ІІ. канцона для свічки

я завжди хотів тобі розказати
стікає осіння гроза у блискучі канавки
ріка спокійна іде
а під нею вулканисте дно

розбиваються тисячі спраглих до сонця свічад
то асфальт мерехтить намокрілою спиною
листям опалим —
ці тривожні жовтаві овали
мені так нагадують
портрета непевний початок

я завжди хотів тобі розказати
над будинком стоїть міднокрилого янгола тінь
хтось один хто сьогодні хитнувся
і ледь не зомлів
не знайде в кишені ключа
а дістане натомість
пір'їну з опаленим кантом

я завжди хотів
щоби ти одчиняючи двері
на хвилю застиг
і впівоберта блимнув до мене
точеним листочком обличчя
і чудна твоя постать що радше нагадує свічку
залеліла між сотнями інших

іде на розбіг
міднокриле створіння на ніжних іскристих ногах
на даху топить наморозь
і захлинається піснею
і слова з його рота от-от набубнявілі вислизнуть —
я вже руки підставив —

заплáчу
а ти — заспіваєш

🎙️ Друзі, незабаром у Львові у чудовій компанії читатиму вірші на фестивалі "Земля поетів"✨

Модеруватиме подію Ростислав Кузик (Літературне роз'єднання «Грань»)

Щиро запрошую! 🫂

📍Де та коли?

Львів, субота, 9 листопада, 13.00

!FESTrepublic
вул. Старознесенська, 24-26,
локація "Антонич"

🍁 А повна програма та квитки - ось тут https://poetry.fest.lviv.ua/

До зустрічі на "Землі поетів"! 😉

і однієї безборонної ночі
ти запитаєш розпростерши долоні:
що це так рівно тече з твого лоба
ніби стьожку за стьожкою котить
змієм червоним?

а я поправляючи газове тіло над сріблом кісток
зібраний наново
все розгинатиму пальці —
і затисну їх знову в кулак
і ребром каблука поведу
запросивши до танцю
і скажу що не знаю

нам хитається тьма
на кінцях молитовних ниток —
голоси і удари
облизані воєм квартири
зі сліпучих квадратів виходимо —
хай і покривлені
мерехтливе озерце несу у горішку руки
як його поділити між нами —
надвóє?
натроє?

скільки тої любови потрібно ще, а? розбери
ледве купи тримається все з чого я себе склеїв
відхилилася латка —
і зяє провалля за нею
біле-біле

а нам би іти у це чорне на золотому
таку неподільну і строгу мелодію мас
худенький каштан вивільняє скорботний каркас
лише на обійми і стане його
непростого
повислого на руках

аж онде зі мною танцює скупа передніч
тіниста фігура заходить у тілобудову
мій друже як довго велось прокидання як довго
ішли ми з тобою задумливі урізнобіч
допоки на споді щось не засліпило обох

і ось я беру дві вуглини іще не пригаслі
веду по стіні — і займається з тріском стіна
плескає ожиле накреслення —
і протина кожну із рук
що хотіла вхопити цей абрис
ввібрати цей нáхил
тонке мерехтіння постави

неписаний світе
розгублена річко імли
я твій — ти мені промовляєш повільно з намулу
усе що не вийняв для тебе
із напіврозтулених уст
по колу пливтиме за мною
корінням тривким
шукаючи іншого часу та інших ословлень

і там де скінчиться красива туга течія
де треба прощатись і стиснувши руку прощати
каштани стоять нашорошені над укриттями
і довго надривно мовчать
обидва захоплені непроминулим обрядом —

золочене листя кладуть на обвуглені голови

і білизнá твого лиця як перший сніг —
тремка і тиха.
губ легке світіння:
ледь видима усмішка з напівтіні,
з повік невиспаних, —

прозора і слабка,
мов шаром крейди вкрита до вистави.
я би тебе таким в оклади ставив
над узголів'ями.

departure time

скільки всього пориваючи зопалу випишу
ковзає скельцями крапля солона — облиш
іду зачудований легко іду наче речення
і буде знову до тебе вірш

а мені просто промовити хочеться
просто привіт
обіймú трохи довше аніж зазвичай —
і нарешті заплачу
потягнуся рукою —
який ти сьогодні блідий
який ти красивий
як розгортається щось обважніле в повітрі
як мені страшно

закушую мерзлу губу до білесого сліду — мовчи
дими привокзальні гудки засмальцьовані ятки
і місиво снігу в яке знепритомнілий падаю
рука що боїться руки
якщо ти колись запитаєш —
відповідь "так"
в мені калатає і б'ється цей чорний здичавілий м'яз
аби хто відтяв!

а часом вдивляюся — хочу тебе обійти
і лоба прикласти до згину отам під лопаткою
напевно не надто хороший буде початок —
довго стояти ридаючи в спину
кричати у спину
таким ти мене ще не бачив відколи зустрів —
метелика непризвичаєного
із крильцем прим'ятим

сьогодні ніхто не прийшов
розмиває перон
невже оце так виглядають дозрілі польоти?
на верхній полиці притисну себе до стіни
лечу як умію
мину як умію
а доти
скільки всього пориваючи зопалу випишу
ковзає скельцями крапля солона — облиш
іду зачудований легко іду наче речення
і буде знову до тебе вірш

розділене навпіл

І

зійди зі свого тонкостінного серця-гнізда
і заокруглені лиця свої
засвіти
із поглядом моєї праматері вимайни
виточений у надії
витоплений у воску над тім'ям
дитини наляканої

там де твоя голова оніміла й насурмлена
не відкидає тіні
де губи тоншають від кожної згадки про хліб
скільки ти пролетів
скільки ти пролетів
аби стати в моєму вікні
і ліктем сяйливим стукати в шибу
заклеєну навхрест

ІІ

чи не спізнився я бути тобі співцем
і неспівмірну твою любов
проносити всохлими жилами
і прокладати наново завчені колись маршрути
і нарешті давати їм видихи і осмислення

що це у тебе блимнуло сховане під язиком
що ти мені говориш
беззвучно розкривши рота
я іще не розумію
я лише жадібно всотую
твою густокровну мову
вихоплюючи із повітря

а стіни зі світла маєвом перед тобою течуть
стовпи золотого диму виструнчуються від підлоги
і на тобі обличчя моє
і всіх моїх чоловіків
із дугами сколистих брів
очима важкими повними

і всі їх вузлуваті руки
в одній твоїй жилястій руці
і всі їх косматі голови
в одному твоєму кострищі
хто тебе витворив хто знає мене
так прицільно
і над цією смертю запалює і вивищує

я бачу їх знов усіх — торкаюся до правиць
ось наче найперший квіт — студене рида озерце
ось той що зі мною жив
і той що в землі лежить
а цей із тонкої води
проблискує і сміється —

ти нині його збережи
колом своїм заступи
невúписаний він іще
такий ніжносердий піддатливий
готовий одразу мовити — нáскрізно
аж до щему
і брати моє на віру

тривати б йому
і тривати

ІІІ

чи не спізнився я бути
першим йому співцем
і неспівмірну любов
проносити всохлими жилами
і прокладати наново завчені колись маршрути
і слово своє нести розділене навпіл

хто звів цей мур на восковій щоці
глухий непереборний словорозділ —
дорогу обтинання
вигин кóсті такий зажурний

у синім прóжилку прозорого листка
є суть крила метелика блідого:
вже пізня осінь — а ще диха з нього
земля парна

і от цей день самітнього польоту
помежи стін клубистий жмут волосся
і все в мені направду відбулося
живе й німотне

сузір'я крихітні — розливом біля вуст
тремкої мови невпокірні знаки —
тебе у них читаю і виплакую
та чи підпустиш

із циклу "зодіак"

мов іскорка з мигдалистих повік
злітає сніг
чиї я сни побачив?

мов рух завмер і зупинився відлік
і на мені
чия півтінь гаряча

розгойдує траву
розмайні садовить поля
дає ковтками дихання крізь шкіру

витóк виток
лоза якій я вірю
обрамлює камінносрібний лоб

усім моїм невигаслим тривким
несправдженим глухим в самонадії
із ротом міцно стуленим до білого
коли сказати хочеш
а не смієш порушити цей непоборний хід —
на терезах хитання зле і кволе —
бо від любови ти ростеш
любове
і скаженієш як твій дар не приймуть

/

і ждеш відбою в кругликах зіниць
розширених до меж чужих районів

ну що там що там
о якби не він
нехай не він
нехай не з ним сьогодні

/

на видиху нечутно сходить ліс —
далеке бірюзове голосіння
із гілочки злітає сніг
донизу
мов опустилась та човниста лінія
що ділить око — і пускає в сіль
його мрійливу й добру половину

пливи пливи
а я опліч ітиму
бо ясно виджу
і щасливий тим

він од вина заледве порум'янів
хитнувся трохи і у світлі щез
туманна ніч волога грудень ранній —
вважай поезія

як пар тече до вилиць дерев'яних
плечистих тіней золотих воріт —
він щось говорить
він — ожилий камінь
в руках тендітних

з арканом рота кольору герані
з тривожним бісом в кутиках повік
от-от розквітне — рівний і огранений
вже чоловік

а з уст дзвенить ще хлопчик —
тонкостінна його сріблиста стукає душа
у теплій шиї в комірцях застібнутих
в забутих зошитах

цю голову мов клумбу злегка п'яну
на видиху повільному схоплю —
це перший твій нескладений екзамен
мій хлопчику з мутного кришталю

і виходить 
виходить вона
із найтоншого волокна
при собі над собою трима
два сузір'я — ріки і човна

і смішать
і смішать її рот
жовта присмерть забутий акорд
і танцюючі кола
від неї 
розходяться по воді

/

перед вікнами нашого дому
чи не вперше квітує пустир
гнеться лінія терикона над місцем
що буде в пожарі
дай на завтра мені
тонкошиїй бутон відростити
замість темної голови —  
запашний одчинити вівтар

/

голуба
голуба і летка
гостра смужка і хлюпіт стрибка 
чи такої ти ждав
упивася 
волоссям її по весні

і носив її в роті ім'я
маяв маяв та не спізнав
із одірваного рукава сипле квітами

/

гнеться лінія терикона —
то буде надвечір гроза
понад нею розпластаний смог і дими офензиви
і сполохана тепла лелітка
затріпоче на грудях мов знак —
розпанаханий ніжний квазар біля серця пришпилений

/

так виходить 
виходить вона
із найтоншого волокна
при собі над собою трима
два сузір'я — ріки і човна

і смішать
і смішать її рот
жовта присмерть забутий акорд
і танцюючі кола
від неї 
розходяться по воді



[розбираю архіви]

жовтий дим округлився і став лицем
трохи витягнутим
пелюсткових повік темні вигини —
чи це я а чи ти?

жовтий дим у квітчастій сорочці
заклубочений чуб над письмовим столом
два горобчики в молоці
потопилися —
на різдво

ходять кола в щербатому кухлі —
тріпотливе крило на заломленому віражі
нещасливого втоплення смак —
надпивати
іще не прожите

ІІ

а в прочинені двері заходить жиляста ріка
і юрма обступає цей дім — вогнероті колядники
з ними смерть у танку ув обіймах плечем до плеча
я вдивляюся —
ні
хай не буде між ними твоєї

із усього одчаю
з припухлих самітніх очей
із руки що виводить красу непідступного тіла
іменами твоїми колись корабель наречуть
у молочнім озерці легкий і худенький вітрильник

жовтий дим округляється
видимий острів лиця
пелюсткова повіка одхилена — що там? — лампада
потьмяніла звізда і пилок золотавий на пальцях
і смішливий юнак в обладунках
за маскою цапа



із циклу "зодіак"

буває, ляжу і не вірю сам,
як віддаляються у вікнах небеса і нескінченні клаптики озимі,
і комишів стривожені стекляруси тремтять під час обідньої грози,
як срібна змійка виповза на шлях
і ми, її завидівши, біжим, хапаючи свої велосипеди, —
крикливі, довгоногі діти степу
з губами темними,
напнуті, мов пружини.

а ось і вересень, і перші бризки крові
на черевиках
і ліцейській формі з надірваним смугастим рукавом,
а далі — тепла осінь і любов,
дві тіні на кар'єрах при заході.

така беззуба вірність в цій породі,
така безмірна щедрість — нащо, а,
було отак відколювати шмат
від серця й віддавати раз за разом?
не жаль нічого —
смійся і розказуй
свої історії.

а хто там, хто сидить у ближнім колі?
та скільки не вдивляйся — завше так:
один чи два
з руками у вузлах, що звикли копирсатися у слові,
з очима старшими за їх юначий вік,
із гривами чорнавої комети.
залюблений виспівуєш їм — де там!
ніхто не опліч —
так.. неподалік.

за звичкою вкладатись біля вікон:
надніч ти знов дитина, знову сам.
приляжеш — боже, з кого ця краса? — відходить небо в океани жита;
і ти, уже м'який і перелітний, вернув у дім південної грози,
де кров твою ніхто не пересилить —
вона ізнов пекуча і легка, мов змійка із батьківського садка,
біжить, біжить над погорілим світом.

іде зимовий сад до річки рушником,
а там поля, поля — чорнильні переливи.
і відгомін іде, мов хлопчик із вінком
на льодяному тілі.

і тінь густа на нім, 
і молодості гімн;
усе навкруг лежить між сяйвом і прокльоном —
так приступає, тисне землистими грудьми 
крихке, зникоме.

стій, пам'яте, отам, у тамбурах чадних;
гудуть над головою станційні метеори —
який правдивий сон — вагон і ще вагон,
і хто там поміж ними уквітчаний говорить:

"а де твій дім-не-дім? а хочеш, розповім?
ніхто не жде, ніким не заслані постелі".
мій хлопчику, облиш, я вивчив-бо не гірше,
хто хоче увійти, та проминає двері.

вже легко так не пишеться
а втім до тебе лист скидається на птаха
вилискує блакитно-сірим пір'ям

і голубиста ніч
й волосся пряний запах
з прощань та їх похилених обіймів
так ніби вчора бувши проступили

вже легко так не пишеться
аж ні — вчуваю гомонить ще до появи
простий і строгий звук твого ім'я —
на дощовій струні
на льодяній октаві
зелені вíдтіні

як бракне тут мені твоїх історій:
радощі й осмута
розмов повільних смак напівзабутий —
все-все приходить як настане північ

і тоншає в плечі пташина кость
і шириться в кімнаті рух німотний
веду рукою по сторінці — ось ти
немов зійшов між буквами здалось

співуча перша брость твоя — від кого
у кутику мигдалистого ока
зима ще довга
сильний її спротив
і ти при ній сів підібгавши ноги

маленький журавлик на моїй нагрудній кишені —
як твоє побажання щасного довголіття
і я хочу прожити це хочу прожити
щоби нести тобі оберемками мідне проміння
і втішати у смутку
ідучи поряд і трохи позаду
аби видно як вітер милує завіяну сяєвом голову
і спускається сонце по лінії носа
відтіняє твій профіль од стіни надвечір'я
як по-пташиному ти знизуєш лівим плечем
у своїй меланхолійній задумі друже мій

я хочу прожити це хочу прожити
на тисячнім колі бути таким як і вперше
і ще раз почути як ти читаєш під жовтим бутоном собору
улюблений вірш
і як ти смієшся коли витікає з лекторія
зграйка вдоволених майже дорослих дітей
що ти сьогодні приніс їм?
що завтра засвітиш
легко повівши рукою понад очима —
і мушля історії знову одчиниться
я хочу почути
і хочу прожити це

шумлива дорого нічного дощу павутиння
як добре що ви затулили своїми леткими тілами
зіниці і рота мені
і зопалу я не сказав:
“живи тут вербовий живи значно довше за мене!
бо як же колись
я вийду надвір — і журавлик злетить із кишені
назустріч тобі? —
а там тільки осінь
і вогкий листочок у жмені тремтітиме"



/
082024
/

а на схопленому рукаві розверзається пустота.
і твій розтиснутий рот, сестро-везувіє,
сьогодні мовчатиме —
від останнього кола жахної твоєї печаті
до побіжного погляду,
кинутого з-за плеча.

бо лице твоє, сестро, у юрмах дрібне і невидиме,
а вітання твоє — вогкий дим
на молочній ріці.
не тримайся отого беззвучного крику з обидою,
що пісні твої? — шелестом здійняті папірці.

скільки їх не викочуй, не бийся, мов гнотик надірваний,
за окрушину сяйва, остиглу в чужому куті,
чи не бачиш ти, сестро, в екстазі, своєму осліпленні:
він би вже обернувся, якби того сам захотів.

а ти крешеш, безумице, все
до останньої літери
і у парному танці себе поділяєш на дві:
ось ти — перша — до крові вкусила і витерла,
ось ти — другий — розплакався і онімів.

ріка яку так і не виплакав не витруїв
не приструнив
сині долоні дощу обійміть мене обступіть
стане колись людиною із райдужками голубими
у синій долоні любови назбирана жимолость

це ти замилований ангеле
падаєш побіля дверей
це ти моя пам'яте знічена — пролісок у петличці
розписані сорочки
жакети твої габардинові
іменник чоловічого роду вічної однини

рікý що я так і не виплакав
бо сльози усі під коренем
зір якого замало нам — випусти відпусти
ти знаєш відлига скоро — звільняти усе наболене
прийдуть твої невпокори
золочені заспіви

і ось я стою поміж люстер — по тілу вогні та узори
весь у твоє повбирався —
одсвіти урізнобіч
і всі мої голови-свічі танцюють на скельці розталому
якби ти до них обернувся
сказав би що личить

час її

як заболить і виясниться вся
як стане рівно перед чорним плугом
цієї ночі
стугонить послухай
ячить зі сподів
й беззіркових вікон
і креше іскру над чолом велику
немов метелик втоплений в янтар
вона заходить у найглибші м'язи
і навіть не відкривши рот розказує
свій править суд
й уквітчує вівтар у власнім домі
зла і одміліла
все розтуляє розтуляє вилом
з грудини виступаючи пожаром

як вершники пливуть понад містами
вона вогонь на шахівницю ставить
й себе у латах женить на собі
йде тінь на тінь по золотій каймі
в очах її — гляди ж не прогніви
цю гоноровість гостру і самітню
од вітру затріпоче одяг літній
і зорі вийдуть на хиткий парад
у поле збагровіле бірюзове —
де всесвіт розтривожений і сонний
нарешті відповість на її зови

так діставай з обвуглених шухляд
косматі гриви дорогі убрання
це ти любове кожна як остання
вже приміряєш свій гіркий наряд

і там де янгол серед гри присяде
на власних крил заломлені краї
там рух її і заспіви і влада
і час її

і я прокидаюся без прокидання
засинаю без сну
заїдаю цей викрик не розтуляючи рота
хто ти сидиш побіля моєї долоні
із мокрими більмами смутку
вітражним горінням захóду навколо очей

сестра а чи брат не народжені до і опісля
принадні статури — роз'єднані речення болю
це ми із тобою прописані текстом наскрізним —
нахилені голови

ось ти сидиш і повзе по коліну метелик
де ви тепер заокруглені скибочки сміху
і вихор над лобом що бився угору — посивів
приструнений ліг

це очі мої подібні тепер до твоїх
це схрещені пальці для тебе несуть між вузлами
щасливе завершення кола і
довгої драми
ніколи не пізно еге ж? обійми
обійми

спорідненість крові — ніщо в проживанні зими
набілена плоть до горішньої гілки дереться
а там тільки важить любов
яку виймеш із серця
аби над верхів'ями вільно стояти обом