База від о. Бороди- священника УПЦ з Дніпропетровської єпархії УПЦ.

Він мені подобається все більше.

о. Андрій Кураєв спростував відомого блохера УПЦ о. Андрія Глущенко:

«Не-загадка онуфриевой паспортины

Онуфрий поясняет, что много лет прожил в Загорске, где имел соответствующую прописку, а «В 1988 году меня перевели в Украину в Свято-Успенскую Почаевскую Лавру, а позднее, в 1990 году, на родную Буковину. В это время распался Советский Союз и я, будучи до этого де-факто гражданином России (потому, что я имел постоянную прописку в России, а это по-современному означало – гражданство), взял украинский паспорт. Российское гражданство при этом автоматически продолжилось».

см. https://news.church.ua/2023/04/09/blazhennejshij-mitropolit-onufrij-podcherknul-chto-yavlyaetsya-grazhdaninom-tolko-ukrainy-i-razyasnil-otkuda-poshli-drugie-sluxi/?lang=ru#2023-04-11

Никакого российского гражданства до 1992 года не существовало. Прописка по-современному означает не гражданство, а регистрация.

Да, постоянная прописка давала автоматом гражданство. Но Онуфрий выехал из Лавры-Загорска-РСФСР в 1988 году. Паспорта Украины начали выдавать в 1994 году. Значит, он шесть лет нарушал законы СССР-УССР, не получал прописку по месту нового работы-жительства и пользовался паспортом СССР с недостоверной пропиской.

Это мелочь, но она ярко показывает меру пренебрежения высоких церковников к гражданским законам.

Далее Онуфрий делает вид, что не отличает паспорт СССР (паспортов РСФСР или УССР не существовало) от паспорта РФ. Поэтапная замена советского паспорта на паспорт РФ началась 1 октября 1997 года.

Не думаю, что ему в Черновцы по почте прислали паспорт РФ, узнав, что в Сергиево-Посадском горотделе милиции он значится в списке прописанных.

Паспорт надо бы все же запросить, получить, сфотографироваться и расписаться. И это — в 1998 году. Уже имея украинский паспорт.

И еще: постоянная, а не временная прописка в Лавре в советские времена означала, что человек на хорошем счету у КГБ. Обычно и монахам и преподавателям прописку давали временную, чтобы всегда был шанс выселить их без объяснения причин.

Паспорт РФ он получил в 2002 году. Выдан он в Москве в Северном Бутово, а вовсе не в Сергиевом Посаде. Значит, у Онуфрия есть квартира в Москве, где он и прописан на улице академика Глушко кв. 120

Загранпаспорта РФ он получал в 1998 и 2003 годах.

Я не вижу ни греха, ни преступления в обладании несколькими паспортами (весьма вероятно, что у Онуфрия как у уроженца Буковины есть еще и румынский паспорт) . Но сегодняшнее выкручивание Онуфрия построено на лжи.

***
это мой пост двухлетней давности. Теперь от имени Онуфрия не эту тему врёт его пресс-митрополит Климент.

Сразу скажу: я не ободряю такой меры как принудительное «лишение гражданства». Просто по той причине, что не хотел бы такое испытать на себе.»

о. Серафим Панкратов з ПЦУ про каяття:

«Каяття, як складне переживання і покаяння, як процес, в якому каяття - лише другий з тринадцяти кроків

ЕТАПИ (13 КРОКІВ) ПОКАЯННЯ:

Попросили опублікувати у текстовому вигляді. Ні, не всю зум-бесіду, а лише перелік кроків з прикладами. Йдеться про випадки того, що традиційно називають смертними гріхами. Які особливо руйнують людину, її відносини, життя. Але це може бути й те, що не віднесеш до них формально, але має подібні наслідки. Наприклад, чоловік зривається на жінку, на дітей, ображає, кричить. Або жінка постійно у чомусь звинувачує чоловіка. Ну з ким не буває? Але в результаті сім'я руйнується, діти психологічно травмуються, ще й у 70% випадків у власній сім'ї відтворюють такі саме стосунки, і ця патологічна сімейна модель від покоління к поколінню посилюється. Ці кроки - про те, щоб не дати цьому повторюватися і про досягнення справжнього, того, чого насправді потребуємо.
Процес покаяння у своїй повноті, те, що свт. Іоан Золотоустий називав досконалим покаянням.

Це - про кроки віруючої людини, у якої є досвід відносин з Богом та досвід прощення Богом, звільнення. Якщо цього досвіду немає, розмова була б іншою.

1. Усвідомлення зробленого гріха, що я зробив щось нехороше. Зазвичай - переживання внутрішнього спустошення. Людина приймає рішення, як на це реагувати. Від вибору залежить, чи запуститься у неї переживання каяття. Бо вона може собі й сказати: нічого страшного, переживу.

2. Каяття, тобто жаль про те, що це було зроблено. Каяття - складне переживання, в якому зазвичай поєднуються жаль, туга, почуття провини, розчарування, страх та ін.. Його плутають з покаянням, як процесом, навіть називають одним словом. Часто це шкідлива і небезпечна підміна. Саме у сенсі складного почуття, після усвідомлення скоєного гріху, протиставляється покаяння Іуди і Петра. Для одного воно стало загибеллю, тобто почуття каяття було, але подальший процесс покаяння не запустився. Для другого воно стало “паливом”, поштовхом запуску цього процесу. І серед засобів цього процесу були вериги. Тобто, Апостол Петро вважав, що процес його покаяння може не звершитися у повній мірі без цього важкого, болісного і постійного нагадування про скоєне на власному тілі. Чому? Тому що Христос виливав на нього таку благодать, яка повністю позбавила його від відчуття провини та зради, ніби нічого й не було (саме це відчував і я і багато інших прощених грішників). Можна припустити, чому він вважав необхідним нагадувати собі про факт цієї зради: і щоб це ніколи не повторилося, і щоб “через численні об’явлення не пишався… щоб я не величався” (2 Кор. 12:7). Звісно, вериги - не порада! Вериги - крайність, продиктована надзвичайністю духовного досвіду. Є й інші засоби не забувати про зроблене. І наголошу: це не про плекання провини! Якщо Бог дає прощення, знімаючи камінь провини, пам’ять про те, що мені прощено, породжує вдячність і відповідальність.

3. Усвідомлення власної відповідальності не лише за скоєне, але й за наслідки. Визнання того, що гідний наказання. Не в сенсі “покарання Богом”, а тому, що запустив причинно-наслідкові механізми, які повинні привести до певного результату: страждання, неприємностей, руйнування хороших планів, ганьби.

4. Внутрішнє прийняття, згода на перенесення таких наслідків. Якщо ця згода не дається, а, наприклад, жахаючись можливих наслідків, людина просить Бога повністю позбавити її цих наслідків, у будь якому разі повністю приховати “кінці у воду”, тобто скоєне, то це не дає процесу покаяння відбутися у повноті. Але, зрозуміло, що це ніяк не заважає, прийнявши згоду на перенесення наслідків, просити Бога явити Свою милість, пом’якшити ці наслідки, особливо коли йдеться про ті випадки, коли з причин гріху вірних хулиться Ім’я Господнє, або через це спокушаються “слабкі у вірі”, та втрачають віру, або відходять від церковного життя (у випадку певних гріхів, наприклад, священства). Якщо йдеться саме про такого роду гріхи, це потребує особливої їх спокути, тобто виправлення, покаянної праці, прийняття заслуженого перенесення внутрішніх страждань.

В такому випадку прохання до Бога не зробити скоєне явним для всіх нормальне, але зі згодою та проханням мати в собі постійне нагадування, жало сумління за скоєне. І оскільки Бог рано чи пізно знов дає відчуття відродженої внутрішньої гідності та цілісності (за умов, що людина знов щиро прагне до Нього), то це нагадування повинно стати власною постійною працею задля покаяння, коли людина сама собі і перед Богом нагадує про власне недостоїнство і не дає забутися скоєному. В такому разі прохання могло б бути таким: Господи, якщо можливо, якщо буде Твоя воля, не дай цьому стати причиною спокуси інших, помилуй. Але якщо Ти волиш інакше, прийму це, як гідне того, що я зробив.

5. Слово, яким називають гріх, у низці мов, дослівно означає невлучання в ціль, промах (напр., амартіа - в грецькій, хет - в єврейській). Людина прагне у своїй уяві до гріха, як до чогось для неї важливого, привабливого, а після його скоєння переживає спустошення, провину і розчарування, бо насправді отримала не те, до чого прагнула. Тобто гріх не міг дати їй те, що їй насправді потрібно. Тому необхідне осмислення: а чого ж я насправді прагнув, не отримавши, в яку ціль не влучив? А як отримати те, до чого я, помилково, через гріх, прагнув? Наприклад, людина у гніві зірвалася на членів родини. Усвідомила, що гнів був викликаний страхом, що до неї не прислуховуються, з нею не рахуються. Чи досягла вона своєї мети, виливши гнів у вигляді образ, істерики, або фізичного насильства? Чи стали через це до неї більше прислуховуватися? Чи її більше стали боятися, а те прийняття, близькість, до яких вона ніби прагне, були ще більше зруйновані?

6. Прийняття рішення не повторювати більше цей гріх. Не тільки з причин шкоди, а в першу чергу, заради досягнення справжнього, цілі, в яку “не влучив”.

7. Практичне виправлення скоєного. Просити вибачення у тих, кому заподіяне зло, нанесена образа. Не тільки просити, а й чекати, коли це прощення відбудеться. Відшкодування заподіяної шкоди (іноді без цього не відбувається і прощення), в першу чергу - матеріальне, у другу - духовне (молитва за цю людину). Якщо шкода наносилася іншій людині неодноразово, тим більше, якщо після цього просили вибачення, а все знов повторювалося, треба розуміти, що прощення не може прийти швидко. А лише після того, як людина, протягом тривалого часу, побачить повне виправлення, зміну відношення до себе, і почне відчувати свого в минулому кривдника безпечним. Тобто прощення не можна вимагати, ніяким чином не можна тиснути, щоб його отримати (наприклад, взиваючи до християнського обов’язку простити), а той, хто так робить, руйнує процес покаяння.

8. Виправлення способу реакції та дії. Перша стадія - осмислення. Наприклад, образа іншому (або фізична, моральна травма) була нанесена іншому у стані гніву. Це потребує осмислення: Що насправді викликало мій гнів? Чи відчуваю я той момент вибору, коли у відповідь на дії, або слова іншого, я внутрішнє зважую, як відреагувати, і запускаю процесс “вмикання” гніву? Чому те, що я зробив - неприйнятна реакція? Що треба було зробити для того, щоб це не сталося? В який момент і яким чином можна було впоратися з гнівом? Що треба зробити з собою, щоб це не повторилося, яким чином я повинен змінити свою реакцію? Що я повинен собі нагадати в момент, коли я зіткнуся з такими самими діями, або словами, на які я так реагував, щоб я зробив вибір не запускати гнів? А що мені робити, коли цей гнів знов почне в мені з’являтися? Як його витримувати, не висловлюючи його відразу, не даючи проявитися йому в дії? Варто дізнатися, як в аскетичній православній традиції бачили стратегію боротьби з проявом конкретної гріховної пристрасті.

9. Як утриматись від скоєння гріха - це лише половина справи. А яка чеснота протилежна цьому гріху? Розвиток якої якості унеможливлює його повторення? Як її розвивати, посилювати. Визначення цієї чесноти, а тим більше стратегія її розвитку, іноді непросте, творче завдання.

Наприклад, що протилежне зраді? Вірність? Стриманість? Але іноді надмірна сексуальна стриманість може призводити до зрад? Якщо вірність, то як її можна відродити, або будувати? Що її посилює, що дає можливість людині зберігати вірність? Це - непросте запитання. Або повернемось до виливання гніву на близьких. Ілюстрація з мого власного життя. Мені довго прийшлося взаємодіяти з двома людьми, які були людьми емоційно гарячими і могли бурно висловлювати свою незгоду, проявляючи ту саму описану святими отцями природну гнівательну силу душі. Але з однією мені було дуже важко, а з другою такі конфліктні моменти я проживав легко і ми знаходили або компроміс, або хтось з кимось погоджувався. Різниця була в тому, що одна людина свій гнів зазвичай спрямовувала особисто на людину. Наприклад, вона часто мені розповідала про якісь конфліктні ситуації з іншими, гнівно називаючи їх: ідіот, дурак, та подібне. І коли у нас виникали конфліктні ситуації, я завжди відчував спрямованість її гніву на мою особистість. І вона не дозволяла мене назвати вголос ідіотом, або придурком, бо я ж священик, але я ясно відчував ці слова за її гнівом, увесь її вигляд та обурення ніби промовляли ці слова. Не моя позиція, не мій вчинок були адресою її гніву, а я. І я опирався, навіть відчуваючи її правоту, захищаючись від цього нападу на мою особистість. За шість - сім років відносини, які спочатку були дуже хорошими та довірливими, були зруйновані зовсім, ми не спілкуємось. А інша могла гаряче висловлювати обурення висказаною мною думкою, або позицією, вчинком, але не мною особисто. І, якщо я відчував свою неправоту, мені було легко з нею погодитись, а якщо власну правоту - легко її відстоювати. Перша висловлювала претензії мені: “ви робите не так, батюшка!” “ви сказали це”, друга - претензії до позиції, але так, ніби вона на моєму боці: “батюшка, я з цим не згодна”, “хіба це - правильно”?! Це могло промовлятися в запалі, але у слові батюшка завжди була присутня якась відчутна мені теплота, яку ця людина в нього вкладала, маючи тепле до мене відношення. Так ось, одна справа - навчитись не спрямовувати гнів особисто на людину, але можна прийти й до такого бачення близької людини, до такого до неї бережливого, поважного, або навіть благоговійного відношення, коли ти і незгоду з її думками, або вчинками, будеш висловлювати спокійно, без запалу, оберігаючи її від своєї палкої емоційності, щоб це не тиснуло на неї, залишало їй більше простору. Бо людина і надмірну емоційність як правило сприймає як тиск на себе.

10. Осмислення попередніх двох пунктів (як утримуватись від скоєння гріха в майбутньому і як розвивати чесноту) повинне перейти в практичну реалізацію іншої, розробленої позитивної стратегії.

11. Попередні пункти повинні супроводжуватися періодичною молитвою про такі аспекти Божої допомоги: 1) дати бачення, як діяти інакше і як оберігати себе від того, щоб поступово, в результаті недбалості, або у стані духовної розслабленості, не прийти до повторення цього гріху; 2) дати сили протистояти гріховному поклику у моменти можливої спокуси, або пробудження пристасті, яка призвела до гріху; 3) очистити серце від гріховних побажань, насадити, або, скоріше, пробудити в ньому побажання добрі, пам’ять про вищі цілі та цінності, зростити чесноти; 4) поступово укріплювати мене Своєю силою, благодаттю до того, щоб моє рішення не грішити стало повною, непохитною рішучістю, а гріх став би для мене не просто неприйнятним, але повністю огидним, ненависним, з усвідомленням того, що це не швидкий шлях, який потребує постійної праці. Тобто, там, де був серйозний гріх, треба дати місце потужній дії благодаті Божої, щоб отримати зцілення. А це можливо, якщо є щире про це прохання і постійна молитовна праця; 5) Подяка Богу за Його милість та прощення.

12. Якщо гріхом була нанесена велика шкода іншому, яку неможливо було повністю відшкодувати, системна (тобто постійна) покаянна молитва за себе повинна супроводжуватися молитвою за цю людину, прохання про зцілення її від наслідків цієї шкоди, милість та допомогу Божу цій людині.

Якщо, наприклад, людина неодноразово заробляла тим, що обманювала інших, або обікрала багатьох (корупціонер, наприклад), то такі наслідки навіть матеріально буває повністю відшкодувати неможливо, не говорячи вже про духовну шкоду, руйнування віри в людину. Для неї покаянним плодом було б зайнятись системною допомогою людям, як постійною справою.

13. У Анонімних Алкоголіків є така установка: солоний огірок свіжим вже ніколи не стане. Що означає: скільки б ти не був тверезим, ніколи не вважай себе повністю вільним від залежності. У столиці Мордору колись велися суперечки стосовно можливості співпраці між спільнотою АА та Церквою. Противники ставили в провину цю установку: як так, якщо Бог звільняє людину від гріха, то Він повертає людині цілісність. Але тут, на мій погляд, теж помилка-підміна. Прощення - це не повне зцілення від гріховної пристрасті, тобто схильності. Звільнення від гріха - це ще не повне зцілення від нього; очищення - це не досконалість, не святість. Я, наприклад, бачив, як залежні люди, які вже ніяк не могли себе контролювати і утримуватись, страждали від постійного або періодичного потягу до алкоголю, в присутності священика давали Богу обітницю утримуватися певний час від вживання алкоголю. І повністю звільнялися від цього потягу, переживали це як явне чудо. Але, не змінивши суттєво життя, тобто не наблизившись до Бога більше, вони, у переважній більшості, повернулися до залежності. Але не тому, що їх до цього фізично тягло, а з інших причин: один, образившись на домашніх, вирішив таким чином, помститися: “Ось тоді ви пожалкуєте, що Ви так зі мною!”; інша, захворівши, запевнила себе, що їй треба лікуватися саме гарячим кагором. Що знов запустило весь процес залежності. Або уявімо собі чоловіка, який грішив подружньою зрадою, покаявся, і вирішив, що тепер Бог його від блуду зцілив, тому він може хоч і в одній бані разом з голими молодими жіночками безпечно митися. Тому 13-й пункт - не заключний крок, а те, що повинно супроводжувати весь процес покаяння та вінчати його: Без допомоги Божої, без зміни моїх з Ним стосунків, мої спроби подолати це скоріше за все будуть марними. Або, можливо, навіть і позбудуся цього гріха, але можу не отримати замість нього доброго, не влучу в ціль. І рани, які я гріхом наніс собі (і, можливо, іншим), так і залишаться не зціленими. Тобто, просячи Бога про зцілення, ніколи не вважати себе повністю вільним від цієї пристрасті. “Блаженні вбогі духом”, тобто ті, хто не вважає себе сильним духом настільки, щоб подолати гріховне в собі, а тим більше, досягти щастя. Корінь багатьох гріхів-промахів - у порушенні життєвих пріоритетів, забувши про головне, зосереджуватись на другорядному. Ось, наприклад, людина на цвинтарі, біля гробу близької людини, усвідомлює, що недолюбила, недосказала, недопіклувалася, тому що в пріорітеті були зовнішні досягнення, а не стосунки, не любов. І переживає це як невиправну втрату, промах власного життя. Виявляється, що без допомоги Божої, відносин з Ним, виконування Його заповідей, (про які ти постійно собі і нагадуєш, особливо про головну, дво-єдину; варто тут згадати й євангельське поняття перебування в Божому слові), постійно тримати вірну ієрархію цінностей, і не захоплюватися замість вищих - нижчими цінностями майже ніхто не може. А прямуючи до головного, ми отримуємо і інше, реалізуємо і нижчі потреби. Це - установки, які повинні супроводжувати людину у процесі покаяння.

Послідовність кроків не обов’язкова, їх послідовність може бути і іншою.»

Цікаво, чи в усіх храмах замінять на четвертий рік Феофанії, чи рішення цілого Помісного Собору будуть за бажанням? Ах! Яка невидана демократія😁

Чи ціна на новий антимінс для простої, сільської парафії сягне критичної відмітки?

Чекаємо новин від підписників. На наш поштамт Веселого Попа

І про новини з Америки, про які не розкажуть на різних помийках Кізяцьких та СССПЖ.

1870-ті роки. Праворуч від Великої Церкви видно купол старого трапезного храму, на місці якого стоїть сьогодні звичний нам.

Щоб вам таки не було сильно смішно, ціна за новий антимінс в єпархіях УПЦ в середньому від 1000 до 1500 грн.

Хто має ще які дані по ціновій політиці, чи її відсутності (якщо таке є) то повідомляйте нас.

Доповнення: В Сумській єпархії безкоштовно.
Покровське вікаріатство безкоштовно

Зато Кирило цяця-пеця🤮

І про упоротість без терміну придатності.

Вам тудой... За російським кораблем😂😂😂

Кажуть, що просто подивитись на цю картинку і почитати що написано помагає від запорів.

На здоров'я😂

Можете не дякувати

Фото заряджене на швидке загоєння ран і зрощення ребер.

Достатньо лише три рази прочитати стих з Ісайї "скочіт хромий яко єлєнь", по плювати тричі через ліве, тричі через праве плече і в тебе зразу з'являється суперсила їхати в паломництво в Румунію, щоб розповісти про вєлікіє ганєнія.

P.S. Священика ліворуч це не стосується.

Якщо людину сильно побили, то вона не спинається через пару днів після цього і не мчить стрімголов в іншу країну. І це не смішно, це сумно жесть як. Смішно те, як вчергове пропаганда УПЦ знов смачно плюнула в своїх же вірян. Це смішно, бо вірянам УПЦ досі не може дійти яким сурогатом в 90% із 100 їх годують. І так, стидно за те, в що перетворили УПЦ горе-синодали і горе-предстоятель. Стала церква від слова цирк, а стидно чомусь має бути веселим попам.

Окстітєсь!

Автор: Степан Біляк

Керуючий справами УПЦ МП митрополит Бориспільський Антоній (Паканич), якого вважають негласним лідером проросійського крила у цій Церкві, має російське громадянство.

Про це в інтерв'ю Радіо NV заявив український релігієзнавець та член Експертної ради Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) професор Юрій Чорноморець, який прокоментував позбавлення українського громадянства очільника УПЦ МП митрополита Онуфрія (Березовского).

Зокрема, експерт заявив: "Є відомий факт, що багато інших єпископів УПЦ є громадянами Росії. Той же самий митрополит Антоній Паканич по російському закордонному паспорту в 2009 р. їздив за кордон. Про це все залишились сліди. Ніяких слідів про те, що він позбувся російського громадянства, немає. Але по відношенню до нього Служба безпеки чомусь не застосовує, не ініціює цих санкцій. Це дуже дивно. Ми вважаємо, що це абсолютно не припустимо. Треба щоб щодо всіх було, щоб був повний список".

Чорноморець назвав дії української влади щодо нейтралізації впливів Московського Патріархату в Україні недостатніми і такими, що нагадують "телесеріал", який швидше спрямований на відволікання уваги від корупційних скандалів у владі, аніж реальними кроками домогтися конкретного результату.

Також, на думку експерта, після позбавлення українського громадянства митрополита Онуфрія (Березовского) "виникає колізія, оскільки за чинним Статутом про управління УПЦ предстоятелем цієї Церкви має бути громадян України. На сьогоднішній момент митрополит Онуфрій вже не є громадянином України і тут, відповідно, є колізія".
Чи очолить УПЦ МП у випадку депортації митрополита Онуфрія хтось з його найближчого оточення - питання лишається відкритим.

Аналогічні застереження висловили й інші експерти. Зокрема, відомий богослов та колишній голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків УПЦ МП архимандрит Кирило (Говорун) вважає, що позбавлення митрополита Онуфрія українського громадянства є "ударом по тріумвірату в управлінні УПЦ", де "Церква управляється не синодально, як мало би бути, а трьома людьми" — митрополитом Онуфрієм Березовський, митрополитом Антонієм Паканичем та проросійським протодияконом-олігархом Вадимом Новінським.

Разом з тим, як повідомляє BBC Україна, за словами Говоруна, "поки що найменше постраждав найбільш проросійський, на його думку, член тріумвірату - керуючий справами УПЦ (своєрідний керівник уряду Церкви) митрополит Антоній (Паканич)". "Чому це так — в мене теж немає відповіді", — каже церковний діяч.

Релігійний експерт, історик Андрій Смирнов також вказує, що митрополита Антонія Паканича, попри його зв'язки з Росією, не позбавляли громадянства України.
Нагадаємо, ще в квітні 2023 р. експерт ДЕСС, завідувач Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України професор Олександр Саган звертав увагу на наявність російського громадянства у керуючого справами УПЦ МП митрополита Антонія (Паканича). Як писав експерт, "у 1988-2002 роках він (Паканич, — прим. ред.) постійно проживав у Москві, де мав офіційну прописку. Люди, знайомі із реаліями тогочасної Росії, однозначно стверджують, що отримати прописку у Москві без громадянства було не можливо. Тобто питання появи чергового російського паспорту – це лише питання часу".

Саган наголошує, що "Антоній Паканич намагається бути у тіні свого предстоятеля... Але, фактично, нині він координує опірний рух УПЦ МП". Експерт звертає увагу, що найважливіші етапи кар'єрного росту цього впливового діяча УПЦ МП відбувались у Москві з 1988 по 2002 рр., після чого він був направлений до України.