Ви вже бачили новини про "Віват", бачили про загиблих у друкарні... І я дуже прошу підтримати це харківське видавництво, яке весь час працювало і я вірю, що відновиться попри все.

Нагадую, що це саме в них, зокрема, виходить найкрутіша серія української класики, чітко вивірена професійними науковцями, які відповідають за кожне слово (тобто таких факапів, коли просто з "Чтива" бралися б тексти і зразу йшли у друк, бо треба вже бігом, у "Віваті" не було ніколи):

https://vivat.com.ua/

​​Покажу вам обкладинку подкасту, над яким зараз працюю. Про дуууже нетиповий для мене жанр. Інтригує? Вгадали письменницю?

...задонатьте Ангеліні @angryangrier на дрон для 47-ї ОМБр, там трохи менше половини лишилося 👉👈

https://send.monobank.ua/jar/884H2kxaYA

Анхе моя давня ірл подруга, і власницю основної банки я теж знаю як чудову волонтерку.

​​Що з художки читала в травні:

Yellowface (2023) Ребекки Кван. Крім того, що це сатира на сучасний літ. процес і різних (білих) racial impostors, я б ще додала, що це сатира на жанр історій а-ля «Солтбьорн», де бідні вбивають і здобувають; тут його пропонують називати striver gothic, мені нравиця. Героїня «Жовтоликої» не вбиває свою успішну подружку — та вдавлюється пандановим млинцем — але перспектива душогубства серед літераторів носиться у повітрі. Часто ловила себе на думці, що стьоб міг би бути більш нюансованим, але кожного разу уявляла, що це про умовну опортуністку, еее, назвемо її «даша киселюк» чи «стеша васильок». Чи хотіла б я бачити там нюанси? І щоб потім про цю складну пиздливу особистість ще зняли щось середнє між «Тар» і «Анатомією падіння», угу? Тому ні, Ребекко, все ти правильно робиш, їбаш їх.

Reinhardt’s Garden (2019) Марка Габера. Я так кайфонула від Saint Sebastian’s Abyss, що не поспішала читати перший роман Габера, щоб не перебити враження. Хороша новина: вони дуже схожі. Погана новина… Вони. Дуже. Схожі. «Сад Райнгарда» — це теж коротка гіперфокусована байка про задротів-гуманітаріїв: в «Безодні святого Себастьяна» герої шукали таємний сенс однойменної картини, тут — таємний сенс у роботах невідомого філософа, який проповідував любов до життя, а потім втік від цього життя у джунглі. Глянула анотацію до нової книжки Габера: сука, все те ж саме — «абсурдний гумор… обсесії… профессор шукає сенс життя в мистецтві». Я в цілому більше люблю письменників-їжаків, а не письменників-лисиць, але навіть для їжака це якось занадто.

When Darkness Loves Us (1985) Елізабет Енґстром. Дві новели. Титульна — взірцевий горор 80-х: простий, щирий, їбанутий. Вагітну дівчину випадково зачиняють у підземному тунелі; замість сісти в кутку і ловити голодні галюни, вона вирішує… обжится. Друга історія (Beauty Is…) — експлуатаційна мелодрама про жінку з затримкою в розвитку, погано пришитим носом, і, звісно ж, доброю душею. Енґстром досі видається — наприклад, написала ґайд How to Write a Sizzling Sex Scene. Скажу тільки, що в історії про жінку-з-затримкою-в-розвитку-etc без гарячої сцени цілком можна було б обійтися.

Tomato Cain and Other Stories (1949) Найджела Ніла. Про деякі оповідання звідси я вже писала. Більшість — просто психологічні портрети, але дуже сподобалися The Photograph — цікавий варіант сюжета про картину-допельґанґер, і Peg — сумний монолог жінки, яка одразу ж ідентифікується як привид однієї з жертв «лондонського Бліцу», — але фінал додає дуже моторошний «поворот гвинта».

King Nyx (2024) Кірстен Бакіс. Десять років тому я сиділа в чужій квартирі в містечку з кумедною назвою і читала «Книгу проклятих» легендарного Чарльза Форта — колекціонера непоясненних феноменів типу «дощ із жаб», «дощ із вугрів», «кривавий дощ» etc (ну ви зрозуміли напрямок). Моє життя і життя в цілому тоді здавалося мені настільки їбанутим, що теорії Форта про «суперсарґасове море» особливого подиву не викликали. Але якби хтось сказав мені, що в 2024-му вийде і навіть доволі широко розійдеться феміністський трилер про Форта і його дружину, я б трохи завалила. Роман непоганий, але має типову проблему: Бакіс не може створити атмосферу моторошного, тому просто бере те, що Вважається Моторошним (ляльки-автоматони, розмовляючі птахи etc) і розставляє по сюжету навмання. Таке.

Black Feathers: Dark Avian Tales (2017) — антологія горор-оповідань про птахів. Непогана, але вразив тільки Майк Гарісон (що саме по собі якраз не вражає). А втім хочеться зайвий раз нагадати, що упорядниця Еллен Датлоу (Дятлов?..) — одна з небагатьох жанрових зірок, хто чітко підтримує Україну — і мені здається, що саме бажання лишатися в її good graces змушує численних авторів, які потрапили в мій особистий лох-ліст (Джемма Файлз etc) тримати язик за зубами, хоча вони очевидно не вважають нас за людей.

​​До речі про горор-збірки: тут моя подруга Світлана Кострикіна (авторка «Мертвої живої води») розігрує для підрозділу свого друга (теж письменника!) пару книг. Думаю, Dark Gods Кляйна не треба навіть представляти — це культова пост-лавкрафтіана, з якої, в свою чергу, виросли автори типу Лерда Баррона. Донатьте-вигравайте:

https://send.monobank.ua/jar/3DvthRbgfB

​​Ніколи не розуміла цього стереотипу, що підліткова література — це щось примітивне. В дитинстві, коли якусь книжку мені не давали під приводом «зарано», то йшлося максимум про якісь графічні сцени — недитячі, але і не trauma material. Зате все, що мені пропонували в якості підліткової літ-ри, маленьку Марину тупо розшматовувало (навіть не питайте назви, я говоритиму про це тільки зі своїм психотерапевтом). І зараз, коли мені трапляється умовний young adult, я в 90% випадків радію, що не є цільовою аудиторією, бо у віці, коли я була ЦА, я би просто не вивезла емоцій.

Взагалі цікава ця рекурсивність підліткової літератури («соціальної», не романтичної): часто це історії про те, як протагоніста/ку травмує взаємодія зі світом дорослих, про те, як він/вона дізнається секрети старших, — і письменник по факту піддає читача такому ж випробуванню. Відтворити подібне потрясіння для дорослого читача складніше з очевидних причин: для тебе вже немає таємної «вищої» соціальної реальності, ти сам став утаємниченим. Тому зараз у мене це давнє відчуття посвяти-проти-волі виникає дуже рідко від якихось вкрай депресивних історій про змови і ковени, типу там «Безіменних» Кемпбела — бо вони дозволяють уявити, що секретна вища соціальна реальність таки існує.

На щастя, про Роберта Корм'є я дізнаюся зараз, на четвертому десятку. (Навіть якби я читала англійською в школі, навряд би мене зацікавили твори з назвами типу… еее, «Шоколадна війна» і «Я — сир»). Вікіпедія описує його дуже характерно: known for his deeply pessimistic novels written for young adults […] recurring themes include abuse, mental illness, violence, revenge, betrayal, and conspiracy. Підліткова література про конспірасі, яка казкова суміш! (Хоча я недавно думала, чи не є будь-яка література про дорослішання по дефолту літературою про змову.)

Роман I am the Cheese (1977) дуже влучно, але спойлерно описав один читач на Goodreads: 'Shutter Island' for teens. Чергуються дві лінії: в одній хлопець на ім’я Адам поспішає до батька в сусіднє місто, відчайдушно крутячи педалі, в іншій — дехто «А.» під запис спілкується з, припустимо, психіатром, який змушує його згадувати дивні епізоди з дитинства. Історія місцями відгонить Кінгом в його реалістичній іпостасі, але Кінг (принаймні по сумі заслуг) завжди здавався гуманістом. Корм'є… не гуманіст. Побачила, що деякі діти в США вивчають цю книжку в школі: ну, по ходу в кожного школяра має бути свій федько-халамидник moment, тільки тут він з елементами філіпдіка-амфетамінщика. Це потужно. Більше нічого не казатиму, <іронія>насолоджуйтеся</іронія>; тріґер ворнінґи оно вище всі перелічені.

​​Читаю зараз книжку про письменника, чия сторінка в вікіпедії виглядає так:

​​Бачу, письменник-канібал багатьох зацікавив. Отже, на книжку під назвою The Strange World of Willie Seabrook я натрапила в онлайн-крамниці 50wattsbooks: у кураторів крутий незвичний смак, і багато штук, про які я тут пишу, я поцупила саме там.

Це мемуари, які в 1960-х видала письменниця Марджорі Вортінгтон за мотивами своїх складних стосунків з письменником/журналістом/окультистом/алкоголіком/піздаболом Віллі Сібруком. Назва «The Strange World of Willie Seabrook» дещо оманлива: на нас постійно сиплються книжки з назвами типу «Дивовижне життя XY» чи «Неймовірна історія YZ», але Вортінгтон написала не сенсаційну біографію Сібрука (мандрівника, антрополога-аматора, мага-який-майже-переміг-Гітлера-силою-закляття), а «біографію» їхнього життя разом, і це дійсно strange world — дивно задушливий, дивно гнітючий. Майже вся книжка — це чемний неймдропінг: з ким пара Сібрук/Вортінгтон випивали на тій чи іншій вечірці в 30-х. Попри те, що вони дружать з масою живих легенд, і те, що в їхнє коло стікається все більше європейських антифашистів, в цьому богемному болоті час від часу опиняється то уйобок Дюранті, то колаборант Жан Фонтенуа, який прямим текстом обіцяє «ми вас всєх убйом».

Самих Віллі і Марджорі теж важко назвати приємними персонажами. Дуже скоро стає ясно, що Марджорі неймдропить не просто так: вона відтягує написання іншої історії. Згодом ця тіньова історія починає вимальовуватися, хоча жінка до кінця не називає речі своїми іменами. Вона посилається на «фантазії» Віллі, його «фрейдистську проблему, що виникла через стосунки з матір’ю», «справи, якими він займається в сараї», «фетишизм»; зрештою вона називає його «сексуальним садистом» — але це м’яке формулювання. Віллі Сібрук любив піддавати молодих нужденних жінок тортурам, нібито в пошуках містичного досвіду. Зайшовши в той чортів сарай під час однієї з «сесій», Марджорі бачить Сібрука з тілом дівчини — обоє думають, що вона мертва; Сібрук змусив її декілька діб висіти на ланцюгу. Коли дівчину все ж вдається привести до тями, Марджорі… робить висновок, що вона прикидалася мертвою, щоб скоріше закінчити «сесію». (Якби ці мемуари були фільмом, то це був би на 90% «Сувенір», на 10% «Мучениці».)

Відсканована книжка є в інтернет-архіві, причому підписана «тіткою Марджорі» «з любов’ю» (нерозбірливому) одержувачу. Чомусь це єдина пов’язана з книжкою людина, чия подальша доля мене цікавить. Чи прочитав племінник/ця подарунок? І головне: чи став після цього непитущим вегетаріанцем?

Ну і якщо ви вже тут: там Гамоліна заради збору ледь ся не втопила. Давайте кинемо хоч по десюліку, щоб вона принаймні до наступної допоміжної банки побереглася від трюків.

https://send.monobank.ua/jar/8qkSwCgR1G

​​Британець випадково знайшов на пляжі друкарське кліше сторінки з постапокаліптичного роману «День триффідів». В коментарях слушно пишуть, що сторінка з (постапокаліптичного) роману «На пляжі» Невіла Шюта була б ще краще.

Ой, гляньте: хто встигне замовити у Асі свічку за мотивами української демонології, може отримати книжку Лорен Ґрофф «Матінка» про Марі де Франс, якій я присвятила недавній подкаст. Нагадую, що 50% з кожного замовлення пані донатить на ЗСУ.

https://x.com/kottigell/status/1805683171457220648

​​Мені важко назвати A High Wind in Jamaica улюбленою книжкою, бо в цьому є якась фамільярність; ні, це щось штибу «книжки, які змінили моє ставлення до книжок». При цьому пояснити, що в ній такого, доволі важко: ну, там діти потрапляють на піратський корабель, і... Історій про людяних піратів купа, історій про жорстоких дітей — мабуть, не менше, але Г’юз писав із такою безжальністю до пресловутого «автоматизму сприйняття», що виходить не стільки читання про пригоду, скільки пригода in its own right. Я маю на увазі не банальщину типу «…ви переноситесь у світ роману», а пригоди на рівні тексту, який підставляє підніжки і хуяре аперкоти так, що це відчуття важко забути роками — тому зовсім не дивно (хоча з іншого боку дуже дивно!), що я десять год не могла підступитися до інших книжок Г’юза, не рахуючи його стильних віршів-жахастиків. І ось нарешті…

In Hazard (1938) спочатку здається геть іншою тварючкою: стриманим виробничим романом-катастрофою про корабель, що потрапив в аномальний шторм. (Лексика відповідна, тому треба бути готовим, що 'pooping was rarer' — це про те, як хвилі перестають захльостувати корму, а не про те, що в екіпажу виснажилися запаси харчів.) Але абсурдне світобачення Г’юза пробивається скрізь: один із героїв під час бурі згадує «свою гордість — трьох діточок, добре нагодованих, тепло вдягнених», і думає — ні, не як він воліє побачити їх ще хоч раз, а «Я ВАРТИЙ ДЕСЯТЬОХ ТАКИХ, ЯК ВОНИ». Обожнюю. Закінчується все взагалі в стилі психоделічних мультиків.

На окремі компліменти заслуговує післямова, в якій Г’юз обсирає тих, хто перед Другою світовою провадив політику умиротворення: 'as for Germany rearming, surely she’d a right to resume her place among the Powers, and this would content her?' — перекривляє він тези, які ми зараз чуємо про росіян від людей, що парадоксально називають себе «реалістами». (У самому романі Г’юз, до речі, називає Сталіна фашистом: валлійці традиційно шарили & викупали.)

Наскільки класна обкладинка у NYRB-івського перевидання A High Wind in Jamaica, настільки на від'їбись обрана для In Hazard, тому краще гляньте на цю. Книжковий дизайн 1960-х це щось:

​​Червень був таким:

Doppelganger Наомі Кляйн. «Публічна інтелектуалка» Кляйн присвятила книжку своїй тезці Наомі Вулф, з якою її плутають завжди, коли не плутають із Наомі Кемпбелл. Головне питання книги: як ліберальна феміністка Вулф перетворилася на лідерку думок MAGA і людину, що вірить у — і сама генерує — дику антинаукову херню типу «уряд запускає фальшиві хмари! ПРОКИНЬТЕСЯ!» Сильний, актуальний (в тому числі для нас) нонфікшн, проте побудувати весь наратив навколо тропу «моторошного двійника», на мою думку, було поганою ідеєю: культурологічний аналіз усім відомих сюжетів у Кляйн виходить трохи поверхневим.

Gargoyles (Verstörung) Томаса Бернгарда. Батько-лікар бере сина у черговий обхід пацієнтів. Недавно читала про поширений психоз серед французів на початку XIX століття: люди вірили, що вони втратили голову на гільйотині. Австрійці XX століття, по ходу, часто (помилково) думали, що зберегли її... Ну і якщо вже заговорили про доппельгангерів: Бернгард ввижається мені темним Бруно Шульцем із задзеркалля. Знайомі типажі диваків-філософів на місці, але по їхніх душах прокотився європейський фашизм. До речі, думала присвятити Бернгарду бонусний подкаст, але в опитуванні на патреоні і buymeacoffee поки перемагають два інших претенденти.

The Liar (Løgneren) Мартіна Хансена. Щирий смм видавництва NYRB іноді змушує мене свідомо купувати книжки, які я за жодних обставин не вподобаю. Наприклад, класику данського екзистенційного роману 50-х. Абсолютно незносний для мене формат монологу-виливу, що маскує Важливі Істини за містечковими плітками. Але не без своїх величних моментів: типу вражаючого епізоду в церкві, де наратор, читаючи проповідь, поступово усвідомлює, що ним заволодів хтось Інший (диявол? Локі?) — «Дивний. Хибний. Талановитий. Хитрий».

Y/N Естер Ї. За прізвище, безумовно, лайк — а сама книжка… Побачила її в підбірці романів про парасоціальні стосунки (за сюжетом, героїня закохується в недоступного K-pop виконавця і вирушає на його пошуки, коли той перестає з’являтися на публіці). Черговий сучасний lowkey-сюрреалістичний роман, який при всій своїй очевидній людяності викликає парадоксальне відчуття, що драфтив його ШІ — і це, боронь боже, не якийсь расистський закид; Саманта Швеблін, наприклад, викликала у мене такі ж враження.

Hölderlin’s Madness (La follia di Hölderlin) Джорджо Аґамбена. Після збірки Ліліан Жиродон захотіла почитати щось про «божевільний» період життя Гельдерліна, і зраділа, що йому якраз присвячена недавня книжка Аґамбена — пізні тексти італійського діда мені подобаються, і цей не розчарував, але… здивував? Це достовірна, детальна хроніка життя поета, затиснута між двома короткими есе, в яких він постає якщо не симулянтом, то кимось типу сучасного постіронічного перформера. Окремо повеселив той факт, що старик Гельдерлін, коли під час розмови остаточно заплутувався в думках і не знав, чим закінчити монолог, вигукував літеру «Z» (в сенсі «остання літера, фінал!»); яка влучна альтернативна версія похождення головного символу фашистської геронто-ідіократії!

A Child Across the Sky Джонатана Керола. Я знаходжуся в перманентному пошуку свого ідеального роману про cursed film і раз на кілька місяців доповідаю тут, що черговий претендент — це не він. Отже, «A Child Across the Sky» — це не він! Історія про друзів культового горор-режисера, які після його смерті починають отримувати касети з шокуючим змістом, крута; дослідження муторних ч/ж стосунків по-хорошому нагадує М. Джона Гарісона; але автор втратив мене на моменті, де у чувака оживає татуювання ворони (і улітає геть). Ох вже цей магічний реалізм для ґрінґо… З хорошого: шітпостінг Керола, який на фоні письменників-русофілів — просто взірцевий ally.

Хтось, можливо, думає, що я занадто заморачуюсь із моніторингом соцмереж авторів, яких читаю (на предмет «наш/не наш»). Але для мене це не просто питання того, кенселити для себе людину чи ні; це впливає і на сприйняття прочитанного. Ну ось, наприклад.

Є збірка есеїв про горор — слабенька в плані оригінальності і обраних тем, чергове «ось як я відкрив для себе Лавкрафта; а ви знали, що він був расистом?» — але доволі щира, коли це стосується особистих тем. Автор згадує своє релігійне виховання і те, як його займало питання раю: рай, на відміну від пекла, складно було собі уявити, і згодом пекло стало для нього привабливішим лише за рахунок того, що його образи є більш впізнаваними, ніж безликий рай. Одного разу вчителька повідомила класу, що Ватикан нібито «скасував» пекло, і що після смерті душі потрапляють у чистилище, звідки після достатньої спокути можуть перебратися в the good place. «Тобто навіть Гітлер може потрапити до раю?» — спитав один із учнів. «Навіть Гітлер». З тих пір, пише автор, рай подобався йому навіть менше: «розпливчасте місце, і ще там може бути Гітлер».

А потім ти дивишся, що ця людина писала в '22:
- постіронічні жарти про війну в неназваній країні;
- ниття про скасування всього російського;
- ниття про те, що він особисто замерзне/помре з голоду/загине в ядерній бійні;
- заклики не ескалювати;
- я! я! я! це про мене! про мене!;
- ще і ще жарти про неназвану противну країну.

І ти думаєш: хлопче, а з чого ти взяв, що ви з Гітлером не знайдете спільну мову?

Та і чорт із ним, давайте краще мій дейлі добрий вчинок: а чого так мало підписників у каналу про цікаву неперекладену літру? Може знаєте, чим тут зарадити?

​​Слухайте, таке діло: у мене післязавтра день народження, а у Даші знову великий збір на РЕБ для 116-ї ОМБр. Давайте ви мені подаруєте буст для її збору, а я вам – набір книжок? (Ну, не зовсім подарую, а за донат, але бачила слушну приказку, що книжки за донат – це безкоштовні книжки.)

Отже, розіграш!

Один із тих, хто задонатить на банку 500 грн і скине мені скрін в особисті, отримає ці п'ять томів Роберта Ейкмана – культового автора strange stories, з якого фактично почалося моє блогерське амплуа. Трішки покоцані суперобкладинки, бо Ейкман багато подорожував, але в цілому це традиційний скарб від Tartarus Press, які випускають лімітовані видання. І ще додам маленький (таємний) тематичний бонус.

500 грн сюди: https://send.monobank.ua/jar/aGNYEKcKp
Скрін сюди: @good_old_Maryna

Дар'ю знаю багато років; вона волонтерить офіційно і має всі-всі звіти в інстаграмі. І сама теж розігрує книжки: читайте подробиці в дописі про збір.

Дякую заздалегідь за участь!

​​От ви думаєте: чому Марина нічого не пише про штучний інтелект? Їй що, байдужа така злободенна тема? Виправляюся!

Читаю зараз антологію The Dedalus Book of Dutch Fantasy (1994). Покупці на амазоні наставили їй одиниць, бо думали, що це антологія фентезі, а йдеться радше про фантазію — або фантастичне за Тодоровим. І там прямо підряд два топових оповідання про штучний інтелект.

Ну, в першому ШІ навіть не згадується, але сьогодні воно читається як історія про тих філістерів, що кажуть «ха, ми тепер всі станемо письменниками і художниками!» У «Секреті доктора Рауля Сарразена» Мартена Ашера оповідачу до рук випадково потрапляє чужий лист, відправлений з крихітного острова. Його інтригує, що відправник — імовірно, місцевий письменник — чомусь замовляє в книгарні комплект власних книг. Герой вирішує зробити незнайомцю послугу і доставити замовлене (ну і заодно дізнатися, що до чого). Але коли він знаходить продавця, якому адресований лист, то виявляється, що це не книгар, а палітурник — і для замовника він переплітає болванки: чисті сторінки під гарною обкладинкою з іменем «автора» і назвою чергового «твору». Таке собі vanity press, тільки навіть без тексту — письменник нічого в житті не написав, зате на острові місцеві боготворять його дар. Оповідач вирушає туди, щоб зрозуміти ексцентричного незнайомця — а далі оповідання утилізує мій улюблений троп.

Натомість друге — «Найвища відзнака» Губа Берскенса — це прям буквально про штучний інтелект. Оповідач ділиться з вами новиною про те, що сам президент запросив його на урочистий прийом, де вручить йому нагороду за прорив у сфері штучного інтелекту. Звучить мужик трохи маніакально, але це можна зрозуміти: такий хвилюючий момент! Він описує, яку промову планує сказати під час події, які закуски там подаватимуть, як його зніматимуть папарацці... Потім з’ясовується, що «геній» займається тим, що їбе дерев’яну корову (козу?..), а «штучним інтелектом» називає свій еее, еякулят.

🤌

​​До речі, одна з найбільших загадок у сфері паблішингу для мене — чому у видавництва Dedalus Books такі хєрові обкладинки?.. Книжки у них чудові: в основному там умовно-декадентська література, але я люблю саме цю серію національних антологій. Ну ви гляньте на фламандську — без сліз дивитися неможливо; причому у мене є деякі в паперовому форматі, і там реально тримаєш в руках роздрукований пережатий jpeg. Бачила, як окремі читачі делікатно підсовували це питання видавництву і отримали від нього:
- пасивну агресію;
- «у всіх різні смаки!»;
- спонтанний шейд у бік Fitzcarraldo Editions.

Who hurt you?