із видатним науковцем Архімандритом Кирилом Говоруном.»
Вашингтон.
Поєдинок Кирил Говорун & Роберт Амстердам.
Переможця видно всім?
П.С. Амстердам про Говоруна: «Незважаючи на те, що із деякими моментами ми можемо погоджуватись, або ні, для мене без сумніву було великою честю зустрітись із видатним науковцем Архімандритом Кирилом Говоруном.»
👍47😁8🤡5👏3
Юрій Чорноморець також кинув кізяків в синод ПЦУ:
«Православний сегмент інтернету збурений дискусією навколо рішень Синоду ПЦУ та реакції на ці рішення деяких священників.
Не всім сподобалося, що тепер нові молитви повинні мати благословення Синоду і без такого благословення їх заборонено розповсюджувати, серед іншого і через інтернет. Такі заборони налякали деяких, бо це ще одне свідчення того, що «наша ПЦУ впевнено йде шляхом РПЦ».
По-моєму, проблема у тому, що ПЦУ взагалі поки що не йде ніяким шляхом – ні РПЦ, ні Вселенського патріархату, ні Румунської Церкви, ні навіть Македонської Церкви.
Кожна помісна церква сьогодні – це рух, це динаміка, це мінімум 30 книжок богословських і ще стільки ж популярних щороку, це безліч заходів, це динаміка розвитку, яка відчувається у всьому.
ПЦУ робить величезну роботу як волонтерський центр і ще трохи живою є піар-робота ПЦУ. В усьому іншому – виживання, але не рух якимось шляхом.
Україна – це якась особливий заповідник пасивності. УПЦ МП ніколи нічого не робила, УПЦ КП робила дуже мало – порівняно з УГКЦ чи протестантами. УГКЦ – робила і робить 5-10% від можливого. Протестанти - 25-50% від можливого у різні роки та у різних областях.
Пасивність - це національна біда наших церков. Взаємне поборювання між юрисдикціями і невміння підтримувати живі рухи всередині юрисдикцій породили те, що Україна до цього часу не є «світлом із Сходу» для християнського світу – хоча це цілком було і є можливим.
Це просто вбиває авторитет не лише українського християнства у світі, а й авторитет України. Наскільки це важливо? Ну якщо від цього залежить навіть допомога від США, то напевно це надзвичайно важливо!
Нехай кожен робить все що можливо, бо перш, ніж вести дискусії про міру свободи діяльності, треба щоб ця діяльність стала реальним фактом на рівні, який гідний історії та покликання українського християнства!!!
Поки що ступінь свободи дій кожного в ПЦУ, хто бажає діяти - безпрецедентно високий! Але результати діяльності поки що мінімальні, і ось це - дійсно проблема, і її треба вирішувати, серед іншого - через енергію, яку дає соборноправність у помісній церкві!»
«Православний сегмент інтернету збурений дискусією навколо рішень Синоду ПЦУ та реакції на ці рішення деяких священників.
Не всім сподобалося, що тепер нові молитви повинні мати благословення Синоду і без такого благословення їх заборонено розповсюджувати, серед іншого і через інтернет. Такі заборони налякали деяких, бо це ще одне свідчення того, що «наша ПЦУ впевнено йде шляхом РПЦ».
По-моєму, проблема у тому, що ПЦУ взагалі поки що не йде ніяким шляхом – ні РПЦ, ні Вселенського патріархату, ні Румунської Церкви, ні навіть Македонської Церкви.
Кожна помісна церква сьогодні – це рух, це динаміка, це мінімум 30 книжок богословських і ще стільки ж популярних щороку, це безліч заходів, це динаміка розвитку, яка відчувається у всьому.
ПЦУ робить величезну роботу як волонтерський центр і ще трохи живою є піар-робота ПЦУ. В усьому іншому – виживання, але не рух якимось шляхом.
Україна – це якась особливий заповідник пасивності. УПЦ МП ніколи нічого не робила, УПЦ КП робила дуже мало – порівняно з УГКЦ чи протестантами. УГКЦ – робила і робить 5-10% від можливого. Протестанти - 25-50% від можливого у різні роки та у різних областях.
Пасивність - це національна біда наших церков. Взаємне поборювання між юрисдикціями і невміння підтримувати живі рухи всередині юрисдикцій породили те, що Україна до цього часу не є «світлом із Сходу» для християнського світу – хоча це цілком було і є можливим.
Це просто вбиває авторитет не лише українського християнства у світі, а й авторитет України. Наскільки це важливо? Ну якщо від цього залежить навіть допомога від США, то напевно це надзвичайно важливо!
Нехай кожен робить все що можливо, бо перш, ніж вести дискусії про міру свободи діяльності, треба щоб ця діяльність стала реальним фактом на рівні, який гідний історії та покликання українського християнства!!!
Поки що ступінь свободи дій кожного в ПЦУ, хто бажає діяти - безпрецедентно високий! Але результати діяльності поки що мінімальні, і ось це - дійсно проблема, і її треба вирішувати, серед іншого - через енергію, яку дає соборноправність у помісній церкві!»
👍29👏3❤2👎1👻1
о. Петро Зуєв з ПЦУ пропонує:
«Певний сценарій для УПЦ насправді існує. Це перезаснування УПЦ шляхом скликання установчих зборів. УПЦ - це сукупність єпархій РПЦ в Україні. Ось ці єпархії (в особі своїх єпископів та уповноважених представників з кліру та вірян) мали би зібратися на Установчі збори і 1) ухвалити рішення про свій канонічний статус у світовому православ"ї; 2) обрати предстоятеля і синод. У ситуації, що склалася, це був би найоптимальніший шлях, до того ж шлях соборний, що відповідає природі та традиціям Церкви. Але нинішній єпископат УПЦ на це нездатний. Тому і сценарій на сьогодні нереалістичний.»
«Певний сценарій для УПЦ насправді існує. Це перезаснування УПЦ шляхом скликання установчих зборів. УПЦ - це сукупність єпархій РПЦ в Україні. Ось ці єпархії (в особі своїх єпископів та уповноважених представників з кліру та вірян) мали би зібратися на Установчі збори і 1) ухвалити рішення про свій канонічний статус у світовому православ"ї; 2) обрати предстоятеля і синод. У ситуації, що склалася, це був би найоптимальніший шлях, до того ж шлях соборний, що відповідає природі та традиціям Церкви. Але нинішній єпископат УПЦ на це нездатний. Тому і сценарій на сьогодні нереалістичний.»
👍29👎4💯2
Public Orthodoxy: Хто пильнуватиме самих сторожів? Хто промовляє від імені Церкви?
«Останніми днями на цьому сайті з’явилося кілька статей, котрі піднімають глибокі, складні і тривожні питання. Сестра Васса відважно поставила питання, чи можна звинуватити в «єресі» Наказ, ухвалений XXV Всесвітнім російським народним собором під проводом Московського патріарха Кирила 27 березня 2024 року, і дійшла справедливого висновку, що, кажучи словами святителя Василія Великого про єресь, він дійсно виражає «явну відмінність у самій вірі Божій» (див. також аналіз Сергія Шумила). Більше того, сестра Васса вказала на положення 15-го правила Двократного Константинопольського собору 861 року про те, що «ті, хто відділяється від спілкування з предстоятелем через якусь єресь, засуджену святими соборами чи отцями, коли той [предстоятель – прим. пер.] привселюдно проповідує єресь і навчає її відкрито в церкві, […] не тільки не підлягають визначеній правилами епітимії, а й достойні честі, що належить православним, бо вони засудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розірвали єдність Церкви розколом, але намагалися вберегти Церкву від розколів і поділів».
Читати: https://publicorthodoxy.org/ukr/2024/04/24/who-guards-the-guardians/
«Останніми днями на цьому сайті з’явилося кілька статей, котрі піднімають глибокі, складні і тривожні питання. Сестра Васса відважно поставила питання, чи можна звинуватити в «єресі» Наказ, ухвалений XXV Всесвітнім російським народним собором під проводом Московського патріарха Кирила 27 березня 2024 року, і дійшла справедливого висновку, що, кажучи словами святителя Василія Великого про єресь, він дійсно виражає «явну відмінність у самій вірі Божій» (див. також аналіз Сергія Шумила). Більше того, сестра Васса вказала на положення 15-го правила Двократного Константинопольського собору 861 року про те, що «ті, хто відділяється від спілкування з предстоятелем через якусь єресь, засуджену святими соборами чи отцями, коли той [предстоятель – прим. пер.] привселюдно проповідує єресь і навчає її відкрито в церкві, […] не тільки не підлягають визначеній правилами епітимії, а й достойні честі, що належить православним, бо вони засудили не єпископів, а лжеєпископів і лжевчителів, і не розірвали єдність Церкви розколом, але намагалися вберегти Церкву від розколів і поділів».
Читати: https://publicorthodoxy.org/ukr/2024/04/24/who-guards-the-guardians/
👏18👍13❤3🤡2
Forwarded from Монолог.здєсь 😁
⚡️⚡️⚡️З'явились фото першого соборного богослужіння священників УПЦ в Норвегії, але на них чомусь ми не побачили отця Андрія Пінчука, який теж перебуває там. То виходить, що Західноєвропейське вікаріатство УПЦ не вважає отця Андрія священником УПЦ? Повний ігнор від колег?
Щось дуже дивна і негарна ситуація.
#серйозніновини
Щось дуже дивна і негарна ситуація.
#серйозніновини
🤔9🔥7👍3
о. Сергій Прокопчук коментує новину відсутності о. Андрія Пінчука на соборному служінні у Норвегії:
«А я зразу казав, що його відправляють у норвезьку ссилку, як відпрацьований матеріал, бунтар, не благонадійний, небезпечний... Тримати на короткому поводку.... Скористалися його певними сімейними обставинами.... і втомою....
А ще, думаю, бояться, що він європейських отців підбурить на протести. Бо ж є проти чого протестувати....
В Європі багато підписантів, всеодно не сховаєш того, на чому там тримається дисципліна. Позакривали роти шантажем і маніпуляціями.... Що в Україні, те й у Європі.... піп-кріпак....
Завтра і мене, і інших так само зішлють.... Але всіх не зішлють....
Не можна так....
P.S. Пінчук - то міна сповільненої дії🙂. Чим крепше давиш, тим сильніше вибухне😂....
Видно, не вивчили вони ще його...»
«А я зразу казав, що його відправляють у норвезьку ссилку, як відпрацьований матеріал, бунтар, не благонадійний, небезпечний... Тримати на короткому поводку.... Скористалися його певними сімейними обставинами.... і втомою....
А ще, думаю, бояться, що він європейських отців підбурить на протести. Бо ж є проти чого протестувати....
В Європі багато підписантів, всеодно не сховаєш того, на чому там тримається дисципліна. Позакривали роти шантажем і маніпуляціями.... Що в Україні, те й у Європі.... піп-кріпак....
Завтра і мене, і інших так само зішлють.... Але всіх не зішлють....
Не можна так....
P.S. Пінчук - то міна сповільненої дії🙂. Чим крепше давиш, тим сильніше вибухне😂....
Видно, не вивчили вони ще його...»
👍25😁6🤣4🤡2❤1
Юрій Чорноморець пише:
«Не всім сподобалося, що Синод розкритикував самочинну діяльність одного з впливових архієреїв. Іншим ця критика навпаки видається цілком виправданою. Між тим, це прекрасний привід задуматися над соборністю і братською взаємодією в соборі єпископів та ширше - в Церкві. І також прекрасний привід задуматися над змістом всієї діяльності – соборної та несоборної, архієрейської та неархієрейської. І тут у мене кілька сумних суб’єктивних спостережень.
По-моєму, в постановах Синоду прекрасним є посилання на 34 апостольське правило, згідно з яким будь-яких єпископ помісної церкви має все робити разом з Предстоятелем. Нагадаємо, що згідно з цим правилом Предстоятель також все має робити разом з єпископами, і брак цієї взаємодії – це те, що відчуває єпископат, хоча й боїться про це говорити.
Як раз перевага митрополита Епіфанія як кандидата на Предстоятеля трохи більше 6 років тому – це було вміння працювати з командами, вміння не лише дружити з єпископами, а й вміння робити величезні проєкти разом з священиками і мирянами. Це все відмічалося у діяльності митрополита Епіфанія і як другої людини в УПЦ КП і як ректора КПБА, але все це не у повній мірі проявляється сьогодні. Практично всі єпископи, священики і миряни відчують дистанцію між собою і Предстоятелем та його найближчими помічниками, всі жаліють за командним духом минулих років і усі бояться почати про це говорити.
Сьогодні очевидно, що єпископи, священики і миряни хочуть відчувати свою важливість для помісної церкви і потрібно організовувати загальноцерковні рухи, підтримувати всіх здібних людей в ПЦУ, показувати, що керівництво ПЦУ відкрите до людей та їх думок, а не все знає заздалегідь. ПЦУ повинно зберегти самовідчуття себе як спільноти і розвинути життя цієї спільноти так, щоб всі її члени відчували загальний рух. Лише діяльна участь в живій спільноті, яка цінує кожного, хто у неї входить та служить всьому суспільству і людству великими практичними справами зараз у добу постмодерну спонукає до релігійної активності простих священників і мирян.
Не відчуваючи долученості люди опускають руки і часом це стосується навіть дуже високопоставлених діячів помісної церкви.
Особливо важливо долучати до загальноцерковних рухів тих єпископів, священиків та мирян, які «з характером» і які у межах своєї області влади далекі від соборноправності. Адже прості люди опустять руки і нічого не робитимуть. Чи ж зроблять все самі, що можливо зробити. А ось люди «з характером» можуть перевернути гори, якщо їх підтримувати і зруйнувати все навколо, якщо їх пригнічувати. Тим більше, що люди з характером діють чи хоча б намагаються діяти в часи коли інші просто несуться за течією.
Отже, згідно з рішеннями Синоду єпископи мають більше орієнтуватися на норму «все робимо разом з Предстоятелем». Але Предстоятель та його невелике оточення, які фактично керують ПЦУ і впевнені, що краще за всіх розуміють куди і як потрібно рухатися кожної хвилини – чи вони готові до більшої взаємодії з єпископами, до того, щоб нічого не робити без єпископів?
І головне питання, яке турбує всіх: а чим наповнена вся ця діяльність єпископату сьогодні? Чи гідно ведуть себе архіреї та священники в ці часи випробувань? Церковним лідерам необхідно повернутися до відчуття власної історичної відповідальності. Церковні лідери дискутують про те, якими можуть бути зображення меценатів і якими вони не можуть бути.
Священники і миряни розмірковують над тим, а як зображають церковних та світських лідерів на нових іконах і наскільки це доречно чи крінжово виглядає. Але якби у церковних лідерів була історична відповідальність ніхто б під час війни взагалі не розписував би собори! Ніхто б не замовляв нові богослужбові шати, ніхто б не дарував би панагій та хрестів. Служити ближньому який є у потребі – зараз безліч приводів щодня є перед нашими очима. ПЦУ виглядає на фоні УПЦ як самарянин, якого дійсно турбують рани суспільства, але в цілому все ще привід задуматися над пріоритетами. Хоч ПЦУ виглядає як самарянин, але ще не має вигляду апостола Петра чи апостола Павла.⬇️ ⬇️ ⬇️
«Не всім сподобалося, що Синод розкритикував самочинну діяльність одного з впливових архієреїв. Іншим ця критика навпаки видається цілком виправданою. Між тим, це прекрасний привід задуматися над соборністю і братською взаємодією в соборі єпископів та ширше - в Церкві. І також прекрасний привід задуматися над змістом всієї діяльності – соборної та несоборної, архієрейської та неархієрейської. І тут у мене кілька сумних суб’єктивних спостережень.
По-моєму, в постановах Синоду прекрасним є посилання на 34 апостольське правило, згідно з яким будь-яких єпископ помісної церкви має все робити разом з Предстоятелем. Нагадаємо, що згідно з цим правилом Предстоятель також все має робити разом з єпископами, і брак цієї взаємодії – це те, що відчуває єпископат, хоча й боїться про це говорити.
Як раз перевага митрополита Епіфанія як кандидата на Предстоятеля трохи більше 6 років тому – це було вміння працювати з командами, вміння не лише дружити з єпископами, а й вміння робити величезні проєкти разом з священиками і мирянами. Це все відмічалося у діяльності митрополита Епіфанія і як другої людини в УПЦ КП і як ректора КПБА, але все це не у повній мірі проявляється сьогодні. Практично всі єпископи, священики і миряни відчують дистанцію між собою і Предстоятелем та його найближчими помічниками, всі жаліють за командним духом минулих років і усі бояться почати про це говорити.
Сьогодні очевидно, що єпископи, священики і миряни хочуть відчувати свою важливість для помісної церкви і потрібно організовувати загальноцерковні рухи, підтримувати всіх здібних людей в ПЦУ, показувати, що керівництво ПЦУ відкрите до людей та їх думок, а не все знає заздалегідь. ПЦУ повинно зберегти самовідчуття себе як спільноти і розвинути життя цієї спільноти так, щоб всі її члени відчували загальний рух. Лише діяльна участь в живій спільноті, яка цінує кожного, хто у неї входить та служить всьому суспільству і людству великими практичними справами зараз у добу постмодерну спонукає до релігійної активності простих священників і мирян.
Не відчуваючи долученості люди опускають руки і часом це стосується навіть дуже високопоставлених діячів помісної церкви.
Особливо важливо долучати до загальноцерковних рухів тих єпископів, священиків та мирян, які «з характером» і які у межах своєї області влади далекі від соборноправності. Адже прості люди опустять руки і нічого не робитимуть. Чи ж зроблять все самі, що можливо зробити. А ось люди «з характером» можуть перевернути гори, якщо їх підтримувати і зруйнувати все навколо, якщо їх пригнічувати. Тим більше, що люди з характером діють чи хоча б намагаються діяти в часи коли інші просто несуться за течією.
Отже, згідно з рішеннями Синоду єпископи мають більше орієнтуватися на норму «все робимо разом з Предстоятелем». Але Предстоятель та його невелике оточення, які фактично керують ПЦУ і впевнені, що краще за всіх розуміють куди і як потрібно рухатися кожної хвилини – чи вони готові до більшої взаємодії з єпископами, до того, щоб нічого не робити без єпископів?
І головне питання, яке турбує всіх: а чим наповнена вся ця діяльність єпископату сьогодні? Чи гідно ведуть себе архіреї та священники в ці часи випробувань? Церковним лідерам необхідно повернутися до відчуття власної історичної відповідальності. Церковні лідери дискутують про те, якими можуть бути зображення меценатів і якими вони не можуть бути.
Священники і миряни розмірковують над тим, а як зображають церковних та світських лідерів на нових іконах і наскільки це доречно чи крінжово виглядає. Але якби у церковних лідерів була історична відповідальність ніхто б під час війни взагалі не розписував би собори! Ніхто б не замовляв нові богослужбові шати, ніхто б не дарував би панагій та хрестів. Служити ближньому який є у потребі – зараз безліч приводів щодня є перед нашими очима. ПЦУ виглядає на фоні УПЦ як самарянин, якого дійсно турбують рани суспільства, але в цілому все ще привід задуматися над пріоритетами. Хоч ПЦУ виглядає як самарянин, але ще не має вигляду апостола Петра чи апостола Павла.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
🔥10👍8❤5🙏1
Особливо війна мала б примусити задуматися тих, хто мав би бути подібним до апостолів або хоча б до патріарха Сербського Павла – а саме цього чекає суспільство.
Чи дійсно потрібне все це храмове благолепіє в цілому? Чи бажає Христос допомоги своєму народу, що зараз у пікселі чи Він бажає правильних фресок? Чи Він бажає більшої участі єпископів у служінні народу, який страждає чи Він бажає турбути про царське благолепіє на богослужінні?
Найбільше мене різонуло за цю війну – це слова одного з єпископів про необхідність оновити йому цілком нове авто, звернені до спонсорів. І тут задумуєшся – а чи потрібна соборноправність таким єпископам? Що вони можуть допомогти Предстоятелю чи своїм співбратам? Навіщо вся їхня бурхлива діяльність якщо немає морального відчуття що є доречним, а що є зовсім недоречним тут і зараз?
Отже, потрібна більша горизонтальна взаємодія у Церкві – і всі відчувають в цьому потребу як мінімум із середини 2019го року. А від кожного єпископа та Церкви в цілому потрібне сьогодні зовсім інше відчуття власної історичної відповідальності – щоб міркування були не про правильність чи неправильність зображень, а про те, як взагалі можна під час такої війни думати про фрески, панагії, облачення і машини? Бо якщо це буде найкраще вибудована соборність безвідповідальних лідерів – яка з цього буде користь для Церкви і України? І так само якщо ядро керівництва помісної церкви буде робити все правильно, але без братнього долучення всіх єпископів, священиків і мирян - то чи це, чого бажав Христос?
Отже, коли ми бажаємо більшої свободи, то маємо задатися питанням – а чим наповнена ця свобода? Свобода – це як вміння піаніста імпровізувати. Коли ми ще малі діти у Христі, то наша свобода дуже обмежена через те, що ми мало що зробили, малою є наша відповідальність та наші навички, які є чеснотами. Коли ми підростаємо до стану підлітків ми вже не хочемо діяти у певних межах, але шукаємо свободи без відповідальності. Але коли ми дорослі, то там необхідна свобода для здійснення великих цілей. І що ж за цілі ми вибираємо, стаючи досвідченими лідерами? Класик казав: великого бажайте! Але на що велике спрямовані прагнення Першого серед єпископів та всіх єпископів? Рівно 5 років тому митрополит Епіфаній розповідав у своїй доповіді на річницю інтронізації про те, що буде оновлена церква, відкрита церква, будуть досягнуті великі цілі. Це було прекрасно, але, за моїми спостереженнями, єпископи цієї промови скоріше злякалися. І за 5 років ПЦУ все на тому ж самому порозі великих справ.
Бути єпископатом помісної церкви – це велике покликання. Бути першим поколінням єпископату визнаної помісної церкви – це величезна історична відповідальність. І Предстоятелю та його оточенню необхідно ставити великі цілі, згадавши хоча б промову на першу річницю інтронізації. Необхідно відновити сильні сторони керівництва, які у формуванні спільнот, досягненні цілей, у соборності під час функціонування цих спільнот. А єпископату, священству, мирянам необхідно не просто бажати бачити Церкву як оновлену та дійсно християнську, як втілення цінностей відкритого православ’я та ідеалів київського християнства. Потрібно щомиті бути більш гідними свого історичного покликання.»
Чи дійсно потрібне все це храмове благолепіє в цілому? Чи бажає Христос допомоги своєму народу, що зараз у пікселі чи Він бажає правильних фресок? Чи Він бажає більшої участі єпископів у служінні народу, який страждає чи Він бажає турбути про царське благолепіє на богослужінні?
Найбільше мене різонуло за цю війну – це слова одного з єпископів про необхідність оновити йому цілком нове авто, звернені до спонсорів. І тут задумуєшся – а чи потрібна соборноправність таким єпископам? Що вони можуть допомогти Предстоятелю чи своїм співбратам? Навіщо вся їхня бурхлива діяльність якщо немає морального відчуття що є доречним, а що є зовсім недоречним тут і зараз?
Отже, потрібна більша горизонтальна взаємодія у Церкві – і всі відчувають в цьому потребу як мінімум із середини 2019го року. А від кожного єпископа та Церкви в цілому потрібне сьогодні зовсім інше відчуття власної історичної відповідальності – щоб міркування були не про правильність чи неправильність зображень, а про те, як взагалі можна під час такої війни думати про фрески, панагії, облачення і машини? Бо якщо це буде найкраще вибудована соборність безвідповідальних лідерів – яка з цього буде користь для Церкви і України? І так само якщо ядро керівництва помісної церкви буде робити все правильно, але без братнього долучення всіх єпископів, священиків і мирян - то чи це, чого бажав Христос?
Отже, коли ми бажаємо більшої свободи, то маємо задатися питанням – а чим наповнена ця свобода? Свобода – це як вміння піаніста імпровізувати. Коли ми ще малі діти у Христі, то наша свобода дуже обмежена через те, що ми мало що зробили, малою є наша відповідальність та наші навички, які є чеснотами. Коли ми підростаємо до стану підлітків ми вже не хочемо діяти у певних межах, але шукаємо свободи без відповідальності. Але коли ми дорослі, то там необхідна свобода для здійснення великих цілей. І що ж за цілі ми вибираємо, стаючи досвідченими лідерами? Класик казав: великого бажайте! Але на що велике спрямовані прагнення Першого серед єпископів та всіх єпископів? Рівно 5 років тому митрополит Епіфаній розповідав у своїй доповіді на річницю інтронізації про те, що буде оновлена церква, відкрита церква, будуть досягнуті великі цілі. Це було прекрасно, але, за моїми спостереженнями, єпископи цієї промови скоріше злякалися. І за 5 років ПЦУ все на тому ж самому порозі великих справ.
Бути єпископатом помісної церкви – це велике покликання. Бути першим поколінням єпископату визнаної помісної церкви – це величезна історична відповідальність. І Предстоятелю та його оточенню необхідно ставити великі цілі, згадавши хоча б промову на першу річницю інтронізації. Необхідно відновити сильні сторони керівництва, які у формуванні спільнот, досягненні цілей, у соборності під час функціонування цих спільнот. А єпископату, священству, мирянам необхідно не просто бажати бачити Церкву як оновлену та дійсно християнську, як втілення цінностей відкритого православ’я та ідеалів київського християнства. Потрібно щомиті бути більш гідними свого історичного покликання.»
👍14🔥11❤5🙏1