Telegram Web
​​Недавно журналіст The Economist Олівер Керрол влаштував дивний перформанс у твіттері: наніс клоунський грим (написав, що буде називати Одесу «Одессою», бо так прийнято в англ. мові), надягнув клоунський парик (почав зверхньо відповідати українцям всратою російською з гугл-транслейта) і довершив свій образ клоунським носом: коментуючи фотку якогось чувака з надувною акулою, написав, цитата: «один із найгірших аспектів російської агресії — це те, що вона змушує українців, які загалом є делікатним, добродушним народом — теж ставати агресивнішими».

Акуло-дискурс із моралізаторством і газлайтингом з боку вестоїдів нагадав мені про існування одного цікавого феномену у християнському молитвослов’ї, який шокує політкоректних віруючих. Як зрозуміло з назви, «псалми прокляття» (або імпрекації) — це група псалмів, які містять прокльони на адресу ворогів псалмописця. Деякі з них звучать, як блек-металічний гімн України. Псалом 58: «нехай розпливуться, немов та вода, що собі розтікається, хай пов’януть вони, як трава по дорозі, бодай стали, немов той слимак, що в своїй слизоті розпускається, щоб сонця не бачили, як мертвий отой плід у жінки!»

Наявність такого хейтспічу в Біблії спричиняє дискомфорт у богословів, і псалми прокляття часто піддаються цензурі — хіба ж можна в молитві просити «бодай діти мого ворога стали сиротами, а жінка його — удовою», коли сказано «любіть ворогів своїх»? Хіба можна закликати бога — «а нашим сусідам верни семикратно на лоно їхнє їхню наругу»?

Минулого року вийшла чергова теологічна трактовка псалмів прокляття — книга Cursing with God біблієзнавця Тревора Лоуренса, — і я завдяки їй трохи освіжила в голові історію того, як церква намагалася виправдати «жорстокі» псалми, не виправдовуючи саму жорстокість. Пояснювали, наприклад, що ці псалми — продукт старозавітної ментальності, пізніше дискредитованої апостолами; виправдовували їх тим, що це тексти, через які устами царя Давида говорить Ісус — старий добрий біблійний анахронізм! — а йому як ультимативно безгрішному можна лаятися; намагалися примирити псалми з християнською етикою, стверджуючи, що це не погрози, а декларація того, що спікер все віддає на розсуд бога, включно з власною ненавистю, тобто до фраз типу «вавилонська дочко, блажен, хто ухопить та порозбиває об скелю твої немовлята!» треба подумки додавати «…якщо на те воля господа», etc.

Але у псалмах прокляття є один аспект, який взагалі нівелює потребу їх якось мудро виправдовувати. Це пісні пригнічених людей, жертв насильства, які фізично не могли втілити в життя ті кари, які вони візуалізували в імпрекаціях. Дуже, ду-уже незначна кількість теологів звертає увагу на те, що промовець псалму «говорить жорстоко, молиться жорстоко, просить жорстоко — але ніколи не діє жорстоко». І тому ці псалми потрібні сучасному вірянину — не для того, щоб він міг попрактикуватися у tone policing і гидливо покрутити носом (знаменитий Клайв Льюїс називав псалми прокляття продуктом «варварів, які плекають свої обра́зи»), а для того, щоб включити емпатію і поспівчувати жертвам.

Нажаль, з привілейованих позицій приємніше читати нотації гострій на язик жертві, ніж вилаятися разом із нею на ката. Який, на відміну від «агресивних» коментаторів, може не відчувати ненависті — але вбивати.
​​Хлопцям із роти мого Льоліка потрібне авто, тому поширюю ще один збір.
Баночка: send.monobank.ua/jar/94j3vwb4rX
Картка: 5375411207047221

Для привертання уваги Шурупік показує, що робить «Ґерць» із окупантами.
​​Розумію, що кволіті контент я останнім часом ригаю раз на місяць, і що люди відписуються через збори-збори-збори, але таке вже життя. Тому в черговий раз прошу підтримати наших із 78-го, там на рації лишилося трішки докинути. А я завтра сідаю за мікрофон, iykwim.

https://send.monobank.ua/jar/5YAxurkzTY
або
PayPal: [email protected]
​​Регулярні подкасти трохи затримуються, тому покажу принаймні шматочок нового епізоду для патронів. У бонусних подкастів дещо інший формат, 3-в-1, і особистіші для мене теми, але в цілому це Марина Гекторівна як вона є.

Кілька людей хотіли альтернативу патреону, тому завела Buy Me a Coffee — там можна не підписуватися, а донатити одноразово:

https://www.buymeacoffee.com/yourlocallibrary
Захотіла поділитися цією історією — тому що це символічно, і щоб потім сказати: «а я тєбє говоріл, што когда-нібудь етот дєнь настанєт, ето будєт, а ти нє вєріла!»

Читала сьогодні вперше класику психологічної фем-містики а-ля «Жовті шпалери» — «Вікторіанський шезлонг» Марганіти Ласкі (ох цей domestic horror, завжди звучить як каталог IKEA). У новелі жінка прокидається в іншій реальності, задрімавши на тому самому вікторіанському шезлонгу. Десь на половині я сама задрімала, і мені наснився, здається, найбуденніший сон із усіх, що я коли-небудь бачила — просто антитеза до всього, що зазвичай асоціюють зі снами.

В ньому ми з подругою-письменницею, — тією, для якої ви недавно допомагали шукати юриста-що-любить-детективи, — приїхали на роверах у невеликий затишний будинок культури і по-діловому готувалися там до якоїсь події. Абсолютно нічого особливого: за дверима БК на нас не чекали тигри, що вистрибують із граната, а сама подія теж була якоюсь звичайною лекцією чи читанням, а не, скажімо, окультною оргією (це відсилочка до роману Світлани, згодом зрозумієте).

І навіть сам будинок культури не був згенерований моїм несвідомим — прокинувшись, я згадала, що він існує в реальності. В одному з окупованих міст, звільнення якого я дуже сильно чекаю, і яке за весь період окупації мені жодного разу не снилося; хіба що в якихось фрагментованих кошмарах, ледве впізнаване. А тут — звичайне, рідне. Під українським прапором.

Вірю? Вірю.
Запануєм у своїй сторонці? Запануєм.

З Днем Незалежності, друзі. І дякую всім, хто воював і воює за цю незалежність.
Я зазвичай не переймаюсь через кількість підписників, але зараз хочеться, щоб ця цифра в 6+ тисяч була справжньою, і тоді б ми раз! — і допомогли Ілоні зібрати всі потрібні підписи. Не буду писати красивих слів про чуже горе — почитайте те, що розповідає про свого Героя сама Ілона. Вічна пам’ять Захисникам України.
​​У твіттері народ обговорює disturbing movies, і я замислилася про те, як вони зараз сприймаються на фоні реальності. Хтось пише, що десенситизувався, і екранні жахи вже не викликають жодних переживань; я ж зрозуміла, що почала сприймати таке кіно навіть гостріше — в одних випадках тригери спрацьовують як треба через накручений стан, в інших — спрацьовує нове, гіпер-цинічне бачення, яке розкриває зовсім інші рівні того, що можна назвати disturbing.

Спробую пояснити цей другий випадок. Вчора подивилася доволі маловідому стрічку за сценарієм Міхаеля Ганеке — Der Kopf des Mohren (1995). Я знала, на що йшла, бо в книзі Кейли Жанісс House of Psychotic Women (див. подкаст) один глядач каже, що після перегляду вийшов із кінотеатру і ліг прямо на тротуарі — настільки його роз'їбало. Це кіно про чудового сім’янина, який на фоні тривожних світових новин перетворюється на їбанутого виживальника; і на мій погляд, це хороший приклад дуенде-фільму. Він закінчується цитатою Ґ. Лессінґа: «хто за деяких обставин не втрачає глузду, той не має чого втрачати», і ця деталь проливає світло на те, як творці фільму сприймали протагоніста — з неї випливає, що його манія, попри всю жорстокість, є праведною, адже він поплив головою через свою чутливість до світової несправедливості!

Що побачила я? Людину штибу тих, хто зараз у Європі закатує істерики через "Ukraine war" і "nuclear escalation". Однією з подій, яка підштовхує героя фільму до агресивного шаленства, є російсько-чеченська війна: штурм Грозного, і пізніше — почута по радіо новина про самоспалення чеченця в Москві. Ганеке замислив свого персонажа як володаря душі-резонатора: він навіть за фахом інженер на заводі аудіотехники — зокрема, працює над чутливістю виробів. Але що здається мені по-справжньому disturbing, так це те, що його власна чутливість презентується як трагічна. «Вони» (дикі чужинські чупакабри) десь там воюють, а ми (білі буржуа) дихаємо сморідом їхніх страждань — і задихаємось!

Німецький чиновник, який малював свастики на українських автівках, напевно, теж вважає себе страждальцем, і це disturbing у сенсі «от дурна залупа»; зняти про це фільм чи написати книгу, де поставитися до подібних страждань із розумінням — це disturbing у набагато гіршому сенсі. Хоча стрічка, безумовно, сильна.
​​Дуже важка втрата для підрозділу наших друзів. Підтримати сім’ю Кая можна тут.

https://send.monobank.ua/jar/34fE1Qr9f9
​​Ніколи не думала, що читатиму лонгрід про Мераю Кері, але поки готувала новий подкаст — про жінок і втечу від часу — на e-flux вийшов дуже цікавий текст. Творчість Кері там розглядають з точки зору того, як співачка ігнорує плин часу: від жартів про «моєму альбому виповнилося 25 хвилин» на його 25-річчя до зацикленості на слові «момент» (поки ми, бідні смертні, зациклені на людино-годинах). Ну і в тексті про яку ще співачку могло б згадуватися слово ШЕЗЛОНГ? (двічі).

До останнього думала, що «Вікторіанський шезлонг» (історія про жінку, що у хворобливо-розніженому стані перенеслася на 100 років назад і застрягла в чужому тілі) — надто прямолінійний твір для того, щоб якось там його розбирати, але вважатиму, що Мерая мене благословила.

Apple: tinyurl.com/4uxtfv3c
Google: tinyurl.com/mru473tm
Spotify: tinyurl.com/5n89nuf2
​​Випадково натрапила в фб на італійця, чий гурт любила в підлітковому віці; а там не просто русофілія, а повний путінізм, 'liberated Mariupol' і все це. Звісно ж, себе він ідентифікує як «антифашиста».

Недавно читала одну повість із 80-х: нічого особливо цікавого, тому дозволю собі заразом переказати. Отже, в The Happy Man Еріка Гіґґса протагоніст хоче дізнатися секрет свого сусіда — звичайного корпоративного ікзек’ютіва, який завжди виглядає непомірно щасливим. Сусід із радістю готовий поділитися своєю філософією, тим більше, вона проста: дозволяй собі все! Під наставництвом нового друга протагоніст починає активно «вчитися поганому» — спочатку приховує випадково скоєний злочин, потім починає вже активно душити жінок. Зрештою, друг-ніцшеанець влаштовує герою фінальне гала-випробування: запрошує з’їсти свою грильовану колишню. Бо, бачте, щасливий чоловік — це той, хто подолав усі табу.

Герой бере участь у бенкеті — і не сильно переймається, аж поки його не наздоганяє думка, що відтепер він канібал. Ні, точніше: думка, що відтепер він називається канібалом. Ось тільки тоді у пацана спрацьовує блювотний рефлекс і починається брейкдаун.

От скільки спостерігаю за тим, як люди стають людожерами — все ясніше розумію, що бути людожерами для них не соромно.
​​Льолік в армії почав знімати на плівку — я залишу тут найщемкіше зі зроблених ним фото. Ніякі слова не компенсують те, чим ви жертвуєте, але все одно: дякую вам, наші захисники.
Оскільки твіттер всьо, то акумулювати різні посилання, нотаткі і приколи продовжу в блускаї яко marynamoynihan.

За інвайтами звертатися сюди.
Кожен російський теракт жахає ницістю, але в Грозі таке нашарування трагедій на трагедію, що хз навіть як щось писати. Проте що робити, ви знаєте:

https://www.tgoop.com/angryangrier/16647
Мабуть, кожен із вас має якийсь важливий для себе мікросюжет/троп, що не перестає дивувати, скільки б ви з ним не стикалися — навпаки, кожного разу він все настирливіше пропонує розгадати, в чому його важливість для вас, в чому ваша спорідненість (affinitas). До речі, цього року вийшла цікава збірка есеїв письменника Браяна Діллона, яка так і називається, Affinities. Він пише про артефакти і зображення, які на перший погляд жодним чином не взаємопов’язані — наприклад, про малюнок туманності, який при розвертанні на 180 градусів стає зображенням жахливого черепа — чи про зроблені з натури замальовки того, як виглядає аура мігрені. Але Діллон так кмітливо демонструє власну спорідненість із кожним зображенням, що поступово починаєш помічати і спорідненість самих зображень між собою.

...Мій улюблений троп — сумніваюся, що в нього є якась «офіційна» назва — це історія про людину, яка потрапляє в якесь загадкове місце і випадково займає пост того, хто за цим місцем наглядає — звільняючи таким чином попередника. В одному з подкастів я вже наводила два приклади такого сюжету. В романі Джеффрі Конвіца «Вартовий» жінка переїжджає до нового будинку і перетворюється на вахтерку… ні, не самого будинку, а розташованих під ним дверей у пекло! А в оповіданні Томаса Оуена «Спустошена присутність» мандрівник бачить жіноче обличчя в вікні закинутого будинку — заходить всередину, щоб розвідати, і побачивши, як попередня мешканка втікає, водночас розуміє, що він не може поворушитися: він сам став «обличчям-у-вікні», прикутим до безлюдного місця. (Насправді, в Оуена це не єдина варіація такого сюжету: в іншому його оповіданні герой ненавмисне займає місце… безформного чорного клубка під власним ліжком, і очікує на конфронтацію з наступним мешканцем.)

Згадуючи зараз своє юнацьке захоплення «Золотою гілкою», я розумію, що його спровокувала саме перша зустріч із прототипом цього сюжету — а саме, відправна точка дослідження Фрейзера, Rex Nemorensis: раб, який убиває жерця і займає його місце, щоб колись бути вбитим своїм наступником…

Днями читала збірку загадкової Елізабет Волтер — редакторки популярних детективів, яка час від часу публікувала горор-оповідання (і жила так відлюдькувато, що лишила після себе, здається, одне-єдине фото). Більшість оповідань мені здалися пісними, але як забилося серце, коли в черговому з них я впізнала цей сюжет! «Острів каяття» — фаталістична казка про молоду пару, що відпочиває на узбережжі Франції. Хлопець і дівчина хочуть відвідати острів, що іноді видно крізь туман, але місцеві не радять цього робити: це «острів каяття», який виконує бажання кожного відвідувача, але робить це таким чином, що той волів би ніколи того не бажати. Коротше, чергова «Мавпяча лапка»; але додатковим (хуйовим) бонусом острова є те, що його охороняє якийсь варіят. «На острові завжди є варіят, а коли він помирає, звідкись прибуває новий», — поясняють місцеві. Як ви можете здогадатися, відпустка у хлопця з дівчиною закінчиться не так, як планувалося — і на острові буде новий варіят.

Відголоси цього сюжету я чую і в кожній історії про детектива, схибленого на якомусь кейсі настільки, що він зрештою сам проходить шлях жертви (і запускає новий цикл пошуків — тепер шукають уже його). Спорідненість таких творів між собою очевидна, але чого я досі не розумію — це того, чому ця заїжджена платівка так зачіпає мене; в чому наша спорідненість.

Можливо, мій наступник встигне це мені розтлумачити!
Розігрую культову «Психотронну кіноенциклопедію» 1983 року…

...тому що до мене звернулися бійці з групи спецрозвідки, які збирають кошти на засоби зв’язку (гарнітура, PTT), балістичний захист (камербанди з балістичними пакетами, шолом) і зимову форму (Softshell, Gore-Tex).

З вас 100 грн за один квиточок (200 грн за два, 300 за три, тощо) і скрін в особисті @good_old_Maryna, з мене — розіграш у четвер, 12 жовтня.

Посилання на банку: https://send.monobank.ua/jar/6Yq4Bkthdf

Номер картки банки: 5375411208620596
Номер карти приватбанк: 5168745032849819
PayPal: [email protected]

Знаю і поважаю цих чуваків, і раптом що — ось цей самий збір пушив Ігаль Левін, але трохи менш ніж на половині все загальмувало (такі часи).

Заздалегідь максимально всім вдячна за донати і за те, що досі не відписалися попри хаотичність контенту!
2025/07/13 15:39:15
Back to Top
HTML Embed Code: