​​Я вже десятки разів писала тут/говорила в подкастах про те, як я люблю повість «Білі люди», і наскільки унікальна обрана Мекеном перспектива: щоденник дівчинки, яка під виглядом ігор проходить магічну ініціацію. Не можу не поділитися тим, що нарешті зустріла щось схоже у сучасному горорі — остання повість у цій збірці Річарда Ґевіна, The Eldritch Faith, на перший погляд є черговою історією штибу «дорослішаємо разом із невидимим другом (їбать яким стрьомним)», але вона дуже нетривіальна за рахунок оцієї мекенівської посилки, згідно з якою, діти живуть у світі морального нігілізму, де нема розділення на хороше й погане, а є лише fun або none, і тому вони — найсильніші гностики і потенційно великі грішники.

Я з часом зрозуміла, що eerie мені ближче, ніж weird, а «спокійний горор» — ніж оцей «космічний», але тут реально хороша штука, рекомендую.

In the end, every last one of us must glimpse the Minotaur in the maze. None of us glides through the world uninitiated.

​​Недавно журналіст The Economist Олівер Керрол влаштував дивний перформанс у твіттері: наніс клоунський грим (написав, що буде називати Одесу «Одессою», бо так прийнято в англ. мові), надягнув клоунський парик (почав зверхньо відповідати українцям всратою російською з гугл-транслейта) і довершив свій образ клоунським носом: коментуючи фотку якогось чувака з надувною акулою, написав, цитата: «один із найгірших аспектів російської агресії — це те, що вона змушує українців, які загалом є делікатним, добродушним народом — теж ставати агресивнішими».

Акуло-дискурс із моралізаторством і газлайтингом з боку вестоїдів нагадав мені про існування одного цікавого феномену у християнському молитвослов’ї, який шокує політкоректних віруючих. Як зрозуміло з назви, «псалми прокляття» (або імпрекації) — це група псалмів, які містять прокльони на адресу ворогів псалмописця. Деякі з них звучать, як блек-металічний гімн України. Псалом 58: «нехай розпливуться, немов та вода, що собі розтікається, хай пов’януть вони, як трава по дорозі, бодай стали, немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, щоб сонця не бачили, як мертвий отой плід у жінки!»

Наявність такого хейтспічу в Біблії спричиняє дискомфорт у богословів, і псалми прокляття часто піддаються цензурі — хіба ж можна в молитві просити «бодай діти мого ворога стали сиротами, а жінка його — удовою», коли сказано «любіть ворогів своїх»? Хіба можна закликати бога — «а нашим сусідам верни семикратно на лоно їхнє їхню наругу»?

Минулого року вийшла чергова теологічна трактовка псалмів прокляття — книга Cursing with God біблієзнавця Тревора Лоуренса, — і я завдяки їй трохи освіжила в голові історію того, як церква намагалася виправдати «жорстокі» псалми, не виправдовуючи саму жорстокість. Пояснювали, наприклад, що ці псалми — продукт старозавітної ментальності, пізніше дискредитованої апостолами; виправдовували їх тим, що це тексти, через які устами царя Давида говорить Ісус — старий добрий біблійний анахронізм! — а йому як ультимативно безгрішному можна лаятися; намагалися примирити псалми з християнською етикою, стверджуючи, що це не погрози, а декларація того, що спікер все віддає на розсуд бога, включно з власною ненавистю, тобто до фраз типу «вавилонська дочко, блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю твої немовлята!» треба подумки додавати «…якщо на те воля господа», etc.

Але у псалмах прокляття є один аспект, який взагалі нівелює потребу їх якось мудро виправдовувати. Це пісні пригнічених людей, жертв насильства, які фізично не могли втілити в життя ті кари, які вони візуалізували в імпрекаціях. Дуже, ду-уже незначна кількість теологів звертає увагу на те, що промовець псалму «говорить жорстоко, молиться жорстоко, просить жорстоко — але ніколи не діє жорстоко». І тому ці псалми потрібні сучасному вірянину — не для того, щоб він міг попрактикуватися у tone policing і гидливо покрутити носом (знаменитий Клайв Льюїс називав псалми прокляття продуктом «варварів, які плекають свої обра́зи»), а для того, щоб включити емпатію і поспівчувати жертвам.

Нажаль, з привілейованих позицій приємніше читати нотації гострій на язик жертві, ніж вилаятися разом із нею на ката. Який, на відміну від «агресивних» коментаторів, може не відчувати ненависті — але вбивати.

​​Хлопцям із роти мого Льоліка потрібне авто, тому поширюю ще один збір.
Баночка: send.monobank.ua/jar/94j3vwb4rX
Картка: 5375411207047221

Для привертання уваги Шурупік показує, що робить «Ґерць» із окупантами.

​​Розумію, що кволіті контент я останнім часом ригаю раз на місяць, і що люди відписуються через збори-збори-збори, але таке вже життя. Тому в черговий раз прошу підтримати наших із 78-го, там на рації лишилося трішки докинути. А я завтра сідаю за мікрофон, iykwim.

https://send.monobank.ua/jar/5YAxurkzTY
або
PayPal: [email protected]

​​Регулярні подкасти трохи затримуються, тому покажу принаймні шматочок нового епізоду для патронів. У бонусних подкастів дещо інший формат, 3-в-1, і особистіші для мене теми, але в цілому це Марина Гекторівна як вона є.

Кілька людей хотіли альтернативу патреону, тому завела Buy Me a Coffee — там можна не підписуватися, а донатити одноразово:

https://www.buymeacoffee.com/yourlocallibrary

Захотіла поділитися цією історією — тому що це символічно, і щоб потім сказати: «а я тєбє говоріл, што когда-нібудь етот дєнь настанєт, ето будєт, а ти нє вєріла!»

Читала сьогодні вперше класику психологічної фем-містики а-ля «Жовті шпалери» — «Вікторіанський шезлонг» Марганіти Ласкі (ох цей domestic horror, завжди звучить як каталог IKEA). У новелі жінка прокидається в іншій реальності, задрімавши на тому самому вікторіанському шезлонгу. Десь на половині я сама задрімала, і мені наснився, здається, найбуденніший сон із усіх, що я коли-небудь бачила — просто антитеза до всього, що зазвичай асоціюють зі снами.

В ньому ми з подругою-письменницею, — тією, для якої ви недавно допомагали шукати юриста-що-любить-детективи, — приїхали на роверах у невеликий затишний будинок культури і по-діловому готувалися там до якоїсь події. Абсолютно нічого особливого: за дверима БК на нас не чекали тигри, що вистрибують із граната, а сама подія теж була якоюсь звичайною лекцією чи читанням, а не, скажімо, окультною оргією (це відсилочка до роману Світлани, згодом зрозумієте).

І навіть сам будинок культури не був згенерований моїм несвідомим — прокинувшись, я згадала, що він існує в реальності. В одному з окупованих міст, звільнення якого я дуже сильно чекаю, і яке за весь період окупації мені жодного разу не снилося; хіба що в якихось фрагментованих кошмарах, ледве впізнаване. А тут — звичайне, рідне. Під українським прапором.

Вірю? Вірю.
Запануєм у своїй сторонці? Запануєм.

З Днем Незалежності, друзі. І дякую всім, хто воював і воює за цю незалежність.

Я зазвичай не переймаюсь через кількість підписників, але зараз хочеться, щоб ця цифра в 6+ тисяч була справжньою, і тоді б ми раз! — і допомогли Ілоні зібрати всі потрібні підписи. Не буду писати красивих слів про чуже горе — почитайте те, що розповідає про свого Героя сама Ілона. Вічна пам’ять Захисникам України.

​​У твіттері народ обговорює disturbing movies, і я замислилася про те, як вони зараз сприймаються на фоні реальності. Хтось пише, що десенситизувався, і екранні жахи вже не викликають жодних переживань; я ж зрозуміла, що почала сприймати таке кіно навіть гостріше — в одних випадках тригери спрацьовують як треба через накручений стан, в інших — спрацьовує нове, гіпер-цинічне бачення, яке розкриває зовсім інші рівні того, що можна назвати disturbing.

Спробую пояснити цей другий випадок. Вчора подивилася доволі маловідому стрічку за сценарієм Міхаеля Ганеке — Der Kopf des Mohren (1995). Я знала, на що йшла, бо в книзі Кейли Жанісс House of Psychotic Women (див. подкаст) один глядач каже, що після перегляду вийшов із кінотеатру і ліг прямо на тротуарі — настільки його роз'їбало. Це кіно про чудового сім’янина, який на фоні тривожних світових новин перетворюється на їбанутого виживальника; і на мій погляд, це хороший приклад дуенде-фільму. Він закінчується цитатою Ґ. Лессінґа: «хто за деяких обставин не втрачає глузду, той не має чого втрачати», і ця деталь проливає світло на те, як творці фільму сприймали протагоніста — з неї випливає, що його манія, попри всю жорстокість, є праведною, адже він поплив головою через свою чутливість до світової несправедливості!

Що побачила я? Людину штибу тих, хто зараз у Європі закатує істерики через "Ukraine war" і "nuclear escalation". Однією з подій, яка підштовхує героя фільму до агресивного шаленства, є російсько-чеченська війна: штурм Грозного, і пізніше — почута по радіо новина про самоспалення чеченця в Москві. Ганеке замислив свого персонажа як володаря душі-резонатора: він навіть за фахом інженер на заводі аудіотехники — зокрема, працює над чутливістю виробів. Але що здається мені по-справжньому disturbing, так це те, що його власна чутливість презентується як трагічна. «Вони» (дикі чужинські чупакабри) десь там воюють, а ми (білі буржуа) дихаємо сморідом їхніх страждань — і задихаємось!

Німецький чиновник, який малював свастики на українських автівках, напевно, теж вважає себе страждальцем, і це disturbing у сенсі «от дурна залупа»; зняти про це фільм чи написати книгу, де поставитися до подібних страждань із розумінням — це disturbing у набагато гіршому сенсі. Хоча стрічка, безумовно, сильна.

​​Дуже важка втрата для підрозділу наших друзів. Підтримати сім’ю Кая можна тут.

https://send.monobank.ua/jar/34fE1Qr9f9

​​Ніколи не думала, що читатиму лонгрід про Мераю Кері, але поки готувала новий подкаст — про жінок і втечу від часу — на e-flux вийшов дуже цікавий текст. Творчість Кері там розглядають з точки зору того, як співачка ігнорує плин часу: від жартів про «моєму альбому виповнилося 25 хвилин» на його 25-річчя до зацикленості на слові «момент» (поки ми, бідні смертні, зациклені на людино-годинах). Ну і в тексті про яку ще співачку могло б згадуватися слово ШЕЗЛОНГ? (двічі).

До останнього думала, що «Вікторіанський шезлонг» (історія про жінку, що у хворобливо-розніженому стані перенеслася на 100 років назад і застрягла в чужому тілі) — надто прямолінійний твір для того, щоб якось там його розбирати, але вважатиму, що Мерая мене благословила.

Apple: tinyurl.com/4uxtfv3c
Google: tinyurl.com/mru473tm
Spotify: tinyurl.com/5n89nuf2

​​Випадково натрапила в фб на італійця, чий гурт любила в підлітковому віці; а там не просто русофілія, а повний путінізм, 'liberated Mariupol' і все це. Звісно ж, себе він ідентифікує як «антифашиста».

Недавно читала одну повість із 80-х: нічого особливо цікавого, тому дозволю собі заразом переказати. Отже, в The Happy Man Еріка Гіґґса протагоніст хоче дізнатися секрет свого сусіда — звичайного корпоративного ікзек’ютіва, який завжди виглядає непомірно щасливим. Сусід із радістю готовий поділитися своєю філософією, тим більше, вона проста: дозволяй собі все! Під наставництвом нового друга протагоніст починає активно «вчитися поганому» — спочатку приховує випадково скоєний злочин, потім починає вже активно душити жінок. Зрештою, друг-ніцшеанець влаштовує герою фінальне гала-випробування: запрошує з’їсти свою грильовану колишню. Бо, бачте, щасливий чоловік — це той, хто подолав усі табу.

Герой бере участь у бенкеті — і не сильно переймається, аж поки його не наздоганяє думка, що відтепер він канібал. Ні, точніше: думка, що відтепер він називається канібалом. Ось тільки тоді у пацана спрацьовує блювотний рефлекс і починається брейкдаун.

От скільки спостерігаю за тим, як люди стають людожерами — все ясніше розумію, що бути людожерами для них не соромно.

​​Льолік в армії почав знімати на плівку — я залишу тут найщемкіше зі зроблених ним фото. Ніякі слова не компенсують те, чим ви жертвуєте, але все одно: дякую вам, наші захисники.

Оскільки твіттер всьо, то акумулювати різні посилання, нотаткі і приколи продовжу в блускаї яко marynamoynihan.

За інвайтами звертатися сюди.

Кожен російський теракт жахає ницістю, але в Грозі таке нашарування трагедій на трагедію, що хз навіть як щось писати. Проте що робити, ви знаєте:

https://www.tgoop.com/angryangrier/16647

Мабуть, кожен із вас має якийсь важливий для себе мікросюжет/троп, що не перестає дивувати, скільки б ви з ним не стикалися — навпаки, кожного разу він все настирливіше пропонує розгадати, в чому його важливість для вас, в чому ваша спорідненість (affinitas). До речі, цього року вийшла цікава збірка есеїв письменника Браяна Діллона, яка так і називається, Affinities. Він пише про артефакти і зображення, які на перший погляд жодним чином не взаємопов’язані — наприклад, про малюнок туманності, який при розвертанні на 180 градусів стає зображенням жахливого черепа — чи про зроблені з натури замальовки того, як виглядає аура мігрені. Але Діллон так кмітливо демонструє власну спорідненість із кожним зображенням, що поступово починаєш помічати і спорідненість самих зображень між собою.

...Мій улюблений троп — сумніваюся, що в нього є якась «офіційна» назва — це історія про людину, яка потрапляє в якесь загадкове місце і випадково займає пост того, хто за цим місцем наглядає — звільняючи таким чином попередника. В одному з подкастів я вже наводила два приклади такого сюжету. В романі Джеффрі Конвіца «Вартовий» жінка переїжджає до нового будинку і перетворюється на вахтерку… ні, не самого будинку, а розташованих під ним дверей у пекло! А в оповіданні Томаса Оуена «Спустошена присутність» мандрівник бачить жіноче обличчя в вікні закинутого будинку — заходить всередину, щоб розвідати, і побачивши, як попередня мешканка втікає, водночас розуміє, що він не може поворушитися: він сам став «обличчям-у-вікні», прикутим до безлюдного місця. (Насправді, в Оуена це не єдина варіація такого сюжету: в іншому його оповіданні герой ненавмисне займає місце… безформного чорного клубка під власним ліжком, і очікує на конфронтацію з наступним мешканцем.)

Згадуючи зараз своє юнацьке захоплення «Золотою гілкою», я розумію, що його спровокувала саме перша зустріч із прототипом цього сюжету — а саме, відправна точка дослідження Фрейзера, Rex Nemorensis: раб, який убиває жерця і займає його місце, щоб колись бути вбитим своїм наступником…

Днями читала збірку загадкової Елізабет Волтер — редакторки популярних детективів, яка час від часу публікувала горор-оповідання (і жила так відлюдькувато, що лишила після себе, здається, одне-єдине фото). Більшість оповідань мені здалися пісними, але як забилося серце, коли в черговому з них я впізнала цей сюжет! «Острів каяття» — фаталістична казка про молоду пару, що відпочиває на узбережжі Франції. Хлопець і дівчина хочуть відвідати острів, що іноді видно крізь туман, але місцеві не радять цього робити: це «острів каяття», який виконує бажання кожного відвідувача, але робить це таким чином, що той волів би ніколи того не бажати. Коротше, чергова «Мавпяча лапка»; але додатковим (хуйовим) бонусом острова є те, що його охороняє якийсь варіят. «На острові завжди є варіят, а коли він помирає, звідкись прибуває новий», — поясняють місцеві. Як ви можете здогадатися, відпустка у хлопця з дівчиною закінчиться не так, як планувалося — і на острові буде новий варіят.

Відголоси цього сюжету я чую і в кожній історії про детектива, схибленого на якомусь кейсі настільки, що він зрештою сам проходить шлях жертви (і запускає новий цикл пошуків — тепер шукають уже його). Спорідненість таких творів між собою очевидна, але чого я досі не розумію — це того, чому ця заїжджена платівка так зачіпає мене; в чому наша спорідненість.

Можливо, мій наступник встигне це мені розтлумачити!