Освячення водної стихії на Богоявлення – це суттєва річ, хоч і другорядна. А ось мої «улюблені» паски – це не суттєва річ, а лише прикраса. І коли ми навіть без проповіді їх освячуємо, то який в цьому сенс? Ми ніби кажемо: зневаж страждання Бога, який став людиною заради тебе, Його жертву, заради твого спасіння принесену, прийди тоді, коли трапеза вічного Царства скінчилася, та замість Тіла і Крові зʼїж звичайний хліб, замість переживання досвіду одкровення вічності та перемоги Христа над смертю отримай лише святковий настрій і вважай, що ти виконав те, що треба і що ти православний християнин. Я впевнений, що якби той, хто колись придумав пекти особливий скоромний хліб та благословляти його особливим чином, побачив, як це будуть потім використовувати: хазяйок, які у Страсний Четвер та Пʼятницю товчуться на кухнях, натовпи «православних», які замість головного носяться з тими хлібами, і священників, які сприймають це як норму... Чи не жахнувся б він і не сказав: «Та хай така прикраса горить синім полумʼям!» Але чи не придумали б із часом замість пасок якийсь інший замінник? Авжеж! Але питання в тому, чи потакаєте ви такій підміні, чи боретесь з нею?

Найбільш трагічні наслідки цього в тому, що всі ці люди, маючи деякі очікування від участі у священнодійствах Церкви, насправді майже нічого не отримують. Свята вода або паска не змінять якісно життя людини, не відкриють нових перспектив. Не принесуть глибини, нового бачення життя та не зроблять більш щасливою. Христос міг би принести це щастя, наповнити та змінити, а паски – ні. Тому більшість з них, не отримуючи суттєвого, розчаровуються та зневірюються з часом зовсім. Відпускаючи цих людей лише з пасками та водою, ми насправді лишаємо їх без надії.

Але ж як на тих освяченнях проповідь говорити, у більшості ж храмів весь день за освяченнями ходять, бо у нас «все для людей», «приходьте, коли вам зручно»? Так ото ж! Чи для людей це, чи насправді проти них? Що з двох типів відношення до Бога виховує: релігійний чи магічний?

МАГІЧНЕ ЧИ РЕЛІГІЙНЕ

Суть магічної установки в тому, що людина вважає, що не вона повинна служити Божественному, а Божественне має служити їй, виконуючи її бажання, але так, щоб людині не треба було змінювати себе. Тут віра – насамперед у вірне виконання обрядових форм, яке має забезпечити результат. Справжня релігійність – коли людина усвідомлює, що «Богу одному треба служити», і щоб Бог увійшов у твоє життя та наповнив його, треба змінюватися згідно з Його заповідями. У першому варіанті людину не цікавить Бог та Його бажання, а лише те, що вона може отримати. І шляхи отримання цих благ вона часто обирає такі, щоб їй не треба було самій із Богом взаємодіяти – краще, щоб хтось зробив це за неї (священники чи люди церковні), або хоча б через молитви до святих. У другому випадку людина захоплена Богом, їй важливіше пізнавати Його, мати з Ним стосунки, розуміти, чого Він бажає. Віра такої людини спрямована на побудову відвертих стосунків з Богом, а обрядові форми та традиції сприймаються як допоміжні у цьому головному, як «одежі», в які може одягатися прагнення до Бога. І навіть шанування святих та молитви до них у такої людини виходять з інших мотивів.

На превеликий жаль, наш номінально православний народ – носій переважно саме магічної свідомості. Вона вихована тими, хто хрестив кого завгодно без умов, не наставляючи, відспівував людей невіруючих як вірних, вінчав усіх підряд без попередніх бесід, та багато чого ще. Це все має такий підтекст: неважливо, який ти, як живеш, як віруєш – замовиш та заплатиш – зробимо все, що тобі треба.

То як ви вважаєте, освячення пасок «у будь-який зручний час» – це людям дійсно на користь, чи підтримує саме таке споживацьке ставлення? Чи ще більше лишає можливості чомусь цих людей навчити, або спонукати їх до змін?

От, наприклад, з часом усвідомимо усією повнотою Церкви, що ситуація стала настільки патовою, що далі так продовжувати не можна, і наважимося зробити те, що вже давно стали робити католики, стикнувшись із масштабним розцерковленням.⬇️⬇️⬇️

Тобто почнемо будувати не парафії, а справжні громади свідомих православних християн, а для цього відродиться катехізація, будуть створені різноманітні служіння мирян та інше. Ось тут і виявиться, що треба буде ставити хоч якусь планку, заради самих цих людей.

На заході України ситуація інша – у церквах завжди повно народу. Але нещодавно один співбрат розповів, як молоде подружжя сказало йому, що з дитинства в храм ходять «бо всі ходять», але навіщо – хтозна. Бо ніхто нічого не пояснює, всі з року в рік роблять те саме «бо так треба». Ще двоє отців підтверджують: на жаль, це доволі типова історія.

ЦЕРКВА – ДЖЕРЕЛО БЛАГ ТА БІД

І тепер, нарешті, до теми номера. Саме магічна релігійність і є тим живильним середовищем, у якому чудово себе відчувають казнокради та вори, агресори та блудники. Тому так, Церква дійсно впливає на політику!

Ба більше, скажу вже зовсім жахливе. Наймасштабніші біди сучасності та минулого зазвичай спричинені тим, що християни не є тими, ким покликані бути.

Вже скільки прикладів дала історія християнства, як зусилля однієї людини можуть змінити на благо долі цілих народів! Згадаємо, наприклад, святого апостола Павла або святого рівноапостольного Косму Етолійського. Але й навпаки, відмова однієї людини виконати покладене на неї Богом – і до бід цілих народів.

Дві ілюстрації з життя святителя Іоанна Золотоустого. Він, вигнаний із кафедри та з Константинополя, перебуваючи у засланні, важко хворий, зміг надихнути, організувати й знайти фінансування для великої місіонерської експедиції до Фінікії. І коли, після перших успіхів, ченці та пресвітери-місіонери зустріли гоніння з боку язичників і зневірилися, він зміг не тільки переконати їх залишатися там, а й спорядити другу експедицію. У результаті Фінікія за 60 років була навернена до християнства.

Дізнався він і про унікальну можливість місії у Перській імперії, для успіху якої склалися особливі, найсприятливіші умови. І через друзів звернувся до єпископа, який спромігся, внаслідок власних місіонерських зусиль, на прикордонні Персії створити християнське місто Мартирополь і ввійти не лише у довіру до перського царя, а й мати на нього неабиякий вплив. Одна проблема – єпископ був одним із суддів святителя Іоанна на Розбійницькому соборі. Але життєписець уточнює, що скоріше через свою надмірну простоту, а не зі злого умислу. Святитель тричі пропонував йому людей і кошти для місіонерського «десанту». Але той так і не відповів. Через деякий час ця можливість закрилася. Що було б, якби ця експедиція відбулася і мала успіх? До появи ісламу залишалося понад 200 років. Якби Персія із заклятого ворога Візантії перетворилася на союзника, тоді й мапа ісламських завоювань, і картина сучасного світу могли б бути зовсім іншими.

Думаю, багато читачів погодяться, що якби християни жили гідно свого звання, вболіваючи за долі та біди світу, по-справжньому молилися за те, що відбувається у ньому, діяли відповідно до цих молитов, це безумовно вплинуло б на долі світу. Адже піклування про світ Бог довірив Своїм вірним.

Тому, перебуваючи в ілюзіях та підтримуючи їх в інших, ми робимо всім дуже дурну послугу. Чи є ще якісь властиві нам ілюзії? Їх легіон.

ПРИНЦИПИ ЕФЕКТИВНОЇ ПРОПОВІДІ

Раптом, прочитавши цю статтю, хтось погодиться і почне робити інакше, ніж ми зазвичай практикуємо (на що щиро сподіваюся)? Хочу запропонувати деякі важливі принципи для того, щоб проповідь у сучасних умовах могла бути ефективною.

Проповіді у стилі «свята Церква вчить» або переказ чужих, хоч і хороших проповідей сьогодні мало кого торкають. Не може навчити той, хто сам не вчиться, але відчуває себе вчителем. Сьогодні це вже майже не працює. «Ви ж не називайте себе вчителями, бо один є у вас Учитель, а всі ви – брати» (Мф. 23: 8), – навчав Господь. Впевнений, що це може бути методологічним принципом, тобто не тільки «не називайтеся», а й не відчувайте себе вчителями. Навчайте, не ставши в позу вчителя.⬇️⬇️⬇️